Зірка на ім’я Павло Попович

— Так. Усупереч труднощам того часу він марив небом і довів собі та кожному, що мрії можна досягнути. Попович відмінно навчався у школі. а ще, маючи дивовижно красивий голос, співав у хорі. Удома допомагав батькам по господарству. Але майже щодня, коли випадала вільна хвилинка, бігав із друзяками на місцевий аеродром, де базувалися радянські винищувачі. Там захоплено спостерігали, як між хмарами льотчики «вимальовували» фігури вищого пілотажу. А вже книги про «сталінських соколів» Чкалова, Байдукова, Бєлякова, які були його кумирами, Павло знав напам’ять. От тоді він вперше і усвідомив, ким хоче бути — неодмінно льотчиком. Літати!

— Так. Сестру Павла Марію і сотні місцевих дівчат гітлерівці погнали у Німеччину. Дісталося і Павлові: щоб добре вчив і запам’ятовував німецьку один з офіцерів щоразу «клепав» хлопця важкою лінійкою по руках. Тож мову великого Гете він знав досконало. Але Павло мстив окупантам за таке виховання, як міг. Спочатку пробивав шини на колесах авто, а потім з хлопцями крали та передавали партизанам патрони. Аби не забрали у Німеччину, Павло з батьком ховалися у сараї, де під яслами для худоби викопали яму...

— Після визволення Узина хлопець пішов працювати на завод, де й справді працював кочегаром, адже треба було заробляти для сім’ї. Із дванадцятої ночі до восьмої ранку тривала зміна. А вже на дев’яту, сонний і виснажений «кочегар» прямував до школи... Згодом Павло з відзнакою закінчив Білоцерківське ремісниче училище, Магнітогорський індустріальний технікум. До речі, у Магнітогорську ще й керував... дівочим ансамблем.

— ...І я певен, що якби так сталося, і життя склалося саме так, то ми, гадаю, нині говорили б про знаменитого співака Павла Поповича. Небо і пісня —  як два крила його таланту. Але тоді на четвертому курсі він ліпше волів піти до місцевого аероклубу, де й почалася його «небесна» кар’єра. На «відмінно» склав аеронавігацію, теорію польоту і вступив у Сталінградське військове авіаційне училище, де на іспитах здивував педагогів досконалою німецькою.

— Служив на Далекому Сході, в Сибіру, Підмосков’ї. А 1959 потрапив, як сказали б нині, на «космічний кастинг». Спочатку кандидатів було майже п’ять тисяч, але після співбесід і медичних обстежень більшість «відсіяли». У перший космічний загін дібрали двадцять сміливців. Кращих із кращих, серед них і Павла. На нове місце призначення він прибув першим. Друзі обрали енергійного, веселого, щирого українця парторгом загону. Поселили майбутніх першопрохідців космосу у закинутих казармах. «Ми жили дуже скромно: не було ні меблів, ні навіть посуду. Але всі почувалися однією сім’єю. Завжди допомагали один одному, підтримували», — згадував Павло Романович. З кожним днем працювали дедалі більше. Вивчали механіку польотів, конструкцію корабля, астрономію, геофізику, вищу математику, космічну медицину, аерофотозйомку.

Комплекс фізичних вправ та експериментів розробили кращі медичні світила країни. Лікарі вивчали психіку, пам’ять, координацію рухів, уміння кандидатів орієнтуватися у позаштатних ситуаціях. На центрифузі моделювали перевантаження, коли вага людини зростала в десятки разів. Іноді металеві конструкції «бісового млина» не витримували. Люди були міцнішими. Чи не найважчим іспитом була сурдокамера. У звуконепроникний ізолятор поміщали на 10 діб. Перевіряли витримку, самоконтроль, нервово — психічну стійкість.

А згодом генеральний конструктор Сергій Корольов зустрічався з першою, «золотою шісткою» — Юрієм Гагаріним, Германом Титовим, Григорієм Нелюбовим (його пізніше відрахували із загону), Андріяном Ніколаєвим, Павлом Поповичем, Валерієм Биковським. «Перший набір космонавтів відрізнявся величезною професійністю. І, хоч як це банально, такою й відданістю Батьківщині. Вони добре розуміли, що невдача — означає смерть. Але кожен виявив дивовижну сміливість і відвагу», — розповідав згодом наш земляк, заслужений творець космічної техніки Анатолій Руденко.

— Ну, звісно, з ним як з парторгом загону радилися напередодні. Звичайно, згадував Павло Романович, «усі ми хотіли бути першими, однак я чудово розумів, що українця першим у космос не пошлють ніколи — обов’язково втрутиться ідеологія, але ім’я Гагаріна назвав цілком щиро, оскільки він і справді був кращим серед нас».

— Він узяв з собою стеблинку полину, яка пахла землею... А головне — рідні пісні, які завжди жили в його серці. Ожили вони і в космосі, де вперше тоді пролунала українська пісня: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...» Правда, згадував Попович, сам він її далі дещо перефразував: «... ось я і сокіл, і ось я літаю!». А Ніколаєв затягнув російську пісню про Волгу. Хоча «Соколом» був саме Ніколаєв, а Попович мав кодове ім’я «Беркут». За три космічні дні він 112 разів облетів навкруг Землі і став героєм першого, як тепер сказали б, телемосту з орбіти... Тож дуже пишався посвідченням космічного телеоператора №1.

— У нашому фільмі використано документальні кадри тієї зустрічі. Звісно, там відчувається, що деякі сцени знімалися спеціально, але загальна атмосфера передана досить зворушливо. Особливо постать батька — такого добродушного вусаня у вишиванці, багаточисельна рідня... У будинку Поповичів у ті дні побували тодішній голова Ради Міністрів УРСР Володимир Щербицький, народний артист Радянського Союзу Іван Козловський.

— Слава «Беркута» була більшою, ніж популярність тодішніх кінозірок. Та молодий, вродливий, мов би заведений підполковник із Зіркою Героя залишався своїм, простим хлопцем. 

Головні випробування першопрохідців Всесвіту чекали не в космосі, а на землі. І витримати перевантаження мідними трубами, славою, інтригами, горілкою було набагато важче. Космонавта №4 всенародна любов не зіпсувала. Бо пам’ятав напутні слова свого батька — трударя і нащадка справжніх козарлюг: «Не забувай, сину, якого ти роду і звідки».

Павло жив напористо і стрімко, за принципом: «Якщо не я, то хто»? Був завжди, всюди, і з усіма. Ніколи й ні в чому себе не жалів. «Це була людина, яка буквально притягувала до себе. Завжди веселий, у гарному настрої, дотепний, дивовижний, обізнаний співрозмовник. З ним можна було розмовляти на будь-яку тему. І завжди він був у курсі справи. До того ж ніколи не намагався показати, мовляв, ось я, герой» — згадував полтавець, ветеран військово-повітряних сил дальньої авіації Віталій Булигін.

«Він мав дивовижний голос. Одного разу їхали разом у потязі, і Павло Романович все розмовляв та співав для Олександри Пахмутової. А ще запитував, коли ж вона для нього напише пісню», — розповіла кандидат технічних наук, член-кореспондент Російської академії космонавтики імені К. Ціолковського Ольга Окара.

— З бортінженером Юрієм Артюхіним вони започаткували еру «мілітаризації космосу» землянами. Випробовували озброєння орбітальної станції «Алмаз», — бойового космічного корабля, створеного науково-виробничим об’єднанням машинобудування під керівництвом полтавця Володимира Челомея.

Шаленого наземного стилю життя «Колумб космічної ери» не змінював, будучи вже навіть двічі Героєм Радянського Союзу. Він був інтегрований у десятки проектів і організацій. Маючи в Москві посади, статус, визнання, не перетворився на «земного небожителя». Космонавт радянський залишався справжнім патріотом землі української. Запах стиглих яблук у прохолодному поріділому саду на рідному подвір’ї в Узині, житньої соломи, здавалося, переслідував його та знову й знов кликав додому. Він дихав батьківщиною на повні груди.

— Чудово! Я пригадую, як Павло Романович часто говорив нашому оператору Максиму Кривошеєву: «Ну, тепер командуй!» Ми інколи навіть забували, що перед нами — генерал, людина-легенда... Настільки він був простим у спілкуванні! Якось, пригадую, прогулювалися парком, було спекотно, і Павло Романович запропонував: «Хлопці, а чи не випити нам пивка?!» При цьому він зняв із себе піджак і склав його на руку так, аби не видно було на лацкані двох Зірок Героя...

— Так, почесний громадянин Полтави Павло Попович любив це місто. До того ж космонавт добре знав історію і про кожного із зоряної плеяди наших краян, які прокладали людству дорогу в космос — Олександра Засядька, Миколу Кибальчича, Олександра Кондратюка (Шаргея), Володимира Челомея.

— «Збиралися на вареники та поспівати» — міг закинути хтось. Зрештою, і співали, і вареники їли. Ще й під чарку. Та утверджувалася й гуртувалася громада добрими справами. Культурний центр у Москві — головне її дітище. Ще льотчик-космонавт був почесним президентом полтавського земляцтва у російській столиці. «В українській діаспорі в Росії не було постаті масштабнішої, значимішої, впливовішої і, зрештою, світлішої та людянішої», — переконує Анатолій Руденко.

Колись наші батьки мріяли про світле майбутнє, технічний прогрес, наукові відкриття, все несподіване, незвичайне і цікаве. Та люди до всього звикають. Ейфорія від підкорення космосу, відчуття дива, величі, захоплення неймовірним і дивовижним з роками потьмяніли. Нині ми живемо в іншій країні. Подвиги у космонавтиці стали «плановими», ніби у Мюнхгаузена, на кожен день. На Міжнародну космічну станцію, заплативши за квиток, літають туристи. Пілот лише отримує зарплату. У світі є країни, що мають ракети і доправляють екіпажі у космос, є держави, що не мають ракет і не підкоряють космос. І є лише одна унікальна та дивна, що має ракети і не літає у космос. Це — Україна.

— Так, космічний меморіал збирає першопрохідців. Точніше — перший загін знову йде у небо. І як тоді, під порядковими номерами — Гагарін, Титов, Ніколаєв, Попович... Із зоряної двадцятки залишилося лише четверо. Чи ж знайдеться у наших державних мужів час і бажання подбати, аби його ім’я було не тільки на карті зоряного неба, а й на карті космічної держави Україна, в назвах вулиць, проспектів, парків, академій?

...Люди завжди прагнули підкорити небо. А згадуючи еру радянського космічного прориву, серця у багатьох так защемлять від гордості за самих себе й від шани до людини, яка проклала українцям дорогу в космос. Колись кануть у Лету та забудуться роздуті слава і велич, імена королів і штучних зірок. Та вічно сіятиме на небі зірка на ім’я Павло Попович.

 

Полтава.