Життя і смерть Олександри Самусенко

Про Олександру Самусенко я вперше почув від земляка, героя-танкіста Олександра Петровича Писаренка, про якого писав у «Голосі України». Якось розговорилися ми про жінок на війні, адже були вони не тільки медсестрами, а й снайперами, льотчицями, зенітницями. «А танкістами були?» — запитав я. «Звичайно! — відповів Олександр Петрович. — Хоч і одиниці, та й знають про них теж небагато і не всі. От хоча б і Шура Самусенко...» І колишній комбат дістав пожовтілу вирізку із фронтової газети, де на тлі танка стояла усміхнена жінка у військовій формі із шоломофоном у руці: «Оце і є Шура. Єдина на фронті жінка, що командувала танковим батальйоном. Обов’язково напиши про це, адже вона наша, українка...».

Я обіцяв. Але занадто мало було відомо про Олександру. Думалося, що напередодні Дня танкіста знову побачу Олександра Петровича і ще запитаю про Самусенко. Але до цього дня колишній комбат не дожив. Пішов з життя на 92-му році...

Та дану йому обіцянку я виконав...

...Іноді саме смерть дарує людині безсмертя. Про смерть Олександри Самусенко відомо більше, ніж про її життя.

От ще одна книжка. Радянський журналіст Юрій Жуков у «Записках військового кореспондента», виданих уже після книги Дрьомова, описуючи дії його корпусу, наче цитує генерала, з тією різницею, що «смілива українська дівчина» тут замінена на «славетна танкістка»: «...корпус Дрьомова вів запеклі бої проти гітлерівців, які почали спробу пробитися на захід. ...у Бельгарді, який 1-ша гвардійська танкова бригада атакувала в другій половині дня 4 березня... героїчно загинула славна танкістка капітан О. Г. Самусенко, заступник командира 1-го танкового батальйону бригади, ветеран боїв в Іспанії і Фінляндії».

Утім, вона не загубилася в історії війни. Згадок і навіть легенд про неї — багато, але пов’язані вони лише з конкретними фронтовими епізодами.

Одне таке повідомлення опубліковане у фронтовій газеті 1-ї гвардійської танкової бригади (згодом 1-ї гвардійської Чортківськой танкової бригади): «Героїчно боролася на Курській дузі танкістка, командир Т-34 лейтенант Олександра Самусенко. Якось підрозділ, де служила Самусенко, одержав завдання контратакувати колону танків ворога. Механік-водій Т-34, командиром якого була Самусенко, зустрівши на своєму шляху три «тигри», розгубився. Лейтенант Самусенко спокійно, але рішуче сказала: «Назад нам дороги немає!». І водій танка опанував себе. Першим пострілом ворожий танк був підбитий. Інші продовжували йти на зближення. Запеклий бій тривав кілька годин, але перемогу одержав екіпаж танка Олександри Самусенко. За відвагу, виявлену в цьому бою, вона була нагороджена орденом Червоної Зірки».

Найбільше про Олександру Самусенко ми довідаємося із книги Фабіана Гаріна «Квіти на танках» (1973). Фабіан Гарін — відомий військовий журналіст і письменник (до речі, уродженець Києва), фронтовик і двічі орденоносець — був особисто знайомий з багатьма учасниками тих подій. У книзі, крім Самусенко, згадуються й інші люди. Наприклад, два Герої Радянського Союзу — комбат Володимир Жуков і комбриг Абрам Темник, комбриг Веніамін Міндлін (всі троє відзначилися під час штурму Берліна, а Темник там і загинув — за три дні до перемоги).

«Старшого лейтенанта Шуру Самусенко, яка прибула у бригаду, направили до Жукова.

— Придивися до неї, — наказав Темник, — якщо ділова й хлопці через неї не пересваряться, залишиться твоїм замом.

Заперечити Жуков не міг, адже в Самусенко — три бойові ордени!

— А я бабі підкорятися не буду, — попередив комроти Розенберг.

Шура була вишукана, з тонкою талією, коси, викладені на потилиці, надавали їй жіночності, але війна наклала на неї відбиток: то лайка зірветься з язика, та й курила дуже багато. Хлопцям вона сподобалася, але підкорятися їй вважали за образу.

Ми не знали, як вона опинилася на фронті, за які подвиги нагороджена орденами. Коли її запитали, за що одержала першу «зірочку», Шура лаконічно відповіла:

— За виконання державного завдання.

А потім Баландін запевняв Жукова, що Шура воювала в Іспанії...

...В. Міндліна було направлено у полк важких танків, але серце своє він залишив у бригаді. Ніде правди діти, йому дуже подобалася Шура Самусенко, але щось стримувало його, не дозволяло зізнатися їй. Тільки одного разу, залишившись із Шурою наодинці, він, забувши про начальницький тон, сказав їй:

— Я дуже прошу тебе не курити й не пити.

— Чого це вас хвилює?

Міндлін опустив голову.

— Може, закохалися? — задерикувато запитала вона.

Але з того дня ніхто не бачив у руках Шури цигарку, а від фляги відвертала ніс, наче їй пропонували касторку. Зустрічаючись із Міндліним, вона червоніла.

Залишаючи бригаду, той викликав до себе Самусенко.

— Мене переводять у гвардійський полк важких танків, — сказав він.

— Знаю, — відповіла Шура.

— То знай, що я кохаю... — й не доказав.

— Я теж.

Він обійняв її. Вони розлучилися, але вірили, що незабаром зустрінуться...»

Зустрітися їм більше не довелося. Кажуть, єдине, що він зміг зробити для Саші, — «посприяти» її переведенню в штаб 1-ї гвардійської — офіцером зв’язку. Усі розуміли: війна от-от закінчиться, але в ці останні дні втрати танкістів були великі: бої дедалі частіше точилися на міських вулицях — найвразливішому для танків місці. Навіщо ризикувати дівчині? Саші не хотілося розлучатися з бойовими товаришами, але довелося підкоритися наказу.

...Щодня в розвідку йшли автоматники. Підполковник Міндлін просив: якщо зустрінуться танкісти з 1-ї гвардійської, то повідомити їм його координати. Але якось йому доповіли: на околиці села Цюльцефірц виявлена під деревом свіжа могила. І — зроблений нашвидкуруч хрест із прикріпленим до нього фото дівчини в шоломофоні.

За годину танкова рота вибила фашистів із села. Розвідники підвели підполковника до могили, він прочитав написані чорнильним олівцем слова: «Тут похована Олександра Самусенко. Поховала Агнеса Бауман».

За десять хвилин привели жінку років тридцяти п’яти.

— Ви — Агнеса Бауман? — запитав підполковник.

— Так! — відповіла вона. — Я все життя прожила в Україні, чоловік мій — українець, загинув на фронті, а мене фашисти насильно евакуювали, як німкеню, коли відступали. Доля закинула мене й моїх дітей у це село.

— Коли вона загинула? Ви щось знаєте?

— Три дні тому в село в’їхав броньовик. Хто там сидів — я не знаю. Німці вже пішли, залишився один танк, може, він був несправний, — теж не знаю. Але тільки з танка вистрілили, броньовик зайнявся. Я побачила, як вискочив хлопець, кинув у вогонь свою планшетку і схопив пістолет... І одразу впав! Коли танк поїхав, я підійшла до хлопця й побачила, що це — дівчина. У гімнастерці я знайшла фотографію й прочитала на звороті її ім’я та прізвище... Могила неглибока, моїм дітям важко було рити землю.

...Тіло Самусенко відвезли в Лабес і поховали в братській могилі на центральній площі біля пам’ятника Вільгельмові І...

Так, про смерть гвардії капітана Олександри Самусенко відомо більше, ніж про життя. Навіть про місце народження дані дуже суперечливі. Всі її називали «українською дівчиною», а в «паперах» фігурують і Україна, і Білорусія, і навіть Чита. Батько Олександри нібито там служив, а мати приїхала до нього вже після народження дочки. Але звідки? У «відомостях непоправних втрат» написана й московська адреса матері (Євдокії Іванівни Дерев’янко): «Москва, Велика Ординка, 51, кв. 10». Але якому періоду життя Олександри це відповідає, сказати важко. Можливо, це була й не мати, а, скажімо, сестра матері чи батька, що вдочерила Олександру?

Про батька жодних даних немає, хоча в неї, швидше за все, було його прізвище. Можливо, він теж був танкістом (і Олександра обрала такий шлях, як він), можливо, загинув або репресований. Але відомо: у 1934-му сталося щось трагічне, саме цього року 12-літня Олександра стала «сином полку» (точніше, дочкою). Є версія, що в цьому полку міг служити або навіть командувати ним її батько. Може, на той час вона могла бути круглою сиротою. Отже, дочка полку... Незнання цього факту бентежило багатьох при знайомстві з її короткою біографією, де вказувалося, що в РСЧА вона з 1934 року. Тобто, до 18 років вона вже відслужила шість! Але так і було...

А от ще факт, що справді викликає сумнів. Якщо генерал Дрьомов пише, що «вона була учасницею боїв у Фінляндії», то письменник Жуков називає її ще й «ветераном боїв в Іспанії». Виходить, що «ветеранові боїв в Іспанії» до закінчення тієї війни мало бути не більше 17 років! Утім, стільки їй було й на початок фінської кампанії, в якій вона теж навряд чи брала участь, адже посилати туди жінок-піхотинців потреби не було (а саме рядовою піхотного полку зустріла Олександра й Велику Вітчизняну). А Фінляндію легко пояснити, якщо уявити, що Олександра була не «простим піхотинцем», а, приміром, снайпером...

Одне відомо: потрапила вона на фронт, закінчивши танкове училище. Була командиром танка, командиром взводу, заступником командира батальйону. Комбатом не стала, але, можливо, тимчасово виконувала обов’язки, що й дало змогу військовим журналістам «записати» її як «єдину серед танкістів жінку-комбата». Втім, і заступником командира танкового батальйону вона була єдина!

...От поки що й усе, що відомо про сміливу українську дівчину Олександру Самусенко, яка стала легендою ще за життя й загинула далеко від рідної землі... Можливо, ця публікація допоможе знайти рідних Шури, відновити її біографію, увічнити пам’ять героїні. Сподіваємося...