Нещодавно вийшло друком монографічне дослідження1, яке з вагомими на те підставами можна віднести до наукових розвідок, чия актуальність з часом лише зростає. У вступному слові автор зазначає, що в заплутаній графіці ретроспектив та перспектив важливо відшукати лінії розвитку, орієнтовані на повільне, але неухильне сходження власної країни до кола розвинених держав. У цьому сенсі важливо закладати законодавчим чином практично в кожен підприємницький проект, образно кажучи, бруньку, яка відтворювала б «інноваційний ген» нової економіки. Наукові експерти називають даний спосіб впровадження інновацій створенням точки росту. Коли така «ринкова генетика» спрацьовує, лавиноподібно охоплюючи людські інтереси, сфери та галузі національного господарства, — починають говорити про економічне диво.

Сьогодні превалювання інноваційних проектів, як визначальна передумова глобальної конкурентоспроможності, стало питанням життя і смерті для нашої країни, основою її економічної самодостатності та державного суверенітету. На цій основі й побудована змістовна структура монографії, що акцентує увагу читача на аналізі домінантних стратегій соціально-економічного розвитку України.

У першому розділі здійснено цивілізаційний вимір (до речі, вельми повчальний) країн — світових лідерів інноваційного розвитку. Другий розділ несе науковий попереджувальний акцент — «Айсберг, що тане (інноваційно-технологічний регрес України)». У третьому — чітко простежується думка про те, що Україні слід уважно придивлятися до досвіду країн, які нещодавно заявили про себе як інноваційний авангард планети, оскільки будь-які спроби жити за принципом «моя хата скраю» прирікають на геоекономічне відставання, що може набрати обвального характеру.

Досить спірним за своїми оцінками місця та ролі національних еліт в Україні і Росії виглядає четвертий розділ монографії. Те, чому автор розглядає дану проблему саме в споріднено-парному контексті, зрозуміло. Доля двох братніх країн і народів історично складалася в ареалі такого міжнародного поділу праці та науково-технологічних зв’язків, що національні економіки двох братніх союзних республік еволюційно набули ознак «сіамізації»2. Виникнення на теренах колишнього СРСР незалежних держав супроводжувалося спробами (особливо за часів президентства В. Ющенка) розірвати природну зрощеність народногосподарських комплексів України і Росії. Це дорого обійшлося, насамперед, нашій національній економіці.

Хотілося б, щоб подана у книзі скрупульозна оцінка стану та тенденцій розвитку технологічно базових галузей господарства України привернула увагу вищого керівництва держави. Бо поки що, на жаль, доводиться констатувати маловтішну очевидність: донині Кабінет Міністрів України, як вищий орган виконавчої влади, відповідальний перед Президентом і парламентом, демонстрував несприйняття висновків та рекомендацій академічної економічної науки. Усі попередні склади урядів традиційно абстрагувалися від інноваційних ідей фундаментального характеру, не знаходили способів, механізмів та, відверто кажучи, і бажання для конструктивного діалогу (а отже, і партнерства) з наукою. Не в останню чергу через це, як зазначається в монографії, багато проривних технологій відсунуто на невизначене майбутнє. І, очевидно, застерігає автор, саме в силу такої політики перед Україною знову і знову постає привид інноваційного дефолту.

Водночас, попри всі проблеми та складнощі, у нашій державі поки що зберігається (хай і в залишковому вимірі) та основа, на якій може триматися здоровий соціальний оптимізм. А значить, маємо можливості для визначення та реалізації завдань інноваційного реформування ключових, критично важливих сфер суспільного буття. Суспільство, як високоорганізована динамічна система, функціонує і розвивається лише за оптимального поєднання двох суперечливих, навіть, здавалося б, протилежно спрямованих засад: сталості і змінності. З урахуванням цього О. Шнипко зазначає, що перед Україною постала нагальна необхідність створення національної інноваційної системи як сукупності нормотворчих та структурно-функціональних компонентів. Інноваційне оновлення економіки формулюється ним у вигляді такої моделі: «інноваційність-конкурентоспроможність—експортний прорив».

Не можна не погодитись і з іншими концептуальними твердженнями, які переконано обстоює автор — зокрема стосовно того, що в кінцевому підсумку визначальною основою цивілізаційного прогресу нашої держави має стати національна модель інноваційного розвитку. Її можна сформувати через низку домінантних стратегій, спрямованих на здійснення політики «економічного розвитку на випередження».

Можна сприймати чи не сприймати підкреслену категоричність окремих думок доктора економічних наук О. Шнипка. Однак теоретичні узагальнення, висновки та рекомендації в його книзі є, з одного боку, адекватною відповіддю на цивілізаційні виклики новітньої доби, а з другого — незаперечно засвідчують наукову креативність та мають слугувати потужним сигналом для економічного блоку нинішнього уряду, всім, хто причетний до роботи на магістральному напрямі розвитку української держави в найближче десятиліття.

Трохим Ковальчук,доктор економічних наук,професор, заслужений діяч науки і техніки України.