Рада Європи вимагає прийняття закону «Про мови в Україні»

Проте очевидно, що проблема мовного регулювання існує та є одним із чинників, що перешкоджають стрімкому розвитку українського суспільства.

Яскравим підтвердженням цього є й українські вибори. Питання мови вже не раз ставало одним із наріжних каменів тієї чи іншої виборчої компанії, розділяло українське суспільство не за ідеологічним чинником, а саме за «мовним питанням». Українські виборці досить чітко розділені на два табори за питанням мови і голосують значною мірою за цим критерієм.

Ще з середини 90-х років вирують і українські регіони. Так у 2006—2007 роках понад 20 місцевих рад сходу й півдня України прийняли рішення про надання російській мові статусу офіційної або регіональної мови в межах своєї адміністративної одиниці. Проте більшість цих рішень було опротестовано прокуратурою і скасовано судами.

На новий рівень конфліктності питання мови піднялося 1 березня 2008 року на ІІ Всеукраїнському з’їзді депутатів усіх рівнів в Сєверодонецьку Луганської області. Декілька тисяч депутатів різних рівнів закликали не допустити перегляду Європейської хартії регіональних мов або мов меншин і схвалили «Декларацію прав російської культури та культур інших народів України».

Проблема з царини політики та права вже перейшла на рівень міжособистісних конфліктів та ідеологічного обґрунтування, що надзвичайно небезпечно для полікультурного українського суспільства. При цьому прихильники збереження статусу державної мови тільки для української вважають, що лише в такий спосіб відбувається компенсація за століття утисків української мови з боку урядів різних окупантів і це є єдино можливим способом побудувати монолітну українську державу, уникнути небезпеки сепаратизму, а їхні противники — російськомовні — «п’ята колона», манкурти, потенційно небезпечне явище для української державності. Натомість російськомовна частина українського суспільства офіційно декларує прагнення визнати російську мову державною або офіційною якщо не на загальнодержавному, то на регіональному рівні. А прихильників «українізації» вважає націоналістами й русофобами.

У суспільстві сформувався абсолютно сфальшований міф, у загальних рисах який можна описати так: російськомовний українець — не патріот — голосує за консервативні проросійські сили — сепаратист, потенційний зрадник або жертва русифікації; україномовний українець — патріот — голосує за демократичні, зорієнтовані на Європу сили — основа побудови незалежної демократичної унітарної України.

Але й одні, й другі забувають, що на референдумі про проголошення незалежності України 1 грудня 1991 року 90,32 відсотка громадян проголосували «ЗА». Із них у Дніпропетровській області майже 91, в Донецькій — 77, Запорізькій — 81, Луганській — 84, Миколаївській — 89, Одеській — 85, Харківській — 76, Херсонській — 90, АР Крим — 54, місті Севастополі — 57 відсотків. Це чи не єдиний раз коли україномовна та російськомовна спільноти голосували разом і настільки одностайно.

У зв’язку з цим постають запитання: що змінилося відтоді; чому відбувся суспільний розкол за мовною ознакою?

Безумовно, що свою роль зіграла та частина політиків, які намагалися маніпулювати «мовним питанням». Але це не було б можливо, якби проблеми справді не існувало. На сьогодні залишається фактом, що як російськомовні, так і україномовні громадяни України незадоволені політикою держави в мовній царині.

Чи не головну роль у цьому відіграла й нереформованість вітчизняного мовного законодавства, хаос та навіть антагоністичність його норм. Наразі воно складається із чотирьох чинних взаємно неінтегрованих пластів, що виникли на різних етапах розвитку української держави або сформовані в силу політичної кон’юнктури:

1. Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» 1989 року (встановлює фактичну двомовність, за якої українська мова — державна, російська — офіційна (мова міжнаціонального спілкування), а мови національних меншин можуть використовуватися як офіційні в регіонах компактного проживання); Декларація прав національностей (постанова №1771-XІІ) від 1 листопада 1991 року, в якій зазначається, що українська держава «забезпечує своїм громадянам право вільного використання російської мови, а в регіонах компактного проживання певної національності — функціонування цієї мови нарівні з державною» (стаття  3); ще декілька законів періоду до 1996 року прийняття.

2. Конституція України від 28.06.1996 р; Рішення Конституційного Суду України №10-рп/99 від 14.12.1999 р. щодо тлумачення статті 10 Конституції України; низка профільних законів України періоду 1996—2009 років (щонайменше понад 80), якими закріплявся державний статус винятково за українською мовою. При цьому російській мові також надавався «особливий статус» (але абсолютно не визначений, що створило широке поле для спекуляцій).

3. Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» №802-ІV від 15.05.2003 р. (російській мові, як і ще 12 традиційним мовам України, надано статусу регіональної, гарантовано широкі можливості застосування в суспільстві); Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 7 липня 2010 року (регіональним мовам надано офіційного статусу в судочинстві).

4. Низка свавільних, переважно підзаконних актів періоду 2005—2009 років, що були спрямовані на штучну дискримінацію і витіснення всіх мов, окрім української, із суспільного вжитку. Це передусім наказ Міністерства освіти України №1171 від 25 грудня 2007 року «Про зовнішнє незалежне оцінювання навчальних досягнень випускників навчальних закладів системи загальної середньої освіти, які виявили бажання вступати до вищих навчальних закладів» (що вимагав проведення всіх випускних іспитів у середній школі та вступних іспитів до вищих навчальних закладів українською мовою, навіть для тих студентів, які закінчили школи з навчанням мовою меншини); ще один наказ МОНУ від 26 травня 2008 року №461 «Про затвердження Галузевої програми поліпшення вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних закладах із навчанням мовами національних меншин на 2008—2011 роки» (яким школи національних меншин — 1,5 тисячі шкіл, 500 тисяч учнів — фактично переводилися на двомовне або україномовне навчання); сумнозвісні рішення в галузі телебачення і радіомовлення, кінематографії і дубляжу фільмів, реклами і на транспорті тощо.

При цьому всі чотири названі пласти мовного законодавства України мають своїх прихильників та опонентів і, незважаючи на свою очевидну взаємосуперечливість, де-юре діють у правовому полі України. Така ситуація на практиці призводить до того, що законодавство у сфері мовного регулювання не діє, а конкретні владні рішення залежать від сваволі чиновника або політичної кон’юнктури.

Наразі мовне законодавство України несистемне, суперечливе і повністю дерегульоване.

І це все відбувалось на тлі відсутності фахової дискусії, «круглих столів», реальної комунікації та обміну думками між опонуючими сторонами; обвинувачень в політичному замовленні всіх, хто займається цим питанням. Проблема була загнана у глухий кут, а громадськість залишилася поза процесом прийняття ключових рішень.

Останніми роками питання мов набуло ще більшого резонансу й вийшло на міжнародний рівень. І якщо заяву МЗС Російської Федерації, в якій витіснення російської мови розглядається як порушення міждержавних угод, ще можна розглядати в політичному контексті, то висновок Європейської комісії проти расизму та нетерпимості, зроблений у третій доповіді по Україні від 29 червня 2007 року з рекомендацією «українським органам влади прийняти нове законодавство про мову, яке враховувало б лінгвістичне різноманіття країни», наштовхує на думку, що проблема таки існує. А українська влада до останнього моменту нагадувала своїми діями страуса, який, щоб не бачити лева, засунув голову в пісок.

Крім того, 1 січня 2006 року для України набрала чинності «Європейська хартія про регіональні мови чи мови меншин», що була ратифікована нашою державою ще 1996 року. У законі України про ратифікацію хартії наша держава визнала регіональними мовами або мовами меншин білоруську, болгарську, гагаузьку, грецьку, єврейську, кримськотатарську, молдавську, німецьку, польську, російську, словацьку та угорську мови. 

У 2010 році Комітет Міністрів Ради Європи нарешті ухвалив й оприлюднив доповідь та виніс рекомендації щодо мовної політики в Україні на прикладі імплементації положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. У своїй понад 100-сторінковій Доповіді Комітет Міністрів зазначив, що «мовний ландшафт України унікальний, бо мовою, яка не є державною (російська), розмовляє більша частина населення, включаючи людей, які належать до інших національних меншин». Водночас «...російську мову віднесено на невідповідний їй рівень» (п. 61). «...Ураховуючи кількість російськомовних мешканців в Україні, очевидно, що ця мова має займати особливе становище» (п. 79). «...Узяті Україною зобов’язання не відповідають реальному стану мов, стосовно яких могли б застосувати більш серйозні заходи захисту та розвитку» (п. 155).

Нинішній перший Звіт та Рекомендації про виконання Україною Європейської хартії регіональних мов або мов меншин підготовлено внаслідок вивчення інформації уряду та Громадського звіту про виконання хартії в Україні, що був розроблений експертами Правозахисного громадського руху «Російськомовна Україна» та Всеукраїнської громадської організації «Правозахисна організація «Спільна Мета». Крім того, Комітет експертів провів спеціальні консультації з автором цієї статті з приводу підготовки Звіту.

Більше того, враховуючи обставини, наведені у Звіті, Рада Європи винесла Україні низку обов’язкових рекомендацій щодо захисту від дискримінації та розвитку регіональних мов або мов меншин України в головних суспільних сферах. З повним текстом Звіту Ради Європи і Рекомендацій можна ознайомитися на сайті www. r-u. org. ua.

Отже, у своїх офіційних документах Рада Європи фактично визнає процеси дискримінації та витіснення регіональних мов та мов меншин в Україні і вимагає від уряду України вжити негайних заходів щодо забезпечення широкого застосування таких мов у кінематографії, на телебаченні та радіомовленні, в державному та адміністративному діловодстві, в освітньому процесі на всіх рівнях. Демократична Європа в черговий раз чітко заявила про неприпустимість порушення прав людини і дискримінації за ознакою мови.

Крім того, необхідно також пригадати Резолюцію Європарламенту та звернення ОБСЄ стосовно необхідності врегулювання мовного питання в Україні та виконання Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

Наразі спекуляції навколо «мовного питання» загрожують і соціальному миру та благополуччю всередині країни, і її авторитету на міжнародній арені.

Отримавши у спадок таку ситуацію, новий Президент України Віктор Януковича та владна коаліція депутатських фракцій у парламенті постали перед складним рішенням — продовжувати політику попередньої влади і йти шляхом політичної кон’юнктури й доцільності — приховувати проблему, «замилювати» очі європейцям, як було раніше, і не вживати жодних реальних заходів чи виконувати власні ж обіцянки і взяти на себе політичну сміливість щодо вирішення 20-літнього питання по суті?

І вперше за роки незалежності влада взяла на себе політичні ризики і здійснила спробу вирішити питання по суті в розрізі норм європейського права.

На наш погляд, саме вирішити питання по суті й покликаний проект закону України «Про мови в Україні» №1015-3 від 7 вересня 2010 року, внесений від імені коаліції народними депутатами України О. Єфремовим, П. Симоненком, С. Гриневецьким та розроблений на основі пропозицій народного депутата України п’ятого скликання, на жаль, покійного, Євгена Кушнарьова.

Зазначений законопроект пройшов тривалу підготовку й обговорення в експертних колах, отримав фахову експертизу Комітету експертів Ради Європи і схвальну оцінку та постатейні рекомендації, практично всі з яких було враховано під час його підготовки. Проект закону адаптований до світових та європейських стандартів, про що свідчать висновки Генеральних директоратів: І — юридичні справи, ІІ — права людини та ІV — освіта, культура та культурна спадщина Ради Європи.

Свою оцінку проекту та рекомендації надали провідні європейські фахівці у сфері мовного регулювання: професор Білл Баурінг (коледж Беркбек, Університет Лондона), професор Райнер Хофманн (професор публічного права, міжнародного та європейського права, Університет Франкфурта) — з юридичної точки зору; професор Падрайг О’Ріагайн (доцент соціології мови, Університет Дубліна) — з точки зору мовної політики.

Тому, хоч як парадоксально, але чи не головним натхненником і локомотивом прийняття нового закону «Про мови в Україні» виступає навіть не Президент України чи Партія регіонів, не парламентська коаліція, а саме європейські інституції та організації.

Законопроект «Про мови в Україні» може виступати свого роду новим «суспільним договором» українців після Конституції, яким полікультурний та багатомовний народ України домовиться між собою про принципи взаємного співіснування та соціального прогресу на основі безумовного пріоритету прав людини і громадянина. Адже запропонований для розгляду в парламенті проект включає в себе кращу міжнародну практику та гармонійне поєднання/компроміс усіх чотирьох пластів мовного законодавства України.

Надзвичайно важливо що проект закону імплементує в українське правове поле ключові визначення Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та європейського права у сфері мовного регулювання. У статті 1 визначаються надзвичайно важливі для вітчизняного законодавства юридичні поняття — мовна група, мовна меншина, регіональна мовна група, регіональна мова, територія, на якій поширена регіональна мова.

Ураховуючи огульну критику проекту закону з боку його опонентів, потрібно підкреслити, що законопроектом збережено конституційний державний статус української мови. Пунктом 1 статті 6 проекту встановлено, що державною мовою України є українська мова.

Водночас законопроектом визначається, що право на мовне самовизначення (стаття 3) та вільне користування мовами у приватному та державному житті є невід’ємним правом людини і громадянина.

Статтею 7 встановлюється, що україно-російська двомовність, яка склалася історично, є важливим надбанням українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства. А володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури.

На території України гарантується вільне використання регіональних мов, до яких законодавці зараховують російську, білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, їдиш, кримськотатарську, молдавську, німецьку, новогрецьку, польську, ромську, румунську, словацьку та угорську. Дія цього положення поширюється на ті мови, якими користуються не менш як 10 відсотків громадян, що населяють певну територію за даними перепису. За рішенням місцевої ради, в окремих випадках, з урахуванням конкретної ситуації, такі заходи можуть застосовуватися до мови, регіональна мовна група якої становить менш як 10 відсотків населення відповідної території. Чисельність регіональної мовної групи на певній території визначається на підставі даних Всеукраїнського перепису населення про мовний склад населення у розрізі адміністративно-територіальних одиниць (стаття 8).

Отже, якщо провести паралелі з даними останнього Всеукраїнського перепису 2001 року, то, в разі прийняття законопроекту, російська мова автоматично стане регіональною в 13 адміністративно-територіальних одиницях України (із 27) — у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Харківській, Херсонській, Чернігівській областях, АР Крим та містах Києві і Севастополі; кримськотатарська — в АР Крим, угорська — в Закарпатській області, румунська — в Чернівецькій. Російська мова буде близькою до отримання регіонального статусу також на Полтавщині (9,5 відсотка громадян визначили її як рідну). Але вирішення цього питання вже належить до компетенції місцевої ради.

У державному управлінні акти вищих органів державної влади приймаються державною мовою й офіційно публікуються українською і російською мовами. Тексти обома мовами мають рівну юридичну силу (стаття 11).

Акти місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування приймаються і публікуються державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова, акти місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування приймаються державною мовою або цією регіональною мовою та офіційно публікуються обома мовами.

У сфері адміністративних послуг основною мовою роботи, діловодства і документації органів державної влади та органів місцевого самоврядування встановлюється державна мова. У межах території, на якій поширена регіональна мова в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування, нарівні з державною мовою використовується ця регіональна мова. Держава гарантує відвідувачам органів державної влади і органів місцевого самоврядування надання послуг державною мовою, а в межах території, на якій поширена регіональна мова, — й цією регіональною мовою. Необхідність забезпечення цієї гарантії має враховуватися під час добору службових кадрів (стаття 12).

Паспорт громадянина України і відомості про його власника, що вносяться до нього, виконуються державною мовою і російською мовою. Інші офіційні документи, що посвідчують особу громадянина України або відомості про неї (записи актів громадянського стану і документи, що видаються органами реєстрації актів громадянського стану, документ про освіту, трудова книжка, військовий квиток та інші офіційні документи), а також документи, що посвідчують особу іноземця або особу без громадянства, що тимчасово чи постійно проживає в Україні, виконуються державною мовою (стаття 14 законопроекту).

Документ про освіту, отриману в навчальному закладі з навчанням регіональною мовою, за заявою осіб виконується двома мовами — державною і регіональною (стаття 14).

У слідстві та судочинстві документи складаються державною мовою.

Слідчі і судові документи відповідно до встановленого процесуальним законодавством порядку вручаються особам, які беруть участь у справі (обвинуваченому у кримінальній справі), в перекладі їх рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють (стаття 15).

Судочинство в Україні у цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах здійснюється державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова, за клопотанням сторони процесу суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою. Держава гарантує можливість здійснювати судове провадження регіональною мовою. Необхідність забезпечення цієї гарантії має враховуватися при доборі суддівських кадрів. Послуги перекладача з регіональної мови, в разі їх необхідності, надаються без додаткових для цих осіб витрат (стаття 15).

В економічній і соціальній діяльності державних підприємств, установ та організацій основною мовою є державна мова, а також вільно використовуються російська та інші мови (стаття 19).

Стаття 21 законопроекту встановлює, що громадянам України гарантується право отримання освіти державною мовою і російською мовою, а в межах території, на якій поширена регіональна мова, — цією регіональною мовою. Це право забезпечується через мережу дошкільних дитячих установ, загальних середніх, позашкільних, професійно-технічних і вищих державних і комунальних навчальних закладів з українською або іншими мовами навчання, яка створюється відповідно до потреби громадян (стаття 21).

Потреба громадян у мові навчання визначається в обов’язковому порядку за заявами батьків про мову навчання або студентами власноруч під час вступу до державних і комунальних навчальних закладів, а також, у разі потреби, в будь-який час періоду навчання.

Державні і комунальні навчальні заклади у встановленому порядку створюють окремі класи, групи, в яких навчання ведеться іншою мовою, ніж у навчальному закладі загалом, за наявності достатньої кількості відповідних заяв про мову навчання від батьків учнів або студентів.

На практиці кількість заяв буде визнаватися «достатньою» залежно від норм наповнюваності навчального закладу (залежить від типу населеного пункту), які встановлено профільними законами України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту» тощо та регуляторними актами Міністерства освіти і науки України.

В усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і російської мови. Об’єм вивчення російської мови визначається місцевими радами відповідно до законодавства про освіту з урахуванням поширеності цієї мови на відповідній території.

Тести для зовнішнього оцінювання якості освіти укладаються державною мовою. Для осіб, які здобували повну загальну середню освіту російською, іншою регіональною мовою, за їхнім бажанням тести перекладаються мовою навчання (за винятком тесту з української мови і літератури).

Результати науково-дослідних робіт оформляються українською, російською або іншою мовою — за вибором виконавців робіт (стаття 22).

Телерадіоорганізації України можуть на власний розсуд вести мовлення державною мовою, російською, іншими регіональними мовами, мовами міжнародного спілкування та іншими мовами — як однією, так і кількома мовами. Для державних загальнонаціональних телерадіоорганізацій частка мовлення державною мовою має становити не менш як 60 відсотків, російською мовою — не менш як 20 відсотків загального обсягу добового мовлення. Обсяги регіонального і місцевого мовлення державною мовою, російською, іншими регіональними мовами мають відповідати чисельності регіональних мовних груп і визначаються самими мовниками. Мова друкованих засобів масової інформації визначається їхніми засновниками відповідно до установчих документів (стаття 25).

Розв’язується і проблема дубляжу фільмів. Виготовлення копій фільмів іноземного виробництва, які розповсюджуються для показу в кінотеатрах, публічному комерційному відео і домашньому відео в Україні, здійснюється мовою оригіналу або із дублюванням або озвученням чи субтитруванням державною мовою або російською мовою, іншими регіональними мовами або мовами меншин на замовлення дистриб’юторів і прокатників з урахуванням мовних потреб споживачів (стаття 24).

Згідно зі статтею 28 закону про мови, топоніми (географічні назви) — назви адміністративно-територіальних одиниць, залізничних станцій, вулиць, майданів і т. ін. — утворюються й подаються державною мовою. Поруч із топонімом державною мовою може відтворюватися його відповідник регіональною мовою.

Рекламні оголошення, повідомлення та інші форми аудіо- і візуальної рекламної продукції виконуються державною мовою або іншою мовою на вибір рекламодавця (стаття 27).

Кожний громадянин України має право використовувати своє прізвище та ім’я (по батькові) рідною мовою згідно із традиціями цієї мови, а також право на їхнє офіційне визнання (стаття 29). Запис прізвища та імені (по батькові) в паспортах та інших офіційних документах здійснюється із попереднім схваленням власника.

Проте незалежно від регіону українська мова залишиться виключною мовою Збройних Сил України та інших військових формувань (стаття 30); засідання Верховної Ради України, її комітетів і комісій ведуться державною мовою (хоча промовець може виступати іншою мовою); проекти законів, інших нормативних актів вносяться на розгляд Верховної Ради України державною мовою (стаття 10); мовою угод і картографічних видань є також українська мова (статті 20, 28).

Крім того, Кабінету Міністрів України доручено забезпечити комплекс заходів з реалізації положень закону «Про мови в Україні», а перехідними положеннями законопроекту вносяться зміни до низки інших законів України.

Безперечно, що дискусія навколо законопроекту може тривати й надалі. А запропонований законопроект потребує внесення багатьох корективів. Але ця дискусія, звісно, має бути фаховою та конструктивною. Адже, незважаючи на те, що всім зрозуміло — питання мовного регулювання потрібно вирішувати, опоненти законопроекту фактично відмовляються долучатися до аргументованої дискусії, натомість намагаються розпалити пристрасті та розколоти суспільство за «мовною проблематикою», про що свідчить нещодавно оприлюднений технологічний план протидії прийняттю законопроекту. Більше того, в нещодавньому номері газети «Голос Україна» окремі політики, наприклад Павло Мовчан, вдаються до неприхованого шантажу українського суспільства, заявляючи, що «дві мови — дві держави».

Такі аргументи наводять на думку, що більшість опонентів законопроекту елементарно не читали його тексту. А майже всі їхні аргументи зводяться до принципу «політичної доцільності», який полягає в апеляції до тез про насильницьку русифікацію України та про історичне пригноблення української мови. Проте з точки зору прав людини такий підхід є дискримінаційним і неправовим. Адже держава Україна в 1991 році була створена всіма громадянами України незалежно від ознаки рідної мови. Усі вони є засновниками і «титульними етносами» цієї держави. І, приміром, звинувачувати нинішніх російськомовних українців у «валуєвських указах» і відіграватися на них за це шляхом дискримінації російської мови — щонайменше абсурдно. Як і безперспективно з точки зору майбутнього української держави.

Очевидно, що внесений на розгляд парламенту проект закону «Про мови в Україні» наближає країну до європейських стандартів прав людини і спрямований на виконання висновків та рекомендацій Ради Європи, Європарламенту, ОБСЄ, Європейської комісії проти расизму та нетолерантності. Невиконання цих рекомендацій, звісно, матиме тяжкі міжнародні наслідки для нашої країни, особливо, з точки зору майбутнього головування в Комітеті Міністрів Ради Європи, яке пройде вперше за 15 років повноправного членства в цій організації з травня по листопад 2011 року. Більше того, до серпня 2011 року Україна зобов’язана надати в Раду Європи другий періодичний звіт щодо виконання положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та першої уже згадуваної вище Доповіді й Рекомендацій Ради Європи від 7 липня 2010 року. А неналежне виконання вимог РЄ може призвести навіть до санкцій з боку міжнародної спільноти.

Глибоко переконаний, що прийняття нового проекту про мови об’єднає суспільство на ґрунті прав людини, взаємоповаги та толерантності — це єдиний природний шлях розвитку української держави. Виключить «мовну карту» з політичної колоди. Адже Україну розколюють не мови, а політики, які спекулюють на мовному питанні.

Упевнений, що прийняття проекту закону «Про мови України» стане величезною віхою не лише в боротьбі за права людини в Україні, а й у вітчизняному державному будівництві загалом, перетворюючи Україну на потужну стабільну процвітаючу державу, в центрі якої стоятиме людина, її права та свободи.