У похід за золотим руном

Розмову про це ми завели з Оксаною Литвинюк, яка господарює у невеликому ТОВ «Екологія Поділля», що у Вовковинцях Деражнянського району Хмельниччини. У середині дев’яностих років товариство заснував її батько Петро Пилипович. Відпрацювавши все життя на виробництві, чоловік, вийшовши на пенсію, вирішив повернутись до села. Тоді бажаючих заснувати своє господарство було не так вже й багато, тому й вдалось прикупити старенький трактор, комбайн, кілька машин, взяти в оренду землю.

Зрозуміло, що одразу треба було подумати над спеціалізацією, адже займатись всім потроху — непросто. Вівці стали невеликою сімейною справою.

— Чому саме вони? — перепитує Оксана. — Колись була така приказка, що бідний господар, який не спромігся стягнутися на коня чи волів, змушений розпочинати своє хазяйство з овець. Щось подібне було і у нас. Замахнутись на велику ферму родині було просто не під силу. А вівця — саме така тварина, що не потребує великих матеріальних чи трудових затрат. Правда, і прибутки від неї не мільйонні. Але це тільки через те, що ця галузь у нас практично занедбана, тому й її продукти просто нікуди подіти.

Свого часу і у Вовковинцях був племрепродуктор. До речі, тамтешні традиції також підштовхнули до спеціалізації згаданого товариства. Але велике хазяйство давно розпалось, обори стоять порожні, а невеличка ферма ТОВ потроху розширюється. Сьогодні там відгодовують близько трьохсот овець. Овес, буряк, котрі використовують як корми, самі вирощують на трьохстах гектарах орендованої землі. Вже за рік свою отару господарі планують збільшити майже на дві сотні голів. Технологічно це можливо. Проблема в іншому — куди збувати готову продукцію? На базарі багато не продаси. А отримати замовлення у великих торговельних мережах — майже нереально. Тож вся надія — на дрібних роздрібних покупців. Добре, якщо хтось зателефонує і замовить кілька кілограмів м’яса. А якщо ні? З такою реалізацією важко будувати перспективні плани.

З таким секретом познайомив мене професор Подільської аграрної академії Іван Тимофійшин. Вівці — його давня любов та пристрасть. Досліджуючи їх, захистив і кандидатську, і докторську дисертації. Шкодує тільки, що тварину тепер частіше зустрінеш на сторінках підручників, ніж в оборах.

Був час, коли в Україні поголів’я овець сягало майже десяти мільйонів. На початку 90-х років і на Хмельниччині їх утримувалось близько 280 тисяч. Тепер картина зовсім інша. В статистичній звітності навіть немає окремого рядка для овець — вони об’єднані з козами. Тож разом нараховується до тридцяти тисяч голів, але, як вважає вчений, вівці становлять не більше шостої частини.

Чому ж в таку немилість у господарів потрапили круторогі та тонкорунні тварини? З одного боку, чималу роль відіграє традиція. Там, де з діда-прадіда родина не уявляла своє хазяйство хоча б без кількох овечок, і тепер намагаються підтримувати стадо. Але не варто забувати, що будь-яка традиція має ще й економічне підґрунтя. А останнє якраз і зруйноване вщент.

Дотаційні програми минулих років передбачали хоч якусь фінансову підтримку вівчарям: до двохсот гривень дотації на вирощену тварину та п’ять гривень — на кілограм зібраної вовни. Навіть цих заходів було замало, щоб втримати галузь на межі рентабельності. Але тепер і того дочекатись неможливо.

Втім, для успішного розвитку вівчарства потрібна навіть не фінансова підтримка, а цілі програми, котрі б зачепили різні переробні галузі — від молочної до ткацької. Але сподіватись на впровадження таких на державному рівні — поки що із сфери фантастики.

СВК «Лабунський» із Полонського району — чи не єдине господарство області, котре ще може похвалитись овечою отарою. Професор з вівчарства Іван Тимофійшин не приховує, що це й він доклав чимало зусиль, аби вмовити керівника господарства Миколу Олицького не зректися цих тварин.

Тамтешнє господарство, завдяки чималим старанням його очільника, міцно стоїть на ногах. Власники землі із навколишніх сіл поспішають до нього, аби здати землю в оренду. Тож господар дає раду і полям, і фермам. Дотепер там вдалось зберегти пекарний, макаронний, олійний цехи.

— При цьому всьому і наше вівчарство ще тримається, — розповів завідувач ферми Володимир Ковтунець. — На ферму вже й кілька корів поставили, аби люди могли хоч щось заробити. Бо на вівцях не розбагатієш.

Коли десять років тому він прийшов туди, то було ще 2,4 тисячі голів. Тепер цифра ця скоротилась ледь не вчетверо. Але зізнається: вівці в господарстві не так для прибутку, як для надії на те, що справи у вівчарстві обов’язково повинні змінитись.

Адже вівця — це не тільки специфічне м’ясо. До речі, оповідки про те, що ним треба годувати наречених, аби скоріше запропонували руку і серце, мають наукове підґрунтя. Виявляється, баранина містить такі елементи, що додають чоловікам сили та сміливості в сімейних справах.

А вже про молочну складову вівчарства у нас майже забули. Хіба що у гірських районах та південних степах ще можуть подивувати смачною бринзою. А між тим цей делікатес — один із найдорожчих молочних продуктів у світі, ним смакують справжні гурмани. Серед українців дозволити собі дорогий імпортний продукт можуть люди з чималим достатком. А домашню овечу бринзу можна відшукати хіба що на базарах в небагатьох регіонах. До магазинної мережі вона не потрапляє.

Про породи овець, які славилися б своєю вовною, довгим шовковистим руном чи ніжним каракулем, господарники також призабули. Бо куди поткнешся з цією вовною? Сировина, котра для закордонних експортерів перетворилась на справді золоте руно, для наших господарників стала обтяжливо збитковою. Ну що можна заробити, коли кілограм вовни коштує 3,5 гривні? Та ще й спробуй знайти переробника для неї. Адже українські ткацькі виробництва давно перейшли на закупівлю імпортної сировини. Винуватити їх нічого, бо ж мусять підтримувати обсяги свого виробництва, а чекати, поки наше село виробить достатню кількість вовни — не одне десятиліття мине.

Одне слово, треба бути не меншим героєм, ніж міфічні аргонавти, які вирушили на пошуки легендарного золотого руна, аби виростити українське руно. Шкода, бо це ще одна галузь, котра могла б приносити гарантовані прибутки, як це відбувається у багатьох країнах на різних континентах. Тим паче, що всі природні умови для цього є. От тільки ще б трохи людських старань. Причому не на рівні аматорів та ентузіастів справи, котрі просто не дають їй загинути. Можливо, і справді варто згадати про те, що бідний господар повинен розпочинати з вівці.

 

Хмельницька область.