Берлінські хроніки

Переправа буде через Південний Буг. Під Новою Одесою. Перша моя переправа на найтяжчій у світі дорозі — дорозі на війну.

Маршовий батальйон новобранців-«чорнорубашечників» 149 запасного полку 8-ї армії Чуйкова підійде до неї надвечір 2 квітня 1944 року. І перед самою переправою нас зупинять. Здорово вміли це робити! Майор-смершівець протиснеться в середину військ, підніме руку — тієї ж миті зупиниться, як вкопаний, нездоланний і невпинний потік машин, танків і гармат! А також замруть піхотні колони, що як плав пливуть на переправу, наздоганяючи відступаючих німців! Зупиниться і наш жалюгідний батальйон.

За командою єдиного офіцера на весь маршовий батальйон, вертлявого, крикливого, але й доброго капітана Шумилкіна — «Принять вправо!» — ми, натомлені цілоденним маршем грязюкою по кісточки, попадаємо, хто де стояв.

Одразу ж впоперек зупиненого загального руху озброєні автоматами смершівці з собаками проведуть групу вищих німецьких офіцерів в шкіряних регланах та елегантних шинелях гарного крою з плетеними срібними погонами. А серед них ітиме й кілька молодих жінок чи дівчат — дуже змарнілих і стомлених, але вродливих і модно одягнених. Жалюгідно виглядатимуть тільки модельні туфельки на високих каблуках та тонкі панчохи, заляпані багном по саме нікуди. Одразу видно, якими жорстокими вітрами видме їх із затишних кабінетів та із спалень впливових покровителів...

— Дівчата! — єхидно кричатимуть їм услід баби-селянки з-під своїх сухих хат. — Далеко ж ви ото зібралися вслід за своїми полюбовниками?

Може, й справді коханки завойовників? А радше — їхні підручні по гестапо, поліції безпеки та СД: стенографістки, перекладачки та друкарки? Помічниці по чомусь дуже важливому і значному! Інакше СМЕРШ не вів би їх під конвоєм. Та ще й з собаками.

Промайне чутка, що того дня перехоплять увесь миколаївський гебітскомісаріат з його каральними службами, коли вони тікатимуть на Вознесенськ, а не на Одесу.

У конвоїрів, у всіх до одного, суворо стулені вуста, сердиті очі, нахмурені й зведені до перенісся брови. Все це не віщує нічого доброго тим, кого вони супроводжують під автоматами на бойовому взводі і з собаками.

А владний і відчужений майор-смершівець, котрий зупинить наш батальйон і всі війська й техніку, що сунуть на переправу, здасться нетутешнім, таємничим і загадковим. Навіть не віриться, що він після війни відбудовуватиме міста і села, сіятиме й оратиме ниву чи рубатиме вугілля.

Особливо важко уявити, що цей майор колись торгуватиме чи виконуватиме якусь іншу дріб’язкову й невдячну роботу. Таким впливовим і значним видасться він на війні, де все вимірюється життям і смертю. А цінується тільки мужність і відвага. Та військова професійна виучка. Цей майор був здатен на все! Але тільки на війні. Цивільним він не уявляється мені й досі.

Як тільки німецьких офіцерів заведуть у хату, одразу з’явиться відкритий «вілліс» із генералом у блакитних лампасах. А за ним «доджЗ/4» з полковниками й охороною. Хтось видихне поруч, чи мені тільки вчується дивне, навіть страшне слово: «А-ба-ку-мов!».

І коли той генерал висуне ногу з «вілліса» в наваксеному хромовому чоботі, йому тут же кинуть під ноги і хутко простелять на багнюку килимову доріжку, по якій він, легко й спритно вислизнувши з «вілліса», шурхне в сіни, не закалявши сяючих чобіт.

Приїде, мабуть, допитувати високо-посадове німецьке начальство та їхніх помічниць. Всі, хто юрмитиметься на переправі, дивуватимуться і смершівцям із собаками, і їхнім дивним бранцям, і отому майорові, що так владно зупинить піхотні колони і техніку перед переправою. Та найдужче вразить усіх генерал-полковник Абакумов, ім’я якого й тоді вже гриміло по всіх фронтах; як головного контррозвідника Генерального штабу Червоної Армії, підзвітного лише особисто Сталінові, Верховному Головнокомандуючому.

Дивуюся й зараз: як я в тому, майже непритомному, стані все так яскраво побачу, сприйму і навіть запам’ятаю на все життя! Світ крутився тоді в мене перед очима, але і в тій воєнній каруселі бачитиму і соснові стружки на розгаслому чорноземі, і обрізки дошок та колод, залишені саперами, котрі тут зовсім недавно зводитимуть переправу. І похідні кухні пам’ятаю й зараз — синій димок мирно стелеться від них по воді та долинають і до нас пахощі американської тушонки, якої ми, новобранці, ще й не пробували...

Запам’ятаються й трупи коней у заводях з роздутими животами та моторошно задертими вгору копитами, підкови на яких вже встигнуть заіржавіти. І трупи німців — усі обличчями вниз. Плавають у вируванні все прибуваючих весінніх вод. І навіть вряди-годи гойдаються на хвилях, наче живі, коли потягне з моря свіжий вітер-низовик.

А на самім початку переправи сидітиме на поручнях, виставивши з-під коротенької військової спіднички стрункі ноги в хромових чобітках, вродлива лікарка-лейтенант, в біленькій хустці з червоним хрестом. А бравий капітан, схилившись на ті поручні впритул з її тугими стегнами, наспівуватиме їй, ніби нічого й не помічаючи і ні на що не зважаючи:

А під високими осокорами, понизу закаляними рідкою грязюкою з дороги, що веде на переправу, помічаю серед поприв’язуваних до дерев вівчарок молодого ірландського сетера. Такий, знаєте, випещений, породистий, з лискучими боками!

Чистий, вогненно-рудий, він нагадає мені дядькового Митрофанового племінного жеребця Гнідого, яким ми з острахом і захопленням милувалися в дитинстві. Так само, як Гнідий, весь блищить і вилискує і цей сетер!

І такий він незвичайний серед весіннього бруду, грязюки, нанесеного рікою топляка, серед кінських і німецьких трупів, що гойдаються на хвилях посеред сміття й мотлоху ще не очищеної після повені ріки! Контрастує і з тлумом на переправі, різко вирізняється й серед сірих вівчарок.

А одна молода сука, саме зараз, отут, на війні, на переправі, мліє у першій юній похоті. Вона б водила тічку, але перебуває серед дресированих псів, звиклих коритися, виконувати накази. Всі вони — службові. Всі — в ошийниках. Тому гамують свої могутні інстинкти! Тільки щулять вуха й облизуються, зирячи на мліючу суку.

А вона обирає коханця не з них, однакових і сірих, а молодого вогнистого ірландського сетера. І насторожено оглядається на старшину, що лишиться стерегти й годувати собак. Оглядається на нього — ну, точнісінько людськими очима! В її погляді благання, хтивість і провина.

Але її непереможно вабить до ірландського сетера могутній інстинкт материнства. І вона, лякливо озираючись на старшину, сунеться задом до сетера, готова віддатись йому.

Старшина, присоромлено зиркаючи на нас, жорстоко гамселить її з усієї сили носаками у здухвини, зціпивши зуби відпихає її від сетера підборами! А вона, трохи відсунувшись від сетера під тими немилосердними ударами, знову береться за своє, як тільки старшина одвернеться.

Молодий, красивий і могутній сетер співчутливо дивиться на неї, ніби хоче сказати: «Ну. не треба! Ти ж бачиш, який сердитий старшина! І як це непристойно на війні. Та ще й при людях!»

«Бідні собаки!» — встигну подумати, перш ніж знепритомнію знову.

А прийду до тями тільки тоді, як мій шкільний товариш Петя Кіона за одну руку, а сам капітан Шумилкін — за другу підніматимуть мене з купи кураю, на який я впаду, знепритомнівши. Попід руки вони виведуть мене в голову колони маршового батальйону, вишикуваного перед переправою, щоб продовжити марш до лінії фронту, на передову. А на весь батальйон — ні санітара, ні фельдшера, ні медикаментів — нічогісінько!

— Треба йти, — скаже мені капітан Шумилкін. — Нічого не зробиш. Тут немає на кого залишати тебе. Та й у моїх списках ти значишся. І я маю здати вас усіх списочним складом в діючу бойову частину чи підрозділ. Інакше ти числитимешся дезертиром. А з дезертирами, ти ж знаєш, розмова коротка! Треба йти, браток! Нічого не зробиш.

А йти я не можу — ноги не те що не несуть, а не тримають! Підломлюються мої ноги на 21-му році життя, виснажені тифозною агонією, і я буквально висну на руках Петра Кіони і капітана Шумилкіна. Через переправу, хоч і слизьку, але тверду, вони якось перетягнуть мене. З величезними зусиллями підводячи голову, я бачитиму каламутні, нуртуючі в повені хвилі, вони ось-ось поглинуть і мене, і Петра Кіону, і капітана Шумилкіна, і весь батальйон, що йде вслід за нами. Буг розіллється так, що правий берег його, глинистий і високий, ледве мріє в сутінках хто зна й де! І мені здається, що ми до нього ніколи не дійдемо.

Коли нарешті мене дотягнуть мокрими й слизькими дошками переправи до протилежного берега, то я вже зовсім не зможу по розгаслому чорнозему підніматися на його слизьку крутизну. Мене відведуть на узбіччя, покладуть на купу якогось напівзогнилого кукурудзяного бадилля, а самі підуть чекати єдину підводу, яка везе вслід за батальйоном його жалюгідний «сухий пайок».

Чутиму чвакання сотень чобіт по грязюці, людські перемовляння і важке, надсадне дихання. І мені здасться, що ці люди далеко-далеко від мене! І вже ніколи не наблизяться. У маячні і гарячці мені стане моторошно від цього відкриття, і я незабаром знову знепритомнію. Так що й ці звуки вже не долинатимуть до моєї свідомості.

Не знаю, скільки пролежу в непритомності. Але виведе мене з неї несамовитий мат! І матюкають, виявляється, мене! Їздовий немилосердно батожить присталих коней і за кожним ударом проклинає мене: «І нащо везти отакого здохляку? Куди його везти?. Кому він отакий потрібен? Якому командирові?» І — мат за кожним словом. Мені невимовно гірко бачити напружені спини вкрай присталих коней, тяжко й образливо чути прокляття й матерщину на свою адресу. І я з останніх сил зсунуся з навантаженого воза і впаду лицем в багнюку, під ноги батальйонові. Хтось спіткнеться об мене й злякано крикне: «Людина під ногами!» І одразу ж пролунає поблизу команда капітана Шумилкіна:

— Под ноги!

І це врятує мене. Бо всі під ту команду дружно переступатимуть через мене, доки й наспіють мої новоолександрівці. Вони якимсь чином пізнають мене в темряві чи просто здогадаються, що це я. Бо хто ж іще, крім мене, тифозного, може впасти в отаку грязюку?

— Братці! — крикне Шумилкін моїм односельцям. — Виручайте свого земляка! Не кидати ж його на ніч серед дороги?

— Піддайте його мені на плечі, — почую я голос Петі-Лепеті, як ми дражнитимемо його у школі. Мене піднімуть з грязюки, мокрого, виваляного, й покладуть Петрові на його біленький «сидір» — мамин мішечок з домашніми маторженниками. І Петро — задній бек нашої шкільної футбольної команди, який запросто боров нас усіх, іноді й кількох зразу, — такий був сильний і меткий, — донесе мене до села Вереміївни, в якому, на моє щастя, буде написано карболкою на всю стіну крайньої хати: «Карантин для тифозних 3-го Українського фронту».

Коли, аж через два тижні тифозної агонії й непритомності, я нарешті оклигаю, старий, занехаяний і неголений санітар-доброволець з «чорнорубашечників», розповість, як Петя-Лепетя занесе мене в сіни, виваляного в багнюці, звалить з пліч на підлогу без жодних ознак життя, як схилиться наді мною, непритомним, затуливши обома долонями лице, і заридає, приказуючи: «Шурочко! Що ж я скажу тітці Федорі, як повернуся додому? Де ж я оце діну тебе? Покину! І що буде з тобою?»

Бувалий в бувальцях санітар оторопіє:

— Навіть жінки над покійними чоловіками так не голосять, як він голоситиме над тобою! Мабуть, гарний у тебе був товариш! Був, та загув. Ото поплаче над тобою та й побіжить доганяти своїх. А їх кинуть отаких, не обмундированих, на плацдарм під Паланкою за Дністром, та там вони всі й гигнуть. Їх німці танками подавлять на тому плацдармі, залитому Дністром, та з кулеметів посічуть. Всіх до одного!

Нам розкажуть про цю трагедію хлопці-тифозники, яких згодом доставлять сюди з того страшного плацдарму. 

 

Конча-Озерна, 

8 серпня 2010 року.