Внесення народними депутатами Олександром Єфремовим, Петром Симоненком та Сергієм Гриневецьким на розгляд Верховної Ради проекту закону «Про мови в Україні» викликало гострі, такі, що набувають часом характеру істерії, дискусії в депутатському корпусі, деяких верствах громадськості. Одні стверджують, що проблеми мовної політики сьогодні неактуальні і порушуються регіоналами, іншими учасниками парламентської коаліції, яким «загрожує провал», як «фішка», що має допомогти їм на майбутніх виборах завоювати голоси виборців у східних та південних регіонах України. Інші кричать: «Караул! Гине Україна».

Мовляв, ухвалення закону призведе до повного витіснення української мови російською, втрати українським народом своєї ідентичності, що загрожує навіть самому існуванню України як незалежної держави. Весь цей галас новоявлених плакальників за українською мовою, крім іншого, образливий для нашого народу, який, зберігши і розвинувши в непростих історичних умовах свою мову і культуру, чомусь тепер, у своїй державі, повинен їх втратити, якщо для людей іншої національності, зокрема для росіян, будуть законодавчо закріплені гарантії їх конституційних прав у мовній сфері. Лунають навіть погрози підняти мало не «повстання обуреного народу в захист української мови».

Положення Основного Закону про рівноправ’я громадян

Між тим ідеться про природне оновлення, з урахуванням реалій, що змінилися за більш ніж 20 років після ухвалення чинного Закону «Про мови в Українській РСР», законодавчої бази, яка регулює порядок реалізації конституційного права громадян, незалежно від їх національної приналежності, вільно користуватися рідною мовою.

Ця проблема має декілька аспектів:

— теоретичний, що стосується, зокрема, співвідношення статусу мов і права громадян на розвиток своєї мовної самобутності;

— правовий — наскільки державна політика у цій сфері відповідає вимогам Конституції країни;

— політичний — яким цілям підпорядкована мовна політика держави;

— нарешті, гуманітарний, етичний, чисто людський аспект — чи не перешкоджає політика в мовній сфері спілкуванню людей, доступу до досягнень науки і культури.

Якщо під таким кутом зору оцінити мовну політику, що проводилася в Україні, особливо в останні п’ять років, то не можна не відмітити, що: «помаранчева» влада поставила статус української мови над елементарним для будь-якої цивілізованої держави правом громадян вільно користуватися рідною мовою, вчитися і навчати нею своїх дітей, захищати рідну мову; при здійсненні мовної політики нерідко ігнорувалися положення Основного Закону про рівноправ’я мов і неприпустимість привілеїв або обмежень за мовною ознакою (частина друга статті 24-ї); В. Ющенко, «помаранчева» влада використовували мовну проблему для нагнітання русофобії, культивування ненависті до всього російського, що обернулося не тільки небезпечним погіршенням відносин між Україною і Росією, між братніми народами, але й поглибленням розколу в нашому суспільстві.

Дії ющенківського режиму не просто створювали складнощі для спілкування мільйонів громадян України і Росії (у пресі повідомлялося, що 41% громадян нашої країни мають родичів у Росії). Вони об’єктивно, майже відкрито були спрямовані на відчуження громадян України від великої російської культури, створювали труднощі у забезпеченні доступу до досягнень світової науки (як відомо, величезний масив наукових праць зарубіжних учених перекладений російською мовою і українською мовою не видавався).

В тому, що саме до цього веде витіснення російської мови, мені довелося переконатись особисто, перебуваючи в деяких державах Прибалтики і Закавказзя. Хотів би послатися на вислів відомого грузинського кінорежисера Отара Іоселіані: «Мої співвітчизники абсолютно спокійно відкинули російську мову і тепер не хочуть ні знати, ні читати нічого. А «Одіссея» не перекладена жодною мовою, крім російської. Я не уявляю, як вони знайомитимуться з творчістю Джеймса Джойса, Діккенса або Марка Твена англійською. Ми на цьому виросли і виховалися. Сумно закривати собі доступ до живої мови, саме через те, що тобі та або інша ситуація не подобається» («Известия в Украине», 2 червня 2010 року).

Прихід В. Ющенка і його різношерстої, пройнятої ненавистю до Росії команди до влади був ознаменований справжнім викидом шизофренічної русофобії, прагненням дискредитувати і витіснити з публічного життя російську мову та російську культуру. В. Ющенко, керуючись проголошеним ним гаслом «Єдина нація — єдина мова — єдина церква», вимагав від усіх громадян країни «думати по-українськи», а захоплена жадобою влади Ю. Тимошенко, яка домагалася президентського поста, прагнучи заручитися підтримкою жителів західних областей, запевняла: «Я примушу всіх не тільки думати, а й розмовляти лише українською мовою».

Все це супроводжувалося утиском прав неукраїнців, перш за все російськомовного населення, стосовно можливості вчитися і навчати дітей, дивитися телепрограми і слухати радіопередачі, звертатися в органи державної влади й органи місцевого самоврядування рідною мовою. А обмеження доступу до великої російської культури і науки призводило до того, що наш народ обкрадався духовно.

Така антиконституційна, по суті — злочинна, практика виправдовувалась «необхідністю затвердити державний статус української мови», протидіяти «процесу витіснення української мови», процесу, який нібито є «керованим і набув системного характеру». І це при тоталітарній «помаранчевій» владі, при тому, що гуманітарною сферою в Україні практично всі роки після проголошення незалежності неподільно «заправляли» войовничі націонал-радикали!

Якщо з чим і можна погодитися, так це з констатацією того, що за роки ющенківщини, коли справлялася «тризна» по «українській мові, яка гине», розпалювалася русофобія, практично нічого не було зроблено для створення гідних, цивілізованих умов для утвердження позицій української мови, що відповідали б її статусу як мови державної. По суті, все зводилося до обмеження можливостей для користування російською мовою. Наша прекрасна, мелодійна українська мова саме в ці роки свідомо засмічувалася галицизмами, малозрозумілими для більшості наших громадян «говірками» зарубіжної — американської і канадської — діаспори. Літератури українською мовою випускалося набагато менше, ніж за часів Радянської влади (про якість того, що випускається, я не кажу). Сам В. Ющенко відзначав: «Незадовільною є ситуація на книжковому ринку й у видавничій справі. Вироблювана в Україні книжкова продукція виявляється не завжди конкурентоспроможною і не може задовольнити масовий попит». А примусове нав’язування української мови, що супроводжувалося витісненням російської мови, тільки відштовхувало людей від українського.

Дискримінаційна лінія в мовній політиці проводилася войовничими націонал-шовіністами у президентських, урядових та інших державних структурах агресивно, тупо і послідовно. Ці сили на 10 років затримали ратифікацію Верховною Радою України Європейської хартії регіональних мов і мов меншин. А коли хартію все ж таки вдалося ратифікувати, вони під надуманими приводами зробили все (і продовжують робити), щоб фактично заблокувати реалізацію її положень. Чого варті хоча б багато разів повторювані В. Яворівським твердження про те, що Європейська хартія регіональних мов і мов меншин «неправильно перекладена» і що вона «стосується лише мов, яким загрожує зникнення».

Концепції державної мовної політики

Представниками націонал-радикальних сил було внесено на розгляд парламенту близько двох десятків законопроектів, спрямованих на витіснення російської мови з життя нашого суспільства. Проектами передбачається заборона (на порушення статті 24 Конституції України) висувати кандидатами в депутати всіх рад — від сільської до Верховної — осіб, які не володіють державною мовою. Щоб отримати слово для виступу з парламентської трибуни будь-якою мовою, крім української, народний депутат повинен подати письмову заяву — інакше його можуть позбавити слова. І багато інших дискримінаційних, по суті, антиконституційних заходів, що охоплюють усі сфери життя суспільства: освіту (включаючи дошкільні установи), державну службу, Збройні сили, правоохоронні органи, всю інформаційну сферу, — передбачено цими законопроектами.

Окремо варто сказати про проект Концепції державної мовної політики України, автором якого є народний депутат П. Мовчан. У проекті в істеричному тоні говориться про міфічну небезпеку «зникнення української мови», що пояснюється «тотальною загрозою національній безпеці України», більш того — загрозою «самому існуванню української нації і української держави», загрозою «втрати статусу і ролі української нації як титульної і державоутворюючої і, врешті-решт, поступового зникнення її з етнічної і політичної карти Європи». Стверджується, що «сучасна мовна ситуація в Україні є перш за все результатом тривалої війни проти української мови, української ідентичності і української державності, яку Росія розпочала після 1654 року і яка продовжується й нині у формі культурно-мовної експансії», метою якої є «виховати з українського громадянина російськомовного українофоба». Документ наповнений тезами про російську мову як «імперську», про «тотальну русифікацію», про «незавершений асиміляційний процес примусового перетворення україномовної громадськості на російськомовну» з метою «цілком розчинити українську мову в російській і знищити українську Україну», а також закликами до захисту від «культурно-мовної експансії Росії».

У висновку Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України на законопроект (до речі, він був наданий ще до президентських виборів) наголошувалося, що його зміст «надає Концепції загальної антиросійської спрямованості, що уявляється неприпустимим». І хоча Головне управління вказало, що в умовах «заполітизованості і конфліктогенності мовного питання в Україні ухвалення цього законопроекту є недоцільним», і запропонувало його відхилити, парламентський Комітет з питань культури і духовності запропонував прийняти законопроект у першому читанні.

Важко собі уявити, щоб такий законопроект шовініста міг бути прийнятий Верховною Радою, але сам факт його внесення і схвалення профільним парламентським комітетом не може не викликати стурбованості.

А ось В. Ющенко до відходу в політичне небуття встиг своїм указом від 15 лютого 2010 року, тобто вже після завершення катастрофічно провальних для нього президентських виборів, схвалити «Концепцію державної мовної політики», яка хоч і не містить таких зухвалих русофобських положень, проте ставить ті ж самі цілі, що й проект П. Мовчана. У ній теж ідеться про «асиміляцію українців», «знищення їхньої мовно-культурної ідентичності», висловлюється тривога з приводу того, що «в багатьох регіонах України в міській комунікації, масовій культурі, інформаційному просторі домінує російська мова», що «в умовах ринкової економіки, реалій відкритого суспільства, помітного скорочення чисельності населення в сільській місцевості й іноземної мовно-культурної експансії відбувається посилення процесів деукраїнізації мовно-культурного і мовно-інформаційного простору, що веде до масового порушення мовних прав українців».

Можна було чекати, що цей документ буде скасовано новою владою. На жаль, цього не сталося. Тож є необхідною, важливою і заслуговує всілякої підтримки підготовка і внесення на розгляд Верховної Ради проекту оновленого закону про мови, який ураховує реалії сучасної України, інтереси громадян усіх національностей країни, відповідає духові й букві української Конституції, демократичній практиці цивілізованих держав. Ключовою тут, звичайно ж, є проблема російської мови. Гострота її провокується тими, хто ненавидить усе російське і прагне створити перешкоди на шляху зближення братніх народів, розвитку всебічної співпраці між Україною і Росією, зокрема шляхом обмеження можливостей користуватися російською мовою. (До речі, серед тих, хто хотів би витіснити російську мову з життя нашого суспільства, якщо не переважають, то найчастіше задають тон ті, хто ще недавно, при радянській владі, оспівував «зореносну Москву», оголошував себе «полум’яним інтернаціоналістом», «поборником непорушної українсько-російської дружби», «борцем проти українського буржуазного націоналізму», а сьогодні виступають войовничими русофобами. Вони поводяться особливо агресивно.) Цим перш за все пояснюється те, що в нашому суспільстві досить сильні настрої і вимоги оголосити російську мову другою державною або офіційною.

Реальністю є українсько-російська двомовність

До речі, Конституційний Суд України у рішенні від 14 грудня 1999 року фактично ототожнив ці поняття. В принципі коректніше було б, на мою думку, говорити не про державну, тобто обов’язкову, мову, а про офіційну, тобто мову, яка вживається в діяльності органів публічної влади багатонаціональної держави, якою є Україна. І з урахуванням практики демократичних багатонаціональних держав (Канада, Швейцарія, Бельгія, Фінляндія та ін.) це було б справедливо. Але для цього необхідно внести зміни до статті 10 Конституції України, що в даний час, скажемо так, проблематично.

Спроба зняти або пом’якшити гостроту ситуації віднесенням російської мови до категорії регіональних і поширенням на неї дії положень Європейської хартії регіональних мов і мов меншин, прийнятих до виконання в Україні при її ратифікації, проблему забезпечення мовних прав російськомовного населення не вирішила.

І не могла вирішити. Не могла тому, що вважати російську мову тільки регіональною було б, на мій погляд, несправедливим, таким, що не відповідає фактичному становищу, реальному статусу російської мови у нашому суспільстві і в світі.

Насправді російська мова, як наголошувалось у пресі, є рідною або такою, якою постійно користуються майже три чверті населення нашої країни. Поряд з українською, російська мова — це визнана мова міжнаціонального спілкування у всіх регіонах України.

Російська мова — одна з офіційних і робочих мов Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій. Володіння російською мовою для всіх громадян України, незалежно від їх національної приналежності, відкриває широкий доступ до досягнень світової науки і культури.

Реальністю є і українсько-російська двомовність, що історично склалася, яка є найважливішим надбанням українського народу і — при правильній, розумній політиці влади — може і має бути могутнім чинником консолідації суспільства.

Принципово важливою, на мій погляд, є ще одна обставина, на яку чомусь не завжди звертається увага. У статті 10 Конституції України, де йдеться про статус мов, російська мова виділена особливо:

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток української мови у всіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України і визначається законом».

У таких державних документах, як Конституція, кожне слово має значення. Виділення російської мови в Основному Законі зумовлене саме фактичним становищем російської мови, її особливою роллю у житті країни. І це повинно знайти віддзеркалення в законі, який відповідно до пункту 4 частини першої статті 92 Конституції України покликаний визначати порядок застосування мов.

Найважливішою позитивною рисою внесеного народними депутатами О. Єфремовим, П. Симоненком та С. Гриневецьким законопроекту є те, що в ньому враховуються реалії, які склались у мовній сфері, поставлено завдання законодавчо гарантувати проголошене в багатьох міжнародно-правових актах право кожної людини вільно використовувати мову в приватному і суспільному житті. Проект виходить з того, що «тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння, культурного взаємозбагачення і консолідації суспільства», що «кожен має право визначати мову, яку вважає рідною, і обирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним або багатомовним і змінювати свої мовні уподобання».

Державна мовна політика в Україні, підкреслюється в законопроекті, грунтується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку російської мови, інших регіональних мов або мов меншин, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини.

У повній відповідності з цим базовим положенням в проекті сформульовано цілі і принципи державної мовної політики.

В оновленому законі про мови на першому плані — стаття про державну, українську, мову, в якій відтворено відповідне положення статті 10-ї Конституції України. Вважаю, що статтю 6 проекту слід було б доповнити ще однією, п’ятою, частиною такого змісту: «Державні органи, громадські організації, підприємства, установи і організації створюють усім громадянам необхідні умови для вивчення української мови і поглибленого оволодіння нею».

Принципове значення має включення в проект закону окремої статті «Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність» такого змісту: «1. В Україні відповідно до Конституції України гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови з урахуванням того, що російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України, загальноприйнятою, разом з українською, мовою міжнаціонального спілкування на всій території України, однією з офіційних і робочих мов Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, ЮНЕСКО та інших міждержавних організацій. Володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до надбань світової науки і культури.

2. Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є найважливішим надбанням Українського народу, могутнім чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства».

У подальших статтях викладено конкретні норми, що розкривають положення російської мови в різних сферах життя нашого суспільства, державної, наукової, господарської, суспільної діяльності, освіти, інформатики та інших. Зрозуміло, що в ході обговорення проекту й ухвалення закону вони можуть бути доповнені або уточнені.

Зміст законопроекту відповідає Конституції

Окрему статтю присвячено гарантіям вільного розвитку, використання і захисту мов національних меншин, або, як сказано в документі, «регіональних мов і мов меншин». У ній наведено перелік мов, які відповідно до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», віднесені у нашій країні до категорії регіональних мов.

Порядок реалізації прав громадян, на яких поширюється дія хартії, докладно викладено у статтях, що стосуються різних сфер суспільного і державного життя.

У законопроекті також зазначається, що держава сприяє розвиткові багатомовності, вивченню мов міжнародного спілкування, перш за все тих, які є офіційними мовами Організації Об’єднаних Націй, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій.

Механізм реалізації прав громадян у мовній сфері розкрито у відповідних статтях законопроекту. Важливо, що при цьому максимально використано позитивний потенціал формально все ще чинного закону «Про мови в Українській РСР», прийнятого 28 жовтня 1989 року (на той час це був, мабуть, найдемократичніший закон, що стосується мовних прав громадян, на території Радянського Союзу).

Мені здається, що з ухваленням закону буде знято якщо не всі, то переважну більшість гострих проблем у мовній сфері, у тому числі і в тому, що стосується статусу російської мови. Це задовольнить життєві потреби десятків мільйонів громадян нашої країни. А що стосується надання російській мові статусу державної або офіційної, то це питання могло б бути обговорене, коли складуться умови для внесення необхідних змін до Конституції України. На закінчення хотів би підкреслити: уважне ознайомлення з внесеним законопроектом дає підстави зробити висновок, що в ньому немає жодного положення, спрямованого на обмеження статусу української мови як державної, звуження можливостей її розвитку й утвердження позицій в державі і суспільстві. Зміст проекту повністю відповідає концепції Конституції України, практиці демократичних держав у цій дуже делікатній сфері. Його ухвалення зміцнить правові гарантії загальновизнаного в світі, невід’ємного права громадян вільно користуватися рідною мовою і — попри істерику націонал-радикалів — сприятиме консолідації нашого суспільства.

І ще. У наш час володіння кількома мовами є не тільки ознакою загальної культури людини, а й дедалі більше практичною, життєвою потребою. Було б правильним, якби в суспільстві розгорнувся по-справжньому масовий рух за те, щоб кожна людина прагнула, починаючи з перших років навчання в загальноосвітній школі, оволодіти як мінімум трьома мовами: українською, російською і ще однією, скажімо, з числа тих, які є офіційними (робочими) мовами ООН, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій. Організаторами руху покликані виступати педагоги, організації молоді.

Георгій КРЮЧКОВ, народний депутат України ІІІ-ІV скликань.