Копанка — капкан для громади

...Побачивши групу людей, що наближалася, двоє молодиків покинули свою роботу й поспіхом, не оглядаючись, через городи пішли до річки. Кажуть, що в них там човен, і якщо обстановка ускладнюється, вони пливуть собі. А обстановка справді була непроста. Мешканці села Венгерівка, прихопивши малих дітей, знову прийшли припинити будівництво міні-шахти. Минулого разу вони зламали встановлений тут намет, розбили тунель, розкидали будматеріали й пригрозили, що не дозволять будувати копанку, яка відбирає в них воду. Однак цього разу нічого трощити не стали. Схоже, люди просто оторопіли від побаченого. Буквально за чотири дні будівництво не тільки не зупинили, а навпаки — розгорнули його з розмахом. Щоб усе зламати, тепер потрібна техніка. Та й настрій людей уже був інший. Знову «розбомбити» майданчик вони вже побоювалися, зрозумівши, що поступаються силою «господарям». Ще двоє молодих чоловіків навіть тікати не стали. Один із них холоднокровно знімав непрошених гостей на камеру, а другий «давав одповідь» цікавим.

— А чого нам бігати? Ми просто робітники. Ваші запитання не до мене. Я за професією — екскаваторник. І де я повинен працювати? В Антрацитівському міськводоканалі за тисячу двісті гривень на місяць? Або водієм за вісімсот гривень? Тут гарні заробітки, а в мене є родина. Ви ж не будете її годувати, — звертається він до жінок із дітьми на руках.

Логіка, звісно, залізна, але вона проблеми не вирішує. Майбутня копанка, яка, треба думати, приступить до розробки вугільного пласту вже за тиждень-два, виросла за селищем Венгерівка просто серед городів із кукурудзою. Причому вугільних розробок у цьому місці одразу дві. Біля однієї вже й «човен» лежить для вугілля, і місце для лебідки визначено, а інша, розташована буквально за 500—600 метрів, перебуває в стадії виритого котловану. Обізнані кажуть, що копанки стоять просто на водоносному полі зі свердловиною, від якої живляться одразу кілька селищ. Крім Венгерівки, наприклад, Михайлівка та інші. За розповідями мешканців, в останні роки води стає дедалі менше, щомісяця вона йде дедалі глибше, і в середньому вже відступила десь на п’ятнадцять метрів. Люди не виключають, що після того, як у цьому районі почнеться розробка вугілля, вода зникне, бо буде зруйноване її природне джерело. «Раніше, — скаржаться жінки, — води було вдосталь, після зміни наші шахтарі милися просто під струменем, а тепер біжить із колонки тонкою струминкою, і за день щонайбільше літрів десять можна набрати».

— І взагалі раніше й Михайлівка, і Венгерівка були квітучими селищами, — розповідають жителі. — А як закрили шахти, а потім завод, ми залишилися нікому не потрібні. Тепер у нас останнє — воду заберуть, і тоді сміливо можна писати на вказівнику не «Михайлівка», а «Цвинтар».

Люди налаштовані войовничо. Якщо влада не допоможе, обіцяють вони, «вийдемо й перекриємо дорогу, ляжемо під колеса, але копанці тут не бути!» Правду сказати, представник хазяїна цієї вуглерозробки на зустрічі з населенням обіцяв зробити водопровід, пробивши нову свердловину. Але фахівці, прорахувавши ситуацію, не порадили приставати на такі обіцянки, бо свердловина може дати воду лише на півроку, а потім джерело буде вичерпано, і селища взагалі залишаться без води. Майбутнє лякає, тому мешканці стали бити на сполох, будити громадськість, закликати місцеву владу.

— У такий спосіб ми позначили копанки, які нас оточили. Зверніть увагу, в Ровеньках немає жодної, всі вони розташовані на території Антрацитівського району, а проблеми створюються в нас: пропадає вода, притому, що в місті її завжди було недостатньо й вона подається за графіком, гинуть наші люди, які працюють на цих несанкціонованих розробках. Гинуть на чужій території, де ми не маємо владних повноважень, але за допомогою, за виплатою грошової компенсації їхні родичі приходять до нас. По-людськи ми їх розуміємо й часто допомагаємо, однак загиблі одержували зарплату в конвертах на неофіційному підприємстві, що не платить податки й не несе відповідальності за життя людини.

— Але щоб змінити територіальні кордони міста, — пояснює в. о. міського голови Олександр Єсенков, — потрібно звертатися до Києва. Це довго й складно. Ми сьогодні намагаємося домовитися з колегами з Антрацитівского району про спільні дії. Адже на копанках порушується все. Зарплата видається не просто в конвертах, грошовий потік «чорною готівкою» іде транзитом. Бюджет міста обминають величезні суми. Точну цифру ніхто не назве, але можна прикинути. Наприклад, нам відомо, що «навар» на одну гривню становить 300%. Тобто, на одну вкладену гривню припадає 300. Навколо Ровеньків працюють 22 міні-шахти, з яких тільки три мають ліцензію, тобто є легальними. Як правило, копанки споруджуються на колишніх виробках державних вугільних підприємств, котрі сьогодні не використовуються. Собівартість такого вугілля дуже низька, оскільки, по суті, все дається безплатно — устаткування списане, електроенергія часто крадена, податків немає. Вартість такого вугілля десь у десять разів дешевше, ніж на державних підприємствах. Хоч би що ми говорили, хоч би як би обурювалися, але повинні визнати, що конкурувати з копанками дуже складно. На жаль, маю зазначити, що важелів впливу на зниження несанкціонованих розробок надр у місцевої влади немає. Найбільша проблема справді полягає в тому, що питання «дуже складне», бо «дуже шкурне». Господарі копанок одержують мільйони. Спробуй таким перекрити кисень... Ми й до Кабінету Міністрів зверталися, і обласній владі набридаємо, доводимо до відома правоохоронних органів, але реакції немає.

До речі, у міськвиконкомі показали один цікавий документ — на ім’я в. о. міського голови Олександра Єсенкова. Як повідомляють із Держкомітету України з промислової безпеки, охорони праці й гірничого нагляду, «... у Ровеньках зареєстровано 10 підприємств з підземного видобутку вугілля зі штатною чисельністю працівників... 1 особа. Це: ТОВ «Рігель-К», ТОВ «Укрпромвидобуток-2006», ТОВ «Укрпромвидобуток-2007», ПП «Ібріс-2009», ПП «Омфест» тощо». Наприкінці листа начальник Південної державної регіональної Державної територіальної інспекції у вугільній промисловості В. Міщенко нагадує, що «інформація надається для реагування і вжиття заходів відповідно до законодавства». Тільки як це зробити на практиці, реально — ніхто не знає.

Одне слово, за офіційними даними на міні-копальнях трудиться лише по одній людині. Скільки тут реально працює людей, невідомо. Система така: потрібні гроші — приходь і рубай вугіллячко. А розплачуються одразу. Іноді за день вдається заробити тисячу гривень. Зрозуміло, що в гірників таких колективів кульгають елементарна трудова дисципліна й почуття відповідальності. Місцеві жителі розповідають, що деякі ровенчани, котрі працюють на державних підприємствах, не проти того, щоб у вихідні потрудитися на копанці, щоб заробити живі гроші. Платять тут добре. За місяць можна заробити 8 тис. грн. і навіть більше, у той час як на шахтах ДП «Ровенькиантрацит» забійники одержують менше. Але чи варто робітникам копанок хвалитися заробітком, якщо в соціальному плані, у питаннях безпеки на виробничому місці вони абсолютно не захищені.

Заради справедливості треба сказати, що завдяки копанкам свого часу населення Луганщини виживало. Коли одночасно в регіоні закрилося більш як сорок шахт, і шахтарі були викинуті на вулицю, саме ця примітивна розробка вугільних пластів, які вийшли на поверхню, допомогла утримувати родину й підтримувати взимку тих, хто залишився без вугілля. Його видобували невеликими партіями й продавали на відра й мішки. Місцева влада закривали на це очі й, напевно, правильно робила. Якщо керівництво країни не могло прогодувати свій народ, то хоча б давало йому можливість самому здобувати хліб насущний. Але в рибалки, якому дали вудку, розгорілися апетити, і він став закидати невід. А це вже кримінал. Тим паче, що від надмірних апетитів одних починаються великі проблеми в інших. А оскільки центральна влада в цьому плані воліє тримати нейтралітет, населення бере ініціативу в свої руки.

 

Луганська область.