...Оленка була на старті зібрана як ніколи. Десь шаленіли трибуни, а вона не чула нічого — хотіла показати хороший результат. І показала: чотириста метрів юна рівнянка подолала за 59,23 секунди! Відтак стала бронзовою призеркою Першої юнацької Олімпіади в Сінгапурі.
Олена Колесниченко (на знімку) з дитинства звикла до стадіонів, тренувань, змагань. Для неї це було звичайною справою. Адже тато Дмитро Євгенович часто брав її з собою. Він — майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики, п’ятиразовий чемпіон України, чемпіон Європи серед молоді та учасник чемпіонатів світу.
Колись під час серйозних змагань йому запропонували залишитися у США: тамтешні тренери вбачали в ньому великий потенціал і вважали доцільним вкладати в нього гроші, щоб він міг досягти найвищих спортивних результатів. Звісно, пропозиція була звабливою, але він, подумавши, відмовився. У Рівному на нього чекала Інна, в яку він закохався ще в п’ятому класі.
Свою першу дистанцію з бар’єрами Олена Колесниченко подолала... у вісім років. На стадіоні «Авангард», куди прийшла з татом, тренер, який працював саме з бар’єристами, запропонував дівчинці спробувати себе. І та впоралася з завданням успішно. Хтось із тренерів, які спостерігали за цим стартом, спитав: «То бува не Дмитра Колесниченка дочка?»
— Вона тоді подолала дистанцію так, наче вже з півроку тренувалася, — розповів нинішній Оленчин тренер Вадим Подолянко, присутній під час першого в її житті забігу. — Напевно, дала про себе знати спадковість, бо і її батько виступав на дистанції 110 метрів з бар’єрами.
Ось так із восьми років для дівчинки почалася дорога у великий спорт. Але, потренувавшись чотири роки, подаючи серйозні надії в непростому виді легкої атлетики, Олена... покинула все. Як не умовляв тренер, як не переконував тато, як не просила мама, вона не хотіла більше ходити на стадіон. Натомість подалася з молодшою сестричкою Олею на плавання. Вдома її більше не чіпали: нехай сама обирає вид спорту. У родині Колесниченків завжди поважали думку інших.
Минуло два роки, і Олена відчула, що скучила за бігом, за атмосферою тренувань і боротьби. Відтоді спорт став для неї улюбленою справою, а не просто забавкою, як раніше. Готувати її взявся батьків друг — Вадим Подолянко. Він постійно збільшував навантаження, бо знав, що до таланту потрібні особливі вимоги. І через кілька років Олена стала майстром спорту. Нині вона — триразова чемпіонка України, срібна призерка Всесвітньої гімназіади (відбулася в Катарі), срібна призерка чемпіонату Європи.
До речі, в Україні певний час вона була другою. Її суперниця Настя Лебідь із Дніпропетровська постійно вигравала в Олени дві-три сотих секунди. Коли перед Першою юнацькою Олімпіадою їхали на змагання до Москви, Олена знала, що до Сінгапура зможе потрапити лише одна з них. На старт вийшла спокійною. Але коли пролунав стартовий постріл, полетіла до мети. Вона мчала, наче за своєю мрією, і таки першою була на фініші.
Потім відбулися важкі збори в Києві, коли потрібно було тренуватися за сорокаградусної спеки. Вони з тренером шукали щонайменшу можливість, щоб поліпшити результат. Вадим Зіновійович налаштовував дівчину на перемогу, вчив, як бути максимально зібраною. Адже знав, що на Олімпіаду вона поїде без нього.
— Звичайно, була щаслива, раділа здобутій бронзовій медалі, — каже Олена. — У таку спеку та задуху бігти було важко. Але дуже хотілося перемоги. Про Сінгапур незабутні враження. Щоправда, кухня там специфічна, тому страшенно хотілося нашого щавлевого борщу! Я навіть із Сінгапура мамі подзвонила, щоб зварила його, коли приїду...
Нині Олена Колесниченко штудіює науки в Рівненському державному гуманітарному університеті, першокурсницею якого стала цього року. Відвідує тренування. Як і раніше, вважає четвер і неділю святковими днями, бо спортивних занять немає і можна трохи розслабитися. Але все одно десь там, підсвідомо, вона мріє про дорослу Олімпіаду, котра відбудеться 2012 року в Лондоні. А якщо не вдасться потрапити до британської столиці, то — хоча б на наступну до Ріо-де-Жанейро. А чому б і ні? Завзяття й таланту їй не позичати. А вимогливий тренер — він тут, поруч.
Тетяна ЛЯШЕНКО, Олександра ЮРКОВА.
Рівне.
