Є теми, до яких у цій рубриці доводиться повертатися. Так, одна з публікацій «Острівців забутої історії» була присвячена незвичайній долі села Круподеринці, що на Вінниччині. Через тиждень після виходу цієї статті з райдержадміністрації Погребищенського району зателефонував Валерій Старинчук, який розповів стільки нового про село, що було неможливо відмовитися від зустрічі з краєзнавцем.
Нагадаю, родзинка цього села — храм Святої Богородиці, що збудований у давньоболгарському стилі. Похованого тут графа Миколу Павловича Ігнатьєва вважають батьком незалежності Болгарії, бо саме він 1878 року підписав Сан-Стефанський договір, який звільнив болгар з-під влади Османської імперії. У подяку одну з вулиць Софії та п’ять містечок у цій країні назвали його іменем. Здавалося б, лише цього факту з біографії графа вистачило, щоб увійти в історію. Але Микола Ігнатьєв став ще й хрещеним батьком міста Владивостока. Так, 20 червня 1860 року на березі бухти Золотий Ріг з’явився військовий пост Владивосток, проте юридичного підґрунтя для цього не було. Уссурійський край офіційно не належав Російській імперії — це була спірна територія з Китаєм. В інший час поява такого поста спровокувала б конфлікт, але тоді Пекін воював з Британією та Францією, і китайському імператору було не до далекого приморського краю. Тоді російський посол у Китаї граф Ігнатьєв зумів стати посередником між ворогами і переконати французів та британців викреслити з мирного договору принизливі для Пекіна пункти. На вдячність китайський імператор підписав Пекінський договір, за яким Уссурійський край відійшов Російській імперії, а Владивосток став форпостом Росії на Далекому Сході.
Узагалі, про графа Ігнатьєва можна писати дуже багато. Життя графа описували і Валентин Пікуль, і Борис Акунін, бо його вважали одним з найталановитіших не лише дипломатів свого часу, а й розвідників. Зокрема, не можна знайти підтвердження тому, що саме граф Ігнатьєв украв на виставці у Лондоні зразок кулі, яку потім використали на збройових заводах для переоснащення російської армії. Проте так стверджують деякі дослідники його біографії. Якщо для Росії граф був розвідником, то для інших країн — шпигуном, тому і ворогів у нього вистачало. Але кар’єру дипломата він залишив не через закордонних ворогів, а, як це найчастіше трапляється, через непорозуміння з владою, а саме — з царем. Кинувши дипломатію, граф Ігнатьєв купив Круподеринці і поселився тут зі своєю сім’єю. Збудував маєток і церкву, яка своїм виглядом нагадувала графу «болгарську справу». Круподеринці розташовані на пагорбах, і маєток графа збудовано так, що з його подвір’я добре видно маківку храму. У маєтку зараз розташована школа, в одному з кабінетів якої влаштували музей Ігнатьєвих, де можна побачити старі фотографії графської родини та старовинні меблі.
Цього разу, завдяки активному втручанню Валерія Старинчука та сільського голови Василя Мельника, отець Сергій Виговський таки погодився зустрітися зі мною. Нагадаю, попереднього разу він відмовився від розмови і порадив приїхати на богослужіння у неділю. Як з’ясувалося, отець був настільки категоричним через моє вбрання — жінок у штанях і з непокритою головою у церкву він не впускає. Отець Сергій розповів, що коли 1957 року прийшов сюди служити, то храм довелося довго відновлювати, бо раніше тут була колгоспна комора, у якій зберігали в основному пшеницю. «Зерно часто «травили» від мишей, і ця отрута в’їлася у стіни храму так, що потім кілька разів доводилося перештукатурювати церкву», — розказав отець. В усипальні, що під храмом (на знімку), де поховані граф, його дружина та донька, теж був склад. Білу мармурову надгробну плиту графа використовували як дошку, на якій рубали все,   навіть м’ясо.
«Ми приїхали і застали сірі стіни, облуплену штукатурку і дірки у стелі, дах сильно протікав. Потрібен був капітальний ремонт. Все це робив своїми силами. Тільки ось для розпису наймав художників», — розповів отець Сергій. Без відповіді залишилися мої запитання про те, наскільки тяжко було 1957 року прийти у село священиком і почати відновлювати храм. Усе, що відповів отець: «Мене сюди направили, і я приїхав». І більше жодного слова.
Сьогодні храм, хоч і має чудовий вигляд, але все ще потребує ремонту. Парафія у селі маленька, тому розраховувати отець Сергій може хіба що на себе, а ще на численні закордонні делегації, які з’їжджаються сюди, з Болгарії, Росії, Канади, щоб побачити місце спочинку графа Миколи Ігнатьєва. До речі, одну з канадських делегацій очолював нащадок графа Миколи Ігнатьєва — Майкл Грант, який нині є керівником однієї з найвпливовіших опозиційних політичних сил Канади — Ліберальної партії.
Біля могили графа я запитала у священика, чи допомагають дипломати з інших держав вижити храму, на що отець Сергій відмовив: «А ви ж там у Києві живете, от у них і запитайте». «Але офіційні особи не завжди щирі», — намагалася добитися відповіді я. Отець помовчав з хвилину, а тоді сказав: «А якщо жити не по правді, то навіщо жити?».
Круподеринці — Київ.
Фото автора.