Ворог той, хто думає інакше

Не розповідатиму, власне, про саму виставку. Мене більше зацікавило те, що було після, коли слідом за Берлінським муром рухнула одна з найсильніших, найдисциплінованіших і найбезжальніших спецслужб світу: міністерство державної безпеки НДР (нім. Mіnіsterіum fur Staatssіcherheіt — Stasі). Створений за зразком і за участі МДБ СРСР у квітні 1950 року, «щит і меч» партії у часи, коли її інтереси були вищі за мораль і право, як і його радянський брат-близнюк, контролював у країні всіх і все.

Відкриття виставки архівів «Штазі» у Києві збіглося у часі із затриманням СБУ одного зі своїх співробітників, історика та керівника Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслана Забілого. ЗМІ вибухнули обуренням, мовляв, Служба безпеки воює з історією та істориками. А щодо служби самого історика у цій структурі, то, мовляв, він там «тільки» зарплату одержує...

У жодному разі не хотіла б давати оцінки ані цій історії, ані історикам, які в спецслужбах «лише» отримують зарплатню. Та й історія з істориком могла б стати епізодом, інформацією до роздумів, якби не нагадала про нашу не таку вже й віддалену давнину. Та знову не сколихнула те, що час від часу здіймається на пік громадського інтересу: відкриття для громадськості архівів СБУ та колишнього НКВС—КДБ. Деякі нетерплячі навіть вимагають цього негайно. А як це зробили в Німеччині?

15 січня 1990 року берлінці взяли штурмом центральний штаб-квартиру «Штазі». Люди кричали: «Штазі» — геть!» Натовп увірвався усередину будівлі, у повітря полетіли мікрофони, навушники, столи, теки з документами, портрети вождів, знищувалися картки, шифри, схеми, фото. Коли хвилі гніву стихли, й на підлогу осіли клапті паперів, настало протверезіння: величезна кількість документів щезла безслідно. Зібрали в мішки те, що повивертали з сейфів і шаф. Кілька їх тисяч з фрагментами документів досі зберігаються у закритих фондах. Настане час, коли комп’ютер «зшиє» їх докупи, і з’являться нові, досі невідомі деталі. Утім, сенсацій не очікують, оскільки керівництво «Штазі» не чекало, поки в їхню «святая святих» увірвуться демонстранти й підчистили архіви. Де вони після цього опинилися — ніхто не знає.

Тим часом фахівці, журналісти та історики досі не можуть знайти відповіді на запитання: чи було захоплення штаб-квартири «Штазі» лише стихійним проявом гніву народу? Є припущення, що «стихія» організована керівництвом самої «Штазі» — з тим, щоб секретні документи не потрапили до розвідки ФРН. А в  безладі, «під шумок» можна було знищити все, що досі не встигли. Що схоже на правду: коли натовп увірвався в кабінети, то їх господарі вже знищували документи. Дослідники висувають версії, що тут попрацювали американські спецслужби, чи приписують погром російському КДБ. Але хай би там що, а багато документів втрачені назавжди. Або з часом їх «викидатимуть» на світ Божий як компромат.

Німецькі експерти підрахували: вага досьє, котрі зберігалися у «Штазі», становила п’ять тисяч тонн. Стільки компромату було на всіх, хто думав «інакше» й не вписувався у концепцію щасливого соціалістичного світу. За даними німецьких офіційних органів, його збирали 90 тис. штатних співробітників, а також 170 тис. неформальних інформаторів — «стукачів». Тобто на одного співробітника «Штазі» припадало приблизно 180 громадян НДР. Навіть в СРСР один чекіст «обслуговував» 600 осіб. Річний бюджет цієї спецслужби становив майже 3 млрд. марок.

Коли йдеться про спецслужби, то учасники дискусій на цю тему нерідко послуговуються аргументом: мовляв, розвідка потрібна будь-якій країні, тож «Штазі», як і КДБ, робило для держави надзвичайно корисну справу. Це лукавство, оскільки спецслужби займалися не лише розвідкою і контррозвідкою. Та й не про розвідку йдеться, а про створення величезної репресивної машини, таємної ідеологічної поліції, що жорстоко придушувала будь-які прояви невдоволення, і служила не Батьківщині чи народу, а партійно-державній системі, очолюваній купкою функціонерів. Для тих, хто думав інакше, кара була неадекватна: навіть за розказаний у «курилці» політичний анекдот, прочитання «самвидавівської» літератури люди платили позбавленням роботи, а часто й волі. Добровільні чи з примусу інформатори що КДБ, що «Штазі» не дрімали. Тим часом здійснювати обшуки, заарештовувати, порушувати кримінальні справи, вести допити має поліція, міліція чи прокуратура, а не спецслужба.

Звісно, МДБ НДР займалося також і шпіонажем. Передовсім у найближчих сусідів — ФРН. Причому досягло у цій справі чималих успіхів, вербуючи не лише дрібних чиновників, а й державних функціонерів. Що легко пояснити: до ФРН було легко потрапити, не існувало мовного бар’єру, а кількість іммігрантів з НДР обчислювалася сотнями тисяч: спробуй «відлови» серед них розвідника-нелегала. У цьому сенсі типовою є історія найвідомішого ендеерівського шпигуна Гюнтера Гійома, котрий упродовж восьми років був особистим референтом канцлера ФРН Віллі Брандта. Він перебрався до Західної Німеччини, вкорінився тут, і за 20 років перебування зробив блискучу кар’єру в Соціал-демократичній партії, водночас шпигуючи для «Штазі». Після викриття вона закінчилася, але й Віллі Брандт пішов у відставку.

Утім, «Штазі» не лише вкорінювала свою агентуру, а й вербувала її у ФРН. Сприяла не лише спільність менталітету, а й методи психологічного впливу, компрометації, шантажу, підкупу, які були доведені до досконалості. Крім того, «Штазі» щедро платила. Тому її агенти були в політичному керівництві ФРН, у розвідці та контррозвідці.

Але «Штазі» була неперевершеною в організації роботи з банальними «стукачами» на всіх сходинках суспільної ієрархії: за деякими даними, кожен четвертий громадянин НДР у той чи інший спосіб був пов’язаний з цією службою. Сусід міг шпигувати за сусідом, вербували навіть школярів, а в сім’ї могло бути два і навіть три «інформатори» спецслужби, котрі, утім, не здогадувалися про таку діяльність одне одного. Щоправда, було б неправильним вважати усіх громадян колишньої НДР донощиками: були й такі, хто відмовився у такий спосіб служити Батьківщині. Усе-таки їх була більшість і саме вони вийшли на багатотисячні демонстрації протесту, результатом яких став крах соціалістичної системи і самої НДР.

Після падіння Берлінського муру в суспільстві почали спалахувати гучні скандали, пов’язані з викриттям сексотів, негласних інформаторів «Штазі». Найбільшого розголосу набували ті, до яких були причетні державні службовці високого рангу та політичні функціонери. У країні розгорнулися дискусії щодо надання відкритого доступу до архівів МДБ НДР. Утім, думки розбіглися: одні вимагали це зробити, а інші так само категорично були проти. І не лише через те, що самі причетні до брудних справ «Штазі», а й з огляду на можливу помсту за зіпсоване життя не лише безпосереднім кривдникам, а й їхнім родичам.

Зрештою, влітку 1990 року Народна палата НДР, уперше обрана на вільних виборах, ухвалює закон, який передбачає контрольоване відкриття документів МДБ. Після масових протестів правозахисників це положення було внесене також до Договору про єдність обох німецьких держав. 14 листопада 1991 року Бундестаг ухвалює закон про документи МДБ НДР. На підставі цього вперше у світі було створено такий орган правової держави, який відкриває секретні документи служби державної безпеки як її жертвам, так й іншим особам з метою їхнього юридичного та історичного дослідження.

Із документів «Штазі» зняли гриф секретності й відкрили доступ громадян. Але це не означає, що кожен охочий може вдовольнити власну цікавість. Приміром, якщо хтось забажає дізнатися, чи був його колега таємним інформатором, то цього не дозволять зробити. А от переконатися, чи було заведено справу на вас особисто, і, якщо вона все-таки була, то ви її одержите. З неї дізнаєтеся, коли й чому за вами слідкували, ознайомитеся з «рапортами» донощиків, але їхні імена у ній будуть ретельно зачорнені: так Конституція ФРН охороняє право людини на приватне життя.

Це коли йдеться про, так би мовити, пересічних «стукачів». А от ситуація із завербованими високопосадовцями чи політиками складніша. «Штазі» уміло берегла свої таємниці: всі агенти мали псевдоніми, а їхня діяльність часто так шифрувалася, що довести, приміром, що «Апекс» і є той само політик, якого підозрюють у співробітництві зі спецслужбами, надзвичайно важко. Як і його вину.

До речі, журналісти неодноразово підозрювали у зв’язках зі «Штазі» канцлера Ангелу Меркель, котра до об’єднання Німеччини була громадянкою НДР, вважаючи, що це МДБ допомогло їй зробити блискучу кар’єру вченого. Утім, вона сама такі твердження заперечує: «Так, мені пропонували співробітництво, але я відповіла, що непридатна для такої роботи, бо не вмію тримати язика за зубами і швидко все виляпаю друзям».

Утім, кого лишень не підозрювали у ФРН у зв’язках зі «Штазі» — відомих політиків, артистів, спортсменів. Як, приміром, Олімпійську чемпіонку, «найвродливіше обличчя соціалізму» Катаріну Вітт, котра насправді була улюбленицею обох частин Німеччини. Під час піку дискусій про відкриття архівів у ЗМІ почало з’являтися дедалі більше обвинувачень у її співпраці зі спецслужбами, а з «вродливої онуки дідуся Маркса» вона дуже швидко перетворилася на «козу СЄПН». Зрештою, спортсменку це, як кажуть, «дістало» і вона звернулася до суду з проханням припинити мусування низкою видань таких чуток і заборонити опубліковувати досьє на неї. Але згодом усе-таки змушена була погодитися на це, застерігши, що така публікація є вторгненням в її приватне життя.

Невдовзі відомство, у чиєму розпорядженні перебувають архіви «Штазі», оприлюднило висновок: «Немає приводу шукати мнимі свідчення причетності фігуристки до секретних служб НДР». Матеріали її справи свідчать, що за нею з 1973 року велося спостереження. Частина досьє — 181 сторінка — нині доступна громадськості. Сама Катаріна, для якої зміст цих документів став шоком, у своїй автобіографії написала: «Про деякі речі я не хотіла б будь-коли дізнатися. Я не була донощицею, як не була учасницею руху опору. Я не була жертвою, хіба що — об’єктом».

Тим часом, за повідомленням газети «Fіnancіal Tіmes Deutschland», майже 17 тисяч колишніх співробітників «Штазі» і нині працюють у різних органах державної влади східних земель ФРН. І не лише в східних: чимало їх обіймають високі посади у різноманітних структурах західних земель. Утім, державними службовцями вони стали цілком законно, оскільки немає жодних доказів того, що ці люди під час працевлаштування приховали певну інформацію. Тож і підстав для їх звільнення немає.

Проте чимало німецьких політиків і правозахисників і досі вимагають ретельніше перевірити біографічні дані таких чиновників. Але й це, з’ясовується, неможливо: немає юридичних підстав. Та й 2006 року Бундестаг вніс зміни в закон про архіви «Штазі», відповідно до яких одержувати архівну інформацію можливо лише на тих, хто претендує на найвищі державні посади. Простого клерка перевірити вже неможливо.

Як і покарати колишніх інформаторів. Зокрема тому, що термін давності за такі злочини, як незаконне позбавлення волі, шантаж, порушення недоторканності житла, таємниці поштових надходжень уже сплив. А Конституційний суд об’єднаної Німеччини ухвалив, що судити колишніх громадян НДР за шпіонаж проти ФРН немає потреби.

Син за батька...

Проте чимало людей і досі прагнуть домогтися правди та вимагають кари для тих, хто зіпсував їм життя. Однак жодного з агентів не було притягнуто до суду саме за таку «діяльність». Хоч архів МДБ — 40 млн. карток. Довжина тек зі справами, які зберігалися у центральному апараті в Берліні, якщо вишикувати їх у ряд, становитиме 50 км, а з усіма філіями — 120—150 км. Крім того, в архіві зберігається 1,4 млн. інших носіїв інформації — фотографій, аудіозаписів, кіноплівки.

Нині архіви «Штазі» доступні для всіх людей, які колись були жертвами сексотів. Утім, перед тим, як досьє потрапить їм до рук, співробітники архіву зачорнять у копіях доносів дані, які мають стосунок до приватного життя інших осіб, а також імена самих «стукачів». Але чимало громадян незадоволені такими правилами. Тому дискусії — «карати — не карати» у німецькому суспільстві тривають і досі. Але пару, як кажуть, уже випущено, й чимало громадян ставляться до цієї проблеми зважено: «Що було, те було». Більш радикальні з таким підходом не можуть змиритися: мовляв, а як же жертви та їхні страждання? І заради чого було домагатися доступу до архівів «Штазі»?

Уповноважена з питань документів служби державної безпеки колишньої НДР Маріанне Біртлер, котра презентувала виставку «Ворог той, хто думає інакше», відповідає на це запитання лаконічно: «Відкритий доступ до архівів «Штазі» ефективніше від будь-яких судових розглядів і вироків викликає у людей огиду до таємної поліції, дає змогу викривати брехню тих, хто досі переконує, ніби «розвідники МДБ служили Батьківщині». А також сприяє запобіганню у майбутньому створення будь-яких репресивних органів, знаряддя тотального терору купки людей, які при владі. Особливо важливий такий підхід для молоді, яка має зрозуміти, що відбувалося у колишній НДР, як функціонував соціалістичний механізм, а також чому багато людей добровільно хотіли стати його гвинтиками. Водночас навряд чи молоді люди чогось навчаться, дізнавшись нові імена співробітників МДБ НДР».

І насамкінець. В Україні дискусії про відкриття архівів НКВС—КДБ точаться мало не упродовж усіх років незалежності. Що це треба зробити — безперечно. Але чи суспільство вже усвідомило, задля чого ми це маємо робити?