Валерій Борецький був єдиним жителем у селі Вікторівка Козятинського району, що на Вінниччині. Залишки його тіла випадково знайшли двоє молодих хлопців із Козятина. Упізнали тільки по чоботях. Собаки й лиси не залишили на чоловікові жодної м’язової частини. Не зачепили тільки ніг, взутих у гумові чоботи...

Коли 62-річний чоловік загадково зник, на його пошуки підняли жителів із сусіднього села Воскодавинці. 15 добровольців — чоловіки, жінки і навіть діти — протягом двох днів по декілька разів обійшли село і його околиці. Міліція теж шукала. Але марно. Через три тижні після того, як останній раз бачили Валерія у Воскодавинцях, на його останки наткнулися двоє молодих хлопців. За словами сільського голови Воскодавинців Юрія Білика, вони приїхали на мопеді з Козятина. Що робили у безлюдному селі, незрозуміло. На одному з городів (їх обробляють колишні жителі, які нині живуть у Воскодавинцях) натрапили на жахливу знахідку. Про неї повідомили в міліцію.

Один хлопець на все село

Так писала про Валерія Борецького районна газета. Колишній моряк вів домашнє господарство. Тримав худобу — корів, биків, свиней. «Він сам доїв корову, — каже 41-річний Сергій Пікула, колишній сусід Борецького, який вибрався з Вікторівки і побудував хату у Воскодавинцях. — Молоко носив здавати до нас у село. Був фізично здоровий, гарний із себе чоловік, компанійський, ніколи не відмовляв у допомозі, коли про це його хтось просив». Так само відгукуються про Борецького всі, хто його знав.

У Вікторівку він повернувся з Вінниці. Після армії працював на радіоламповому заводі. А коли на підприємстві роботи не стало, приїхав у село до батьків. Невдовзі помер батько. Валерій залишився з мамою. Своєї сім’ї чоловік не мав. Його сестра Ядвіга каже, що на запитання, чого не жениться, завжди відповідав однаково: «Ще встигну».

— Після того, як не стало мами, я просила його, щоб переїжджав до мене в село, — каже пані Ядвіга. — Я живу недалеко звідси, приблизно за три-чотири кілометри у селі Коритовата. Але він категорично відмовлявся перебиратися. Навіть тоді, коли сам залишився в селі. Казав: «Тут могили мами, тата, тут я народився, не хочу нікуди йти».

Незадовго до свого зникнення брат гостював у сестри. Ядвіга знову нагадала йому, що залишатися одному на все село, та ще й у такий час, недобре. «Він замислився, а тоді відповів: «Ти знаєш, твоя правда. Скоро знов зима. Надокучило мені ті дрова рубати, у вас тут є газ, зимою легше. Треба буде придивитися у Коритоватій хату...» Ядвіга каже, що на цьому вони й зупинилися. За її словами, у брата гроші були. Продавав молоко, худобу. Жив сам, то скільки йому треба. Залишалося придивитися будинок. Тоді вона ще не знала, що ця їхня зустріч буде остання.

«Всі бачили його побитим, а мені нічого не сказали»

У єдиного на все село жителя бували періоди, коли він, як кажуть, прикладався до чарки. У суботу, 21 серпня, сільський голова Воскодавинців Юрій Білик випадково зустрівся з Валерієм. Цього дня у селі базар. Збирається багато людей. «Я тоді звернув увагу, що Валерій звечора чаркував, — каже сільський голова. — Казав йому: «Валерику, шануйся, дивися за собою. Не ходи, як дід, неголений». Він поскаржився, що буря повалила дерево біля його хати, воно впало на дроти, й не стало електрики. Мовляв, поки нема світла, ходить неголений».

Пізніше, коли міліція брала в жителів Воскодавинців свідчення, сільський голова дізнався, що Борецький того суботнього дня додому не пішов. Увечері його бачили біля сільського бару. Одна з жінок розповіла, що його дуже побили. Усе лице — в крові. Так само побитим його бачили доярки, які в неділю вранці йшли на ферму. — Ферма у нас знаходиться між селами Воскодавинці й Вікторівка, — продовжує сільський голова. — Отам вони його й зустріли. Видно, йшов додому.

— Чому мені ніхто не сказав, що брата побили, не можу зрозуміти, — каже з цього приводу сестра покійного Ядвіга. — Про це я дізналася, вже коли його не стало.

«Мене щось відводило від того місця»

Павло Радзієвський порає город у Вікторівці. Він звідси родом. Хату має у Воскодавинцях. Того дня звернув увагу, що у Борецького дуже реве худоба. Хазяїна він ніде не знайшов. Пізніше сказав про це сільському голові. Той передав сестрі. Але до пошуків приступили не одразу. Сподівалися, що він з’явиться.

— Я сказав дільничному, а він нагадав про те, що без заяви про зникнення ніхто шукати не буде, — додає сільський голова. — Одного дня зібрали людей, а тут дощ почався. Довелося відкласти. Протягом двох днів 15 добровольців із Воскодавинців разом з міліцією шукали зниклого чоловіка у хащах і руїнах Вікторівки. Була з ними й сестра Валерія — Ядвіга.

— Я двічі підходила до того місця, де він лежав, — каже жінка. — Треба було ще зробити п’ять-шість кроків. Щось ніби стримувало мене, відводило назад.

Як уже згадувалося вище, знайшли зниклого чоловіка тільки через три тижні. «Невже вони не могли мені сказати, що знайшли Валерку, — втирає сльози згорьована сестра. — Забрали без мене, погрузили в машину, відвезли у морг у Козятин. Що там уже було везти? З його 80 кілограмів ваги залишилося двадцять, а то й менше».

Не стало людини — не стало й села

Є процедура зняття з реєстру безлюдних населених пунктів. Робить це Державне управління статистики на підставі поданих документів. Сільський голова Воскодавинців детально не знає, які саме необхідні документи. Каже, консультуватиметься з цього приводу в районі. «Разом з Валерком померла Вікторівка», — кажуть у Воскодавинцях. Згадують, що колись там були і колгосп, і сільська рада. А жителів нараховувалося більше, ніж у Воскодавинцях. — З нашим селом було б те саме, — каже сільський голова Юрій Білик. — Врятувалися тим, що наприкінці 80-х його взявся відродити тодішній керівник району Геннадій Дубенков. Тоді звели більше двадцяти нових добротних будинків, а головне — проклали газ. Будували методом народної будови. Кожен колгосп району отримав завдання спорудити по одному будинку. Сільгосптехніка звела ферми, інші районні організації — тракторну бригаду. Так нас урятували.

Нині у Воскодавинцях проживає 284 особи. Це єдине село в Козятинському районі, де мають додатній приріст населення. «За три останні роки у нас постійно народжується по п’ятеро дітей, — уточнює Юрій Білик. — Помирає людей менше — двоє, троє...»

Зовсім інша ситуація у сусідньому селі Коритовата. Там залишилося приблизно 50 будинків. «Мине ще років з десять, і нас чекає та сама доля, що й Вікторівку, — кажуть місцеві жителі. — Там уже нікого нема. Тільки догниває в напіврозваленому гаражі автомобіль «Запорожець» колишнього ветерана війни Юхима Пікула.

На знімках: сестра останнього жителя Вікторівки Ядвіга Борецька (Король) переконана, що брат помер після того, як його побили; той самий «Запорожець» колишнього фронтовика Юхима Пікула.

Фото автора.