Черговий виток приватизації підприємств гірничо-металургійного комплексу
В останні кілька місяців, мабуть, найбільшою сенсацією серед промисловців України стало повідомлення про спроби рейдерського захоплення найбільшого в державі металургійного об’єкта, а саме Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча. Подія, прямо скажемо, аж ніяк не ординарна. Адже комбінат ім. Ілліча за потужністю й потенціалом приблизно дорівнює «Криворіжсталі». Але якщо «Криворіжсталь», хоч й з другої спроби, була продана індусам за ринковою ціною, то за приватизацію Маріупольського меткомбінату ім. Ілліча держава, по суті, грошей не одержала. Всі добре пам’ятають, що в листопаді 2000 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про особливості приватизації ВАТ «ММК ім. Ілліча». Відповідно до цього закону колектив підприємства начебто викупив за смішну ціну в держави належний йому пакет акцій комбінату. Результати цього, на думку багатьох експертів, антидержавного акта, який завдав Україні мільярдних збитків, відгукнулися вже через десять років після його ухвалення. Сьогодні проблеми навколо цього комбінату начебто втряслися: у ЗМІ з’явилися бравурні повідомлення про об’єднання його активів з активами потужної фінансово-промислової групи «Метінвест». «Голос України» попросив прокоментувати ситуацію навколо меткомбінату ім. Ілліча екс-міністра промисловості України Валерія МАЗУРА.
— Валерію Леонідовичу, ви добре знаєте стан металургії України. Близько знайомі також з потенціалом і можливостями Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча, тому що свого часу очолювали навіть Наглядову рада цього комбінату. Як так сталося, що «хотіли як краще, а вийшло як завжди»?
— Так, справді, працюючи першим заступником міністра промислової політики України, в останні роки минулого століття я був головою Наглядової ради комбінату ім. Ілліча. Але свою діяльність у цій іпостасі я будував на принципі клятви Гіппократа: «Не нашкодь!» У той час комбінат під керівництвом високошанованого мною колеги — металурга Володимира Семеновича Бойка працював досить стабільно. У міру своїх можливостей я сприяв цьому. Контрольним пакетом акцій комбінату тоді володіла держава. Активи комбінату ім. Ілліча я дійсно добре знаю, оскільки брав участь у вирішенні низки великих науково-технічних завдань на цьому, одному із найкращих в Україні, підприємстві ще за Радянського Союзу.
— Могли б навести конкретний приклад?
— Так, можу. У ті далекі часи було вирішено завдання, наприклад, виробництва газопровідних труб великого діаметра в північному виконанні. Такі труби виготовляли на Харцизькому трубному заводі, а штрипс для труб прокочували на комбінаті «Азовсталь» із чавуну, знесіреного на комбінаті ім. Ілліча. Тобто ще 30—40 років тому обидва ці комбінати працювали в тісній кооперації, використовуючи можливості й переваги виробничих потужностей і технологій кожного для досягнення максимуму сумарного позитивного ефекту.
— Виходить, що ще багато років тому доцільно було об’єднати два Маріупольські меткомбінати в єдиний промисловий комплекс?
— Так, така ідея завжди обговорювалася. Тим паче, що історично, споконвіку, на стадії проектування металургійне виробництво в Маріуполі розглядали як єдиний комплекс.
— Отже, шляхом об’єднання активів «Метінвеста», до складу якого входить «Азовсталь», і комбінату ім. Ілліча була реалізована закладена спочатку стратегія розвитку металургії на півдні України. Які ж технічні переваги має об’єднання двох великих комбінатів в єдиний мегаметалургійний комплекс?
— Переваг багато. Назву лише деякі, суто технічні. Так, на комбінаті ім. Ілліча є агломераційне виробництво, безперервні стани для виробництва гарячекатаного й холоднокатаного листа, труб. «Азовсталь» випускає рейки й балки. Сортамент готової продукції підприємств докорінно доповнюють одне одного. Товстолистові стани 3600 на «Азовсталі» і 3000 на комбінаті ім. Ілліча тепер оптимально працюватимуть на об’єднаний портфель замовлень, а не конкуруватимуть між собою. І так далі. Я вже не кажу про доступ комбінату ім. Ілліча до гірничо-рудної бази, якою володіє сьогодні «Метінвест».
— Чому ж тоді не об’єднали ці комбінати ще раніше, не чекаючи спроби рейдерського захоплення комбінату ім. Ілліча якоюсь невідомою, нібито російською, фінансово-промисловою групою? Повідомленнями про такий «сюрприз» кілька місяців тому рясніли всі ЗМІ.
— Я не знайомий з усіма нюансами зазначеної вами рейдерської операції, яка, слава Богу, успіхом рейдерів не завершилася. Пишуть, що рейдери намагалися використовувати довірливість В. Бойка у взаєминах із брокером і юристами, що обслуговують комбінат. Коментувати тут я нічого не можу. Що стосується спроби об’єднання комбінатів «Азовсталь» та ім. Ілліча, то дії в такому напрямі вживали в 1996 році. Я був учасником цих подій.
— Не могли б ви розповісти стисло, чому тоді об’єднання двох металургійних комбінатів не відбулося?
— Двома словами не вийде. Але постараюся. Ідея об’єднання комбінатів завжди витала в повітрі й розбурхувала голови і бізнесменів, і високих державних керівників. Пам’ятаю, до мене в Міністерство промисловості України прийшов десь в 1995 році досить впливовий народний депутат Євген Щербань. Він озвучив ідею об’єднання комбінатів і навіть запропонував після завершення моєї «міністерської кар’єри» очолити це об’єднання. Поговорили ми. Я відповів, що кожна ідея повинна дозріти й що рано чи пізно час все розставить на свої місця. Згодом цю саму ідею висловив Леоніду Кучмі й Прем’єр-міністру України генеральний директор комбінату ім. Ілліча В. Бойко. А вже з конкретною аргументованою пропозицією до перших осіб держави від імені керівництва Донецької області вийшов Володимир Щербань.
— Ну і як далі розвивалися події?
— У Маріуполь приїхала делегація в складі Президента, Прем’єр-міністра України та інших високопоставлених чиновників, у тому числі й Фонду держмайна України. Був керівник Донецької області В. Щербань, я, у той час міністр промисловості України, ще кілька міністрів. Зустрічав делегацію й обґрунтовував доцільність об’єднання комбінатів В. Бойко. Його активно підтримував В. Щербань. Генерального директора — голови правління «Азовсталі» Олександра Булянди тоді в Маріуполі не було. Був присутній головний інженер Валерій Сахно. Але він зайняв вичікувальну, нейтральну позицію в порушеному питанні. Отоді, після обміну думками, Л. Кучма й доручив присутнім керівникам вирішити питання об’єднання комбінатів «Азовсталь» та ім. Ілліча.
— Ну і що далі?
— А далі Прем’єр-міністр підписав відповідне розпорядження Кабінету Міністрів. Однак через недосконалість законодавства об’єднати комбінати юридично було дуже непросто. Адже комбінат «Азовсталь» був уже відкритим акціонерним товариством і простим адмініструванням питання не вирішувалося. Більше того, голова правління — генеральний директор «Азовсталі» О. Булянда категорично повстав проти об’єднання й підняв на боротьбу із цим трудовий колектив і акціонерів комбінату. У підсумку через блокування ідеї комбінатом «Азовсталь» так нічого й не відбулося. На мене, як на міністра, О. Булянда сильно образився, оскільки вважав, що я дотримуюся адміністративного стилю керівництва галуззю. Не враховую приватизацію, що відбувається, підприємств, перебудову державної системи загалом. Потім ми, звичайно, помирилися й працювали на одну мету — утримання галузі від розвалу. Тоді нам це зробити вдалося.
— Але ж були приклади, коли ви об’єднували підприємства в єдиний комплекс на їхню ж користь.
— Так, звичайно. Найбільш значимим прикладом тут є об’єднання металургійного заводу «Криворіжсталь», Новокриворізького гірничо-збагачувального комбінату й Криворізького коксохімічного заводу в єдиний комплекс — гірничо-металургійний комбінат «Криворіжсталь». Нині це, на мою думку, стратегічне рішення начебто забуто. Але якби ми цього не зробили, то нинішньої «Криворіжсталі» не було б. Адже НКГЗК майже зупинився, дев’ята доменна піч «Криворіжсталі» належно не працювала, скрізь борги. Загалом колапс. Отоді, одержавши добро від Л. Кучми, я й підписав наказ про об’єднання цих підприємств.
— Наказ — це добре, але його треба було втілити в життя.
— Безумовно. Однак у цьому разі глибоке розуміння ситуації, державну позицію проявили директори названих підприємств, передусім генеральний директор «Криворіжсталі» Володимир Севернюк і директор Криворізького коксохіма Віктор Іваницький. Адже коксохім тоді перебував у стадії приватизації й директорові потрібно було поступитися особистими інтересами, якщо хочете благополуччям, заради інтересів виробництва, а, отже, збереження робочих місць, інтересів міста, галузі. Тобто реакція на рішення про об’єднання трьох підприємств в єдиний комплекс була, на відміну від прикладу в Маріуполі, позитивною й доведеною до логічного завершення.
— В. Бойко фінансові труднощі комбінату ім. Ілліча пояснює тим, що в нього не було залізорудної сировини, вугілля, коксу, що Л. Кучма не віддав йому, коли це було можливо, ГЗК, коксохім. Тоді б комбінат ім. Ілліча був непереможний.
— Я вже казав, що поважаю В. Бойка, у тому числі й за його соціалістичний, як мені здається, світогляд. Але не згоден з ним багато в чому, що стосується розвитку металургійних підприємств. Може, навіть в основному.
По-перше, ніхто нікому нічого не зобов’язаний давати. Ні ГЗКів, ні коксохімів. І нема чого тут згадувати Л. Кучму. Будучи Президентом України, Леонід Данилович приділяв металургії першорядну увагу. Допомагав. Це я заявляю відповідально. Купуйте, а не просіть «задурно». Тим паче, що в період сплеску цін на металургійну продукцію кілька років тому прибутки у меткомбінатів були астрономічні. Треба було купувати.
По-друге, одержавши комбінат ім. Ілліча у власність майже безоплатно, його керівництво практично нічого кардинального для його модернізації не зробило, тоді як інші меткомбінати, наприклад, Магнітогорський, Череповецький, Новолипецький і багато інших провели корінну реконструкцію виробництва. Комбінат ім. Ілліча вклав колосальні кошти в розвиток усього багато чого іншого, але не металургійних потужностей. У розпал кризи В. Бойко навіть висловлював пропозицію про націоналізацію підприємства, коли комбінат опинився на межі зупинки, по суті, на межі банкрутства. Можливо, держава так і мала вчинити. Важко сказати. Це вже більше політика, а не економіка, про яку ми ведемо мову.
— Сьогодні металургія України взяла курс на піднесення виробництва. Які перспективи у гірничо-металургійного комплексу країни в майбутньому?
— Я вже не раз висловлював у пресі свою точку зору про потенціал ГМК України. Моя оцінка перспектив металургії України досить стримана. Сьогодні в нас немає об’єктивних підстав, щоб із захватом дивитися в майбутнє й тим паче для ейфорії. Так, у першому півріччі 2010 року обсяг виробництва чавуну, сталі й прокату збільшився порівняно з таким само періодом 2009 року майже на 20 відсотків, а експорт металопродукції — приблизно в 1,5 разу. І це радує. Але занадто багато часу й можливостей було втрачено в металургії за останнє десятиліття. Ми сильно відстали від сучасного рівня виробництва. Однак впадати в песимізм, депресію металургам не треба. Резерви для розвитку цієї галузі в нас все-таки є. Необхідно тільки багато трудитися, надолужувати втрачене. Я бажаю своїм колегам-металургам успіхів у цій нелегкій справі.
Вів розмову Леонід БРОВЧЕНКО.
