Як треба ліків, «майбахи» почекають

Відомий німецький художник, архітектор, фортифікатор середньовіччя, напевне, одразу впізнав би в нинішніх напівруїнах Гончарної вежі при в’їзді в Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець» власні ідеї. Новаторство Дюрера, який рекомендував будувати міські укріплення у вигляді мурованої огорожі з круглими, напівкруглими баштами та многокутниками, дійшло і до Кам’янця, який належав тоді Польщі й був досить значним містом на східних землях. Тут також забажали звести новомодну оборонну споруду, де можна було не просто заховатися, а й відстрілюватися з гармат, зручно розташованих на міцному перекритті, де від парапету верхнього ярусу ворожі ядра відлітали рикошетом, а також було передбачено «зручності» і для зброї, і для відпочинку обслуги. Гончарна «народилася» в середині ХVІ століття і стала головним укріпленням зі сходу. На висоті 22 метрів над річищем судноплавного на той час Смотрича вона була грізним сторожем і воїном. Завважте, утримання оборонної вежі (як і всіх інших, що розташувалися навколо кам’яного острова Старого міста) було покладено не на бюджет міста, а на ремісничий цех — гончарів. Вони стежили за станом споруди, «латали» її за потреби, а також у разі воєнних дій самі ставали до гармат.

Як твердять дослідники, у нашій країні аналогічних веж не виявлено. Вони також припускають, що й інші тутешні вежі були «дюрерівські», але зазнавали перебудов, отож, тепер невпізнанні. Тому Гончарна й справді є унікальною. Пам’ятка нині в жалюгідному стані: дірявий дах, колись міцні понад двометрові стіни готові зсунутися в річку. Якщо Надбрамна вежа розсипалася собі «під ноги», то в разі загибелі Гончарної каміння, як кажуть, уже й не позбираєш... Педантичний німець, а за ним і подільські гончарі, певне, спитали б: «Де ж господарі?!» Туристи, котрі приїздять милуватися старовинним містом (завдяки відродженню пам’яток їх потік зріс у десятки разів), згадують передовсім місцеву владу. Однак господар тут значно солідніший — держава.

Котрим із цих цінностей пощастило більше? Без лукавства скажемо, державних у цьому переліку ще мало. Інтелігенція ще Радянської України довго била на сполох, доки держава не створила спеціальну структуру — національний заповідник, фахівці якого регулярно посилають SOS щодо стану тієї чи іншої споруди. Чи можна, маючи реальну картину, планувати розв’язання проблеми?!. Ясно, що коштів бракуватиме завжди. Їх бракувало навіть за часів Радянського Союзу, коли будувалося у сотні разів більше. А якщо планувати бодай консерваційні роботи? Усе прийнятно, що сприятиме збереженню. Гончарна, до слова, за СРСР стояла без даху дуже довго — аж до 1960 року, що її здоров’ю зашкодило.

Коли взимку 2009-го Надбрамну вежу зруйнував сніг, Комісією з питань надзвичайних ситуацій Хмельницької облдержадміністрації це було визнано надзвичайною подією. На виконання доручення Кабінету Міністрів України про спрямування коштів з резервного фонду України для протиаварійних ремонтно-реставраційних робіт на Надбрамній башті НІАЗ підготував пакет документації, використавши наявний в архіві заповідника проект консервації 1962 року.

До слова, Надбрамна, як і Гончарна, витримала до руйнації немало випробувань. У 1994 році згорів відреставрований на ній дах. Відновити його, хоч отримали дозволи, до 2009-го так і не встигли...

Вибудовується логічний ланцюг — якщо немає чіткої системи консервації пам’яток, доводиться не думати про планову реставрацію, а жити виключно надзвичайними ситуаціями. Для проведення першочергових протиаварійних і ремонтно-реставраційних робіт на комплексі Польської брами Кабінет Міністрів України розпорядженням №1323-р від 29 жовтня 2009 року виділив необхідні кошти Міністерству регіонального розвитку і будівництва України, у відомчому підпорядкуванні якого перебуває НІАЗ «Кам’янець». Було виконано додатковий обсяг науково-дослідних робіт, які разом з матеріалами 70-х років минулого століття дали змогу уточнити попереднє реставраційне рішення. У 2010 році очікувалося завершення розробки проекту реставрації всієї Польської брами — Надбрамної, барбакану та прискельного каземату з метою перетворення комплексу на повноцінний туристичний об’єкт, що міг би приносити навіть прибутки. Коли це станеться — невідомо, бо ж гроші зосталися в Києві.

Не очікуючи державної манни, місцева влада намагається дати раду хоч деяким пам’яткам. Щойно передано приватному інвестору, який уже зарекомендував себе з позитивного боку в справі реставрації, Кушнірську вежу. Наполегливо шукають орендаря для пам’ятки Каземати фортеці. Їх використовували орендарі з Івано-Франківська, обіцяли золоті гори. Та тільки ще більше понищили споруду. Довелося забирати її через суд...

Якби каміння могло говорити... Людям простіше: вони плачуть і сміються, благають і гніваються, тішаться і засуджують... Своє невдоволення вони можуть висловити в заявах чи на мітингах протесту. Дорожчає гречка чи піднімають межу пенсійного віку, підняли ціни на енергоносії чи урізали видатки на пільговий проїзд — народ гуде, від маршруток до майданів. Гнів набирає потугу і стає дедалі грізнішим для можновладців, які вершать долю народу. Такої влади, якій би подобалося народне обурення, в історії ще не було. Уявіть лишень, що поруч із людьми на майдан виходять протестувати камінні велетні...

Нині всім потребам можна закрити рота клаптем відписки зі словами: «Коштів немає, криза». Але ж чи повірять уряду ті, хто щодня бачить, як деякі відомства поповнюють свій автопарк дорогими іномарками?! Вартості такої вистачило б на «ліки» для однієї вежі.