Наталю Капустян знають у Каневі всі. Сильна духом, життєрадісна дівчина давно завоювала серед жителів міста повагу і симпатію. Попри тяжку травму хребта, котра прикувала її до інвалідного візка, Наталя постійно навчається, водить автомобіль, вправно стріляє з пістолета.
Батьки не втрачали надії
— Рідко випадає день, коли донька вдома. От сьогодні, приміром, вона на зустрічі з підопічними. Завтра їде до Черкас на «круглий стіл». Потім — у міськвиконком. Далі — до спонсорів, на змагання, — дорогою до Канівського молодіжного центру для інвалідів, головою якого є Наталя, розповідає її батько Іван Пантелійович. — І так двадцять років підряд. Хоч і на візку, але завжди в русі.
Наталя Капустян зустрічає на порозі центру. Розповідає, що створена організація ще в дев’яностих, проте активно запрацювала лиш останнім часом.
— Два роки ми буквально вибивали приміщення. До цього тулилися в малесенькій кімнатці в реабілітаційному центрі, — проводить усередину Наталка. — Нині нас збирається тут більше сімдесяти осіб. Це люди з різними захворюваннями, що призвели до інвалідності. До нас просяться навіть із сусідніх районів! — хвалиться. — Для усіх дуже важлива підтримка і просто можливість спілкуватися, оскільки здоровим часто важко зрозуміти проблеми інваліда.
Самій Наталці Капустян судилося довідатися про всі складнощі життя людини з обмеженими можливостями у сімнадцять років.
— Я була в одинадцятому класі, — пригадує наша співрозмовниця. — Йшла із школи, сіла під’їхати і потрапила в автомобільну аварію.., — на мить замовкає і продовжує: — На той час я серйозно займалася легкою атлетикою і хотіла пов’язати життя із спортом. Але через травму всі мої мрії, усі плани розбилися вщент, адже вердикт лікарів був однозначним: ходити не зможу ніколи. У розпачі я думала: життя моє скінчилося і нічого доброго в ньому вже не буде. У мене були перелом хребта, травма голови... Я могла лише лежати на животі і єдиними, що не відмовляли працювати в моєму тілі, залишились руки.
У лікарняній палаті дівчина перебувала довгі сім місяців. Сім місяців болю, відчаю, зневіри.
— Зрештою, мене виписали, відправили помирати додому, — смутком затьмарюються Наталчині очі. — Ніхто не вірив, що я лишуся жити. Тільки мої батьки не втрачали надії... Вони боролися, змушували й мене не здаватися. За рік я змирилася зі своєю нерухомістю. А через півтора сіла у візок. Проте виникли інші проблема — пролежні. По всьому тілу утворилися страшні рани, що не гоїлися. Відчувати їх я не могла, утім це отруювало мій організм. У двадцять п’ять я мала вигляд п’ятнадцятирічної дівчинки, — такою худою й змученою була через постійну інтоксикацію.
Родина почала шукати можливості поїхати на санаторне лікування. Однак раніше від путівок дівчина постійно відмовлялася. Коштували вони недешево, тож сім’ї м’яко натякнули, що за ці самі кошти можна оздоровити кількох ветеранів.
— Натомість у цей час було вирішено організувати мою персональну виставку вишивки. З перших днів це була якраз та справа, що рятувала від думок про непоправну трагедію. Я вишивала кожного дня на ліктях, хоч як важко це було, — пояснює канівчанка. — І, власне, за цю виставку від міської влади отримала путівку в санаторій.
Вона завжди була лідером
Проте оздоровитися дівчині не вдалося. У санаторії вона потрапила під дощ, тож до цілого букету супутніх захворювань додалося ще й запалення легень.
— Прозвучав вирок лікарів: «Вона не бореться». Імунна система не працювала взагалі, її у мене фактично не було. Натомість аналізи що не день гіршали. Порадили їхати у Донецьку спеціалізовану лікарню — єдину в Україні, — каже Наталя. — Однак, звісно, на це необхідні були чималі кошти. Їх же в нашій родині просто не було.
Саме в той час у дівчини з’явилася рішучість боротися з недугою «всім смертям назло».
— Нам дозволили продавати мої вишивки туристам на Тарасовій горі, — продовжує вона розповідь. — Віддавали за копійки — англійцям, американцям, французам, кубинцям... Дещо зібрали на місяць лікування. Однак, у Донецьку я пробула сім місяців, — зітхає, пригадуючи найтяжчий період своєї хвороби. — За цей час перенесла вісім операцій. Видалили куприка й через важку рану на коліні рекомендували відрізати ногу... Проте я не дозволила, хоч як переконували. Мабуть, у цей момент мені допомогла сама Богоматір, яка послала на порятунок медсестру — добру й чуйну людину. Вона й вилікувала мою рану народними методами.
Пані Наталя каже: найгіршим стало усвідомлення, що більшості ускладнень насправді можна було б уникнути.
— Розумієте, на місцях лікарі взагалі не розповідають, як інваліду потрібно доглядати за тілом, що робити аби не утворювалися пролежні, — пояснює. — Власне, у Донецьку я немов прозріла, адже мене взяли під опіку тамтешні візочники і я пройшла курси активної реабілітації.
Дівчина навчилася долати такі перепони, як сходи та бордюри, і навіть танцювати на візку. Вона зрозуміла, що активним можна лишатися в будь-якій ситуації. У школі вона завжди була лідером і, коли після травми повернулася до життя, її вдача «заговорила» знову. Тепер Наталі телефонують із Москви і просять організувати зустріч однокласників. Кажуть, так, як вона, ніхто цього не зробить...
Остаточно ж змиритися зі своїм станом змогла після консультації у відомого столичного нейрохірурга. Побачивши знімки, професор сказав, що ліпше лишити все як є, зафіксувати ту стабільність, яку виборола у хвороби дівчина.
І все таки стала чемпіонкою!
Нині Наталя Капустян — інструктор з активної реабілітації. Крім фізичних вправ, вчить людей не падати духом. За найкращий приклад наводить себе, адже навіть давня мрія про реалізацію у спорті, врешті, здійснилася.
— Нині я кандидат до Паралімпійської збірної України, — з гордістю ділиться. — Ще в школі я непогано стріляла з гвинтівки. А коли мене послали, вже після травми, на обласні змагання, також показала гарні результати. В той час саме почала активно розвиватися спортивна пневматична стрільба. Перший чемпіонат України серед візочників мав відбутися в Одесі. Тож я, потренувавшись у Черкасах в тирі, здобула перше місце з стрільби з пістолета. Нині я — вже дворазовий чемпіон, проте, як і першого разу, перед змаганнями їду до Черкас тренуватися. Адже в Каневі тиру немає, а на дверях удома рідні вже не дозволяють практикуватися, — сміється Наталка. — Звісно, важко, адже дорога для мене — справа нелегка. Щоправда, я на своєму візку можу дістатися будь-куди — хоч поїздом, хоч маршруткою. Люди завжди допоможуть. Значно важче буває зі східцями чи бордюрами, адже кожна сходинка для візочника — нездоланна перепона.
Через це Наталя довго не наважувалася піти на навчання.
— Настав час, коли я почала шукати собі роботу. Мені сказали, мовляв, опануй комп’ютер, тоді зможеш заробляти набором. Пройшла курси. Проте, виявилося, що інвалід нікому не потрібен. Усі відхрещувалися — у нас другий поверх, тож ви нам не підходите, — з жалем пригадує свої поневіряння жінка. — Вирішила навчатися далі, адже без цього ніяк. Нині завершую четвертий курс за спеціальністю готельна справа. Щоправда, якби не друзі, то й не вступила б. Спершу вони носили мене на руках по сходах, щоб я мала змогу бути на заняттях. Нині ж у навчальному закладі входять у моє становище й організовують для нас пари на першому поверсі.
Навчилася канівчанка й водити автомобіль. От тільки, бідкається, батьки поки що не дозволяють їздити самій.
— Їх непокоїть, що в мене не дуже багато практики. Тому, коли я за кермом, поруч, як штурман, сидить тато, — посміхається.
Почуватися щасливою
У Наталі Капустин вже було п’ять персональних виставок вишивки, одна з яких — в Українському домі столиці. Зараз майстриня намагається брати участь в усіх подібних заходах. Натомість на перші свої виставки навіть не з’являлася — соромилася візка, боялася прискіпливих поглядів людських очей. Тепер розуміє: вишивання багато чого їй дало. Це — ніби така собі реабілітація через творчість, мистецтво. Заняття малюванням, гаптуванням, писанкарством чи витинанкою, зазначає жінка, допомагає багатьом інвалідам почуватися потрібними, однак досі чомусь навіть не існує такого поняття, як творча реабілітація.
Разом з тим Н. Капустян каже, що останнім часом з головою поринула в громадську роботу. Нещодавно організовувала в Каневі вже другий фестиваль для людей з обмеженими можливостями «Ми — діти твої, Тарасе».
— Ідея здійснити щось подібне у Каневі виникла в мене спонтанно. А коли наштовхнулася на стіну непорозуміння (бо звідусіль чула тільки одне: «грошей немає»), рішучість зробити цей захід досягла апогею. Я самотужки, можна сказати, з простягнутою рукою, обійшла місцевих підприємців. І при зустрічі ніхто не відмовився допомогти, -хвалиться Наталя. — Хтось підсобляв коштами, хтось — подарунками для учасників, а дехто — продуктами, адже людей необхідно було ще й нагодувати.
Голова оргкомітету з гордістю розповідає, що на міськрайонний фестиваль з’їхалися навіть гості з Харкова, Полтави, Дніпропетровська та Києва. Й хоч їй було ой як нелегко все це організувати — шукати спонсорів, розміщувати гостей не лише в готелі, а й у себе вдома, за витраченими зусиллями жодного разу не пошкодувала. Адже варто було лише поглянути на переповнену залу фестивалю, зустрітися поглядом із сяючими очами його учасників, перейнятись їхніми хвилюваннями й емоціями, щоб відчути себе надзвичайно потрібною, діяльною, успішною. Просто щасливою людиною.
P. S. Поки матеріал готувався до друку, ми зустрілися з Наталкою у день відкриття музею Тараса Шевченка на Чернечій горі. Одягнена у вишиванку, котра так пасувала до її каштанового волосся і темнокарих очей, вона була по-особливому вродливою. Поділилася своєю радістю: її коханий Ігор з Прилук запропонував їй руку і серце.
Лідія ТИТАРЕНКО, Неля РАЇНА.
Черкаська область.
