Цьогоріч сад у тітки Марії не зродив. Лиш де-не-де яблучко на гіллі хитається. «І слава Богу», — тішаться дорослі діти. Вголос того не кажуть, але потай думають, коли згадають, як торік Марія переймалася кожним яблучком, аби не згнило в густій траві.
Тоді за рясними яблуками на деревах не було видно й листя. А на землі щоранку того добра — покотом. Збирала тітка Марія яблука на купу, пакувала в мішки і здавала по 18 копійок за кілограм. На все село один чоловік приймав ті яблука та кудись їх відправляв. А як яблук уже не було куди зсипати, збив ціну до 15 копійок. Але й за ці гроші 75-річна Марія визбирувала яблука.
Нині дитина бачить на землі 25 копійок і лінується їх підняти. А Марія не раз і не два кланялася за ці гроші кожному яблучку. І не тому, що не мала за що купити хліб чи до хліба. Не могла дивитися, як цей дар природи гниє на її очах. А спожити, переробити те багатство самій було несила. Садовини насушила, що й на п’ять років вистачить дітям, як тля не поїсть. Знову ж таки продала б ту садовину, та не чути купців, а вона не до базару. Соку б зробила для дітей і внуків, щоби не купували в магазинах хімію, та вручну скільки його натиснеш? А механічний прес має лише один газда в сусідньому селі. Хто ті яблука туди повезе? Та й чи виплатиться?
Однак і без яблук є чим цьогоріч Марії журитися. Не було кому скосити картопляне бадилля, яке висохло, як дріт, та ще від дощів вилягло. Що з того, що діти дають гроші, аби найняла когось на цю важку роботу? Молоді вже й не знають, як косу в руках тримати. Та й де ті молоді? Хто в містах на роботі, а хто за кордоном на заробітках. Сусіди навколо — такого віку, як і вона. На дітей одна надія. А діти вже немолоді. Живуть у містах, мусять пильнувати свою роботу, бо залишилося кілька років до пенсії, не дай Бог втратити. Але й Марії мусять помагати. Ото й розриваються на дві господарки.
Марії гріх на дітей скаржитися. Тільки-но вихідні — тут як тут. Але й вони вже вибиваються з сил, просять маму трохи збавити темп, засаджувати лише півгороду, бо несила їм дати скрізь лад. Та Марія вперта. Дітей жаліє, але й від землі не відступається. Гріх, каже, щоби вона заростала бур’янами. І діти здаються. Тож щороку все починається спочатку.
Раніше, коли була дужча та молодша, Марія, залишившись без чоловіка, сама косила. А тепер і рада б, та немає сил. А діти з міста приїдуть такі бліді та кволі, що вдарять кілька разів косою — і задихалися.
Як подумати, нічого в Маріїному ґаздівстві за всі ці роки не змінилося. Технологія одна й та сама. Як садила 50 років картоплю, як висапувала її, викопувала вручну — так і нині робить. Єдине знаряддя — дві руки та сапа. Щоправда, тепер, коли викопує картоплю, пускає перед себе коня — він розорює рядки, а тоді вже легше за ним йти із сапою. Як подумати, то розорені конем рядки — єдине нововведення за всі ці роки на Маріїному полі. Пустила б уже й трактор на свою присадибу, але місцевість гірська, клаптики землі затісні для такої громіздкої машини. Та й за трактором не один день треба утрамбовану важкими колесами землю лопатою копати. На чиї то руки?
Діти радять визбирати картоплю — та й усе. Як десь бульбу не помітять у землі, то хай там і сидить. Та Марія живе за своїми залізними правилами. Все одно сапою всю землю перешпортує: а ну, десь у землі картоплина залишилася? І не тому, що скупа. А тому, що так у неї вже на генетичному рівні закладено. «Як маєте щось робити абияк — краще не робіть», — суворо повчає дітей.
Та час робить своє. Не ті вже руки у Марії, що були 20 років тому, та й ноги не слухаються, підкошуються від важкої роботи. Дозріла жінка вже до того, щоб віддати комусь частину своєї землі, та нема кому. Сусіди ледь дають раду зі своїм присадибам, а гектари, що свого часу понабирали за селом, — полишали напризволяще. Марія ж, поки жива, і чути не хоче, щоб її земля пустувала. «Як умру, то робіть із нею, що хочете. А поки буде так, як є», — відповідає дітям. І діти відступають зі своїми вмовляннями, бо знають, що то марна справа.
Десь розповідають про якісь обслуговуючі кооперативи, котрі допомогли б таким, як Марія, із садінням та збиранням урожаю. Багато дітей, які здобули професії та живуть у містах, готові заплатити їм немалі гроші, аби легше було їхнім батькам газдувати на землі та щоб та важка праця не заганяла їх передчасно в могилу. Та де ті кооперативи?
Багато сіл нині тримається на таких, як Марія. Як вимре це покоління — що буде із землею? Хто прибере її до рук? Одним себе заспокоює Марія: «Добре, що вже того видіти не буду».
Івано-Франківська область.
