Ковбасно-шкварчаний рай

Якщо довіритись офіційним звітам, то влітку хмельничанам вдалось таки наблизитись до нього впритул. На початок серпня в області утримувалось понад 350 тисяч свиней, що ледь не на п’ятнадцять відсотків більше, ніж торік. І хоча практично дві третини цього стада все-таки відгодовується у дядьківських хлівах, колективні господарства теж зробили непоганий крок вперед, збільшивши за рік поголів’я на чверть і довівши його до 93 тисяч голів.

Усі ці здобутки одразу позначились і на споживчому ринку. Бо коли кількість реалізованої рослинницької продукції порівняно з минулим роком почала серйозно падати, то у свинарстві зафіксували зростання ледь не на третину. Якщо б такі темпи збереглись хоча б на кілька років, то наш ринок і справді був би завалений якісним і доволі дешевим продуктом. Адже ринкова конкуренція відіграла свою роль: тільки збільшилась кількість м’яса — ціна його знизилась практично у тій же пропорції і до січня-липня минулого року становила близько 73 відсотків. Сьогодні на ринку можна придбати сало навіть по 10—12 гривень за кілограм, тобто за розцінками, котрі діяли ще кілька років тому. М’ясо, зрозуміло, дорожче, однак і воно впевнено наближається до вартості найдешевшого курячого.

Чому можливими стали такі ціни? І чи не варто після них чекати чергового стрибка вгору? Адже кілька останніх років подібні злети і падіння чи не найчіткіше проявлялись саме на ринку продуктів свинарства. То що очікувати надалі?

Шукати відповіді про довготривалі плани у владних кабінетах було б справді марною справою, бо поняття взагалі аграрної політики та стратегії давно відсутні. Тож побачити навіть найближчі перспективи окремої галузі — важко й поготів. А от про те, як працюється в нинішніх умовах конкретному господарству, вирішила поговорити з фахівцями фермерського господарства «Бастіон», що із села Лисогірка Летичівського району.

Колись там була доволі потужна молочна ферма, але з часом від неї залишились хіба що будівлі. Використати їх з користю для себе і для місцевих селян вирішили засновники «Бастіону», зайнявшись свинарством. Причини спеціалізації очевидні: саме ця галузь дає швидку віддачу, та й простору на ринках збуту — достатньо.

Отож у старих сараях не просто зробили ремонт, а обладнали сучасний відгодівельний комплекс, де за всіма процесами стежить комп’ютер. Зі стадом більш як п’ять тисяч голів успішно справляється з десяток робітників. А результати тішать всіх — щотижня з ферми продають понад сотню свиней. Запитання, чи вигідна ця справа, для тамтешніх працівників звучить просто недоречно: якби не було віддачі, хто б вкладав кошти у розширення виробництва.

— Хто б і що не розповідав про збитковість сільського господарства, свинарство — це одна із найприбутковіших галузей, котра після птахівництва дає швидке м’ясо, а значить, і швидкі прибутки, — поділилась досвідом Людмила Бузінська, головний зоотехнік фермерського господарства. — Так склалось життя, що залишивши промислове виробництво, ось уже майже десять років працюю в аграрному секторі. За це час були роки, коли вартість свинини стрімко падала, і тоді рентабельність її виробництва спускалась ледь не до нуля. Але навіть при цьому збитковою вона не була. Треба лише певний час перечекати, перетерпіти, і ферма знову починала приносити прибутки. Правда, за однієї дуже важливої умови — добре організованого менеджменту.

За сучасною термінологією криється елементарне вміння господарювати старанно і з розумом. Людмила Денисівна пригадує, як в Лисогірці спочатку не ганялись за новомодними привозними породами свиней, котрі, до речі, коштують чимало, а зупинились на звичайних українських породах. Купували те, на що вистачило грошей. А вже потім почали працювати над поліпшенням стада, відбираючи тварин із подовженим хребтом та добре розвиненою задньою частиною. Тут навіть нефахівцю зрозуміло, що такий відбір допоміг отримувати добрий окорок та балик. І якщо на перших порах вихід м’яса на одну тварину становив до 65 кілограмів, то з часом збільшився на десять кілограмів.

Якісне м’ясо одразу оцінили заготовачі. Тому навіть тоді, коли на ринку ціна живої ваги падала до десяти гривень за кілограм, у «Бастіоні» менше як за чотирнадцять ніколи не продавали. Та й тепер, коли на ринку помітне деяке здешевлення м’ясної сировини, на цій фермі зменшувати стадо, здавати свої позиції не збираються.

Здавалося б, від охочих наслідувати такий добрий досвід відбою не повинно бути. Ну хто відмовиться вкладати інвестиції у прибуткову справу? Тим паче що згадане господарство продемонструвало зразок не просто вмілого, а вузькоспеціалізованого господарювання. Тобто такого, коли розвиток свиноферми ніхто не ставив у пряму залежність від кількості земель, котре обробляє це хазяйство. Початково тут не планували самостійно вирощувати корми для власних потреб. Викупивши приміщення ферм, нові власники орендували всього близько ста гектарів землі. Та й це зробили переважно для того, аби було куди вивозити гноївку із ферм. І хоч цього року на чaстині поля ячмінь і вродив аж по 47 центнерів з гектара, братись за розвиток рослинництва і кормовиробництва тут не беруться. Зібраних 370 тонн зерна вистачить хіба що на півтори доби роботи ферми. Всі ж необхідні корми господарство просто купує у партнерів.

Для нас такий розподіл функцій — повна дивина, бо ж традиційно звикли, що господарство повинно саме забезпечувати себе усім необхідним, в тому числі й кормами. А купувати — недопустима розкіш. Але тут заперечили всі ці норми і правила, скориставшись досвідом тих країн, де в аграрній сфері давно і впевнено панує спеціалізація. Крок виявився не просто сміливим, а й результативним. Втім, хоча весь прогресивний аграрний світ давно працює саме так, у нас дозволити собі подібний досвід можуть хіба що ті хазяйства, що мають міцне фінансове підґрунтя, і в разі будь-яких збоїв, фінансових, економічних, погодних, зможуть вистояти. Для решти ризики виявляються значно більшими, ніж можливі здобутки.

Хіба ринок свинини, коли буквально за кілька місяців ціни на ньому за кілограм сала можуть впасти до десяти гривень, а потім зрости ледь не до двадцяти п’яти — не яскраве тому свідчення? Хто, зрештою, може гарантувати «Бастіону» чи будь-якому господарству, що завтра його продукція буде потрібна?

Цікаво, що згадане хазяйство за весь час своєї роботи намагалось не мати справу із м’ясокомбінатами, а реалізовувало свою продукцію лише продавцям м’яса. «Вони справді вміють цінувати якість свинини, — пояснює Людмила Денисівна. — Кожен із продавців зацікавлений представити покупцю добрий товар. А от ковбасники — партнери не надійні. Як тільки отримують дешевий імпортний сурогат, одразу кидаються на нього, забуваючи про добре м’ясо. А така нестабільність в роботі з партнерами — найважче випробування для господарств».

Саме нестабільність і непрогнозованість галузі не дає можливості господарствам зайняти міцні довготривалі позиції на українському ринку м’яса. Не планові замовлення, а інтуїція керівників, їх уміння пристосуватись до злетів і падінь стають основним критерієм при плануванні кількості стада і виробництві м’яса. Якщо вгадав — будеш із прибутками, а споживач — із добрим вітчизняним м’ясом. Якщо ні — усім нам разом жувати привізну «резинову» шкварку, котра ніяк не топиться на пательні.

А, можливо, рай на те і є місцем для вибраних, що аж ніяк не кожен може протоптати собі до нього дорогу?

Хмельницька область.