Притулок для самотньої старості

У маленькому селі Вичівка в Зарічненському районі теж є притулок для самотньої старості. Використали приміщення закритої дільничної лікарні і заснували в ньому п’ять років тому стаціонарне відділення територіального центру з обслуговування одиноких не-працездатних людей. Із п’ятнадцяти підопічних цього маленького притулку троє — лежачі хворі. Але й решта теж здоров’ям похвалитися не можуть. Санітарка Валентина Григорівна Чугай, котра працює тут з першого дня, розповідаючи нам про долі та біди своїх підопічних, не може стримати сліз. Витирає долонею солоні краплі, що біжать по щоках, і вибачається за свою нестриману чутливість:

— Так мені шкода їх. Чи я знаю, яка сама буду на старість?

Старість підопічних цього притулку має дві основні біди — хвороби та самотність. Скажімо, Іван Журавель, чи Журавлик, як його тут називають, після інсульту не ходить і не говорить.

— Ми, хто працює біля нього, ще можемо розібрати, що він хоче, а більш ніхто його не розуміє, — каже завідувачка відділення Ольга Григорівна Омельчук.

У Віктора Репецького — інша біда. Він не бачить. І кожен день до пам’яті приходить, питає всіх: «Де це я?». В іншого чоловіка відморожені руки. Усього чоловіків тут дев’ятеро. В їхніх біографіях є дуже неприємні сторінки — випивали, бомжували, тому й опинилися тут. В одного з тутешніх підопічних є шестеро дітей, але він їх покинув ще малими, то й досі не має до них інтересу, хоча діти зрідка приїжджають навідати батька.

З жінками менше клопоту. Вони терплячіші. Валентина Чугай особливо захоплюється мужністю однієї зі своїх підопічних — горбатої і дуже охайної бабусі. Вона терпить такі неймовірно страшні болі, що аж серце кров’ю обливається, коли на це дивишся, але ніколи не скаржиться. Зате може кілька разів на день попросити: «Напусти мені, дитино, водички — хочу помитись».

Але, на жаль, не всі тут такі охайні. Тож персоналу доводиться терпіти і бачити всіляке. Санітарки і молодші медсестри працюють тут не тільки за зарплату, а й за совість, наче спокутуючи на цій непростій роботі гріхи усього нашого суспільства, в котрому стільки людей опинилися за бортом.

Стосунки з підопічними у їхніх доглядальників — наче з рідними. Їх і називають ласкаво, наче маленьких дітей. «Олечка», — кажуть на 91-річну бабусю. «Журавлик» — на Івана Журавля. Приїхали якось за Журавликом далекі родичі, бо в нього є в селі хата, то вони хотіли, щоб він ту хату їм відписав. Обіцяли племінники, що їх 80-річна мати буде Журавлика доглядати. «Поїдете?» — питає дідуся Валентина Чугай. «Нє-нє-нє!» — махає він головою, а очі наповнюються слізьми. Ледь заспокоїли старого.

Якби працівники відділення тільки те робили, що їм велять посадові інструкції, то хіба так трималися б люди за свій притулок? Але всі працюючі тут дбають про підопічних, як про рідних батьків, розуміючи, що у стареньких можуть бути, як і в дітей, свої забаганки і примхи. Коли є можливість ці примхи задовольнити, то чому б цього не зробити?

Ось хоча б таке. Харчування у відділенні — чотириразове. А тут перед сном баба Фрося захотіла вареної картопельки. Зварили їй. Яка вона була щаслива! Вранці хвалилася всім: «Боже, як я солодко спала, бо я смачно поїла на ніч!».

Ольга Омельчук, яка працює у цьому відділенні лише декілька місяців, щиро ділиться:

— Я перші дні плакала, так мені їх усіх шкода. Вони так люблять ласку. Відгукнись до одного, то в чергу стають, щоб і їм увагу приділили.

Мабуть, такі заклади не могли б існувати, якби не подвижництво людей, що працюють у них. Вичівський сільський голова Анастасія Місюра знайомить з однією з підопічних. Ганна Улітко має батьківську хату на околиці села, але, інвалід від народження, вона не змогла там жити сама після смерті батьків. Тому Анастасія Андріївна запропонувала жінці перейти до притулку. Ганна тут ожила — це все село помітило. Вона має змогу у своєму новому помешканні займатися тим, до чого в неї душа лежить, — квітами. На столі в кімнаті Гані Улітко — ціла оранжерея (на знімку). А ще вона дуже любить котів і постійно підгодовує їх залишками їжі з їдальні. І ніхто цьому не перечить. Якщо це робить людину щасливою, нехай вона цим займається.

— Як тобі тут живеться, Ганю? — постійно запитує сільська головиха при зустрічі.

— Добре, — розквітає усмішкою жінка.

Справді, добре — переконуємось і ми, поспілкувавшись із цими людьми. Якби це було не так, вони не трималися б за ці стіни, де їх і погодують, і одягнуть, і полікують, і пожаліють, і, зрештою, оплачуть, проводжаючи в останню дорогу.