Місцеві вибори, призначені на 31 жовтня цього року ще до їх проведення можуть претендувати на звання найбільш дискусійних в історії України. Досі немає єдиної думки, чи мали депутати Верховної Ради повноваження скасовувати призначені, відповідно до Конституції України, вибори 30 травня 2010 року. Спірним є також питання легітимності сільських, селищних, міських голів, а також депутатів місцевих рад, повноваження яких мали закінчитись вже в квітні-травні цього року, адже зміни до Основного Закону в частині строків їх повноважень так і не було внесено. Відтак чинна Конституція досі містить колізію, за якою депутати рад обираються строком на п’ять років, а їх голови — на чотири.
Але найбільша полеміка точиться навколо самої системи перегонів, оскільки саме від її ефективності, дієвості і легітимності залежатиме подальша доля місцевого самоврядування. Бо спочатку мало постати питання: до чи після місцевих виборів проводити муніципальну та інші системні реформи. Проте законодавець фактично вирішив це питання за нас, без залучення та врахування позицій науковців, експертів і представників органів місцевого самоврядування тощо, й ухвалив Закон «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 10.07.2010 р. №2487-VІ.
Нинішні місцеві вибори проводитимуться за змішаною виборчою системою. І це викликає занепокоєння стосовно її ефективності, оскільки досвід застосування цієї системи на парламентських виборах 2002 року показав, що вона дає змогу суттєво спотворити результати виборів за рахунок використання «адміністративного ресурсу» в одномандатних виборчих округах. До того ж збережено вади пропорційного порядку формування представницьких органів місцевого самоврядування, адже половина складу відповідних рад і далі обиратиметься за закритими списками місцевих партійних організацій. Застосування на виборах до районних і обласних рад змішаної системи у тому варіанті, який передбачено новоухваленим законом, обмежують конституційні гарантії представництва спільних інтересів територіальних громад. Крім того, відповідно до нього, всі міські голови і надалі обиратимуться за принципом відносної більшості. Це посилюватиме ризик обрання у великих містах міськими головами осіб, які користуються підтримкою меншості виборців, а також виникнення політичного протистояння між новообраними міськими головами та відповідними радами.
Цілу низку запитань викликає і те, що сьогодні партії фактично наділені монопольним правом висування кандидатів у депутати майже всіх рад (окрім сільських та селищних). Сталося так, що права місцевого самоврядування, які мають бути найбільш повно представлені і в подальшому реалізовані через місцеві вибори, виявилися значно обмеженими виборчим законодавством. Та й узагалі наявна система місцевих виборів ставить під сумнів її ефективність, дієвість і справедливість стосовно самих людей — жителів територіальних громад як основного суб’єкта місцевого самоврядування, а отже, і легітимність такої виборчої системи. Більше того, закріплення в законі змішаної виборчої системи звужує гарантоване ч. 1 ст. 38 Конституції право громадян бути обраним до органів місцевого самоврядування.
Підсумовуючи, зазначу: обрана законодавцем для нинішніх місцевих виборів виборча система є політичним рішенням, і говорити про неї як про чинник певного прогресу місцевого самоврядування не доводиться. Наприклад, анонсовані переваги структуризації партійної системи з нібито посиленням відповідальності влади на практиці навряд чи налагодять зв’язок між депутатом і виборцем. Адже партія, що висунула кандидата в депутати, після виборів, очевидно, зажадає від нього вдячності у вигляді повного виконання саме своєї волі (читай — її керівництва), а не виконання даних кандидатом обіцянок своїм ВИБОРЦЯМ.
Володимир ВІХЛЯЄВ, правозахисник, письменник.
Запоріжжя.
