Рівень безробіття на Тернопільщині хоч і дещо зменшився за вісім місяців, однак залишається одним з найвищих в Україні. На обліку в центрах зайнятості — понад 10 тисяч безробітних. Абсолютна чисельність безробітних скоротилася на третину. Можна говорити навіть про певну стабілізацію на ринку праці, хоч гостроти проблеми не знято. Та й безробіття по-тернопільськи доволі специфічне.

 

Трудова міграція — палиця на два кінці

В області завжди був надлишок робочої сили. У радянські часи чимало місцевого люду їздили на сезонні заробітки у східні та південні області, на лісорозробки. Водночас будувалися великі підприємства, які поглинали здебільшого сільське населення, чимало людей були зайняті в аграрному секторі. Коли розпочалася ліквідація колективних господарств, а Тернопільщина була тут піонером, першими за бортом опинилися селяни. Далі настала черга робітників та інженерно-технічних працівників. Великих підприємств в області практично не залишилося. Хто подався торгувати на ринки, хто, згадавши долю дідів-прадідів, виїхав на заробітки за кордон. Зрештою, трудова міграція майже вдвічі розвантажила місцевий ринок праці, інакше не уникнути б соціального вибуху.

Скільки саме вихідців з області нині працює за кордоном — сказати важко. Кілька років тому служба зайнятості провела дослідження. Опитували дітей у школі, хто з батьків на заробітках, голів сільських рад. Цифру в 50 тисяч осіб навряд чи можна назвати точною, адже за кордон подалися й ті, хто не має дітей, або забрали їх із собою, міські жителі. Практично у кожній другій родині є трудові мігранти. Прислані ними кошти допомагають виживати родичам тут. 2006 року лише через банківську систему (а це десь половина) від заробітчан надійшло 210 мільйонів доларів, 2007-го — 235,6, 2008-го — 245,6, торік — 167 мільйонів. На спаді позначилася криза, але не тільки. Чимало наших земляків, забравши дітей, близьких родичів, облаштовуються у чужих країнах. Вони легалізувалися, діти ходять до тамтешніх шкіл, садочків. Чи повернуться колись на Батьківщину? Іноземні компанії активно працюють з випускниками місцевих вузів: програмістами, лікарями, менеджерами, інженерами. Для тих, хто добре знає мову, немає проблем з працевлаштуванням за кордоном. Й справді, охочих отримати готового фахівця, жодної копійки не затративши на його освіту, щоразу більше. А наша держава втрачає.

Є й зворотна сторона медалі. 75 відсотків сімей заробітчан розпалися або на межі розпаду. Проживши у розлуці кілька років, чоловік і дружина стають чужими. 23,8 відсотка дітей — соціальні сироти, у них або батько, або мати на заробітках, у 4,2 відсотка — обоє. Проблемою дітей, котрі виростають без батьків, перейнявся навіть уряд Італії, запропонувавши українським соціальним і освітнім закладам реалізувати спільні проекти щодо опіки над ними. У відносно благополучній у моральному плані, релігійній області почастішали випадки суїцидів, пияцтва, проституції, в тому числі серед молоді. Намагаючись якось загладити вину перед дітьми, батьки компенсують свою відсутність грошима. Бари й нічні клуби переповнені підлітками 14—17 років, які легко спускають тяжко зароблені батьками кошти. Б’ють тривогу й медики: зростає кількість венеричних захворювань, які дедалі частіше привозять заробітчани.

З дипломом — у безробітні

Ще одна специфічна проблема безробіття по-тернопільськи: за бортом все більше тих, хто має вищу освіту. Перевиробництво спеціалістів наяву. Майже 70 відсотків безробітних Тернополя мають вищу освіту, показник по області — 42 відсотки. Освітні заклади зовсім не зважають на потреби ринку праці й далі продовжують «штампувати» економістів, юристів, бухгалтерів, менеджерів тощо. Скажімо, на одне вакантне місце претендує майже 300 бухгалтерів. Незважаючи на це, 80 відсотків випускників шкіл зорієнтовані на вступ до вузів. Тут також не обійшлося без заробітчанського чинника. Батьки, які працюють за кордоном, вважають справою честі й престижу дати дітям вищу освіту. А оскільки ті часто вчилися абияк, то навчання доводиться оплачувати. Мов гриби після дощу з’являлися приватні вузи. До речі, плата за навчання в Тернополі набагато вища, ніж в інших містах України. Ціни на квартири також. На заробітчанських грошах піднялася будівельна галузь, але бум помалу спадає. Дедалі більше заробітчан вкладають зароблені кошти в житло там, де живуть. Тим паче, що у цінах різниці практично немає, а умови життя кращі. Одне слово, сподіватися на те, що долари з-за кордону й далі литимуться рікою в економіку області, не доводиться.

Треба вчитися заробляти тут, а з цим у нас непросто. Заступник директора обласного центру зайнятості Борис Довжук, який багато років очолював цю службу, поставив її на ноги і досконало знає всі нюанси безробіття по-тернопільськи, головною причиною вважає відсутність мотивації до праці. Поки одні робитимуть вигляд, що платять, інші робитимуть вигляд, що працюють. Через економічну кризу кількість робочих місць у першому півріччі порівняно з відповідним періодом минулого року скоротилася на 11 відсотків. Що ж пропонували роботодавці? 3,2 відсотка вакансій були із заробітною платою меншою від мінімального розміру, 34 — з мінімальною заробітною платою, майже всі вакансії навіть не дотягували до середньомісячної зарплати по Тернопільській області, рівень якої — найнижчий в Україні.

Серйозною проблемою залишається тінізація економіки області. За різними оцінками, у «тіні» працює від 60 до 100 тисяч осіб. Якби вони легалізувались, то надходження до бюджету і різних фондів зросли б щонайменше на 500 мільйонів гривень. До тіньової зайнятості певною мірою можна зарахувати і селян. Є сім’ї, які мають до 20 гектарів землі. У приватній власності селян — 12 тисяч тракторів, 1,5 тисячі комбайнів, але мало хто зареєстрований фермером чи приватним підприємцем. Коли ж доведеться оформляти пенсію, вони залишаться ні з чим.

Психодіагностику практикують і в Тернополі

Виходячи з цього, певна специфіка є і в роботі служби зайнятості. Їй дедалі більше довіряють. Тим паче, що у новому Будинку праці, куди недавно переселилися обласний і міськрайонний центри зайнятості, створено всі умови і для їх працівників, і для тих, хто шукає роботу. Відвідувачі активно користуються послугами Інтернет-центру, гендерного та профорієнтаційного центрів тощо. Через центри зайнятості з початку року працевлаштовано майже 15 тисяч осіб — більше половини тих, хто сюди звернувся. Понад 3 тисячі осіб здобули нову професію або перекваліфікувались, 90 відсотків з них після навчання знайшли роботу. За словами першого заступника директора обласного центру зайнятості Олександри Островської, все більше безробітних залучають до оплачуваних громадських робіт. З початку року у них взяли участь 5,2 тисячі осіб. Кожен п’ятий згодом влаштувався на постійну роботу в тих колективах, куди направили тимчасово.

— Тут ми діємо спільно з органами місцевого самоврядування, — розповідає Олександра Зіновіївна. — Безробітних залучаємо до відбудови соціальних об’єктів, благоустрою населених пунктів, ліквідації наслідків буревіїв, повеней. Напередодні Дня Перемоги багато зроблено для впорядкування меморіальних комплексів, братських могил. Активно організовуємо роботи з відновлення пам’яток історії і культури. Це старовинні церкви, замки, палаци, фортеці. Виконуються також роботи з благоустрою меморіалів, цвинтарів, узбіч. Люди мають змогу, крім допомоги з безробіття, додатково заробити кошти, можливо, знайти постійне місце праці. Час участі в оплачуваних громадських роботах зараховується до страхового стажу.

Дедалі більше довіряють центру зайнятості й роботодавці. Вони мають вільний доступ до бази даних про професійно-кваліфікаційний склад безробітних. Окрім того, на замовлення роботодавців психологи служби зайнятості здійснюють добір кадрів, використовуючи новітні психодіагностичні методики. Цю роботу ведуть психологи за освітою. Більше того, усі троє — Катерина Варнавських, Людмила Федунчик і начальник відділу профорієнтації Тетяна Білінська — пишуть кандидатські на теми психофізіології. Програмами, розробленими ними, користуються не лише центри зайнятості України, а й кафедри навчальних закладів, фірми, які набирають персонал, їхні дослідження були представлені на науково-практичних конференціях, з’їздах, семінарах.

— Багато фірм добирають кадри за нашою методикою, — каже Тетяна Білінська. — Скажімо, колектив ТОВ «АНТ» повністю сформований за принципом психологічного добору. Його керівник Михайло Ракушняк каже, що це моноліт. До речі, він не одразу повірив у наші можливості. Мовляв, чув, що таке роблять у США, Канаді, але тут, у Тернополі? Тепер скептицизму як не було. Допомагали добирати кадри приватним підприємствам «Іріда», «Захід ЛТД». Директор останнього, до речі, сам пішов вчитися на психологічний факультет. Роботодавці радяться також, коли треба перевести працівника з одного місця на друге. До речі, деякі з них самі охоче проходять психодіагностику.

Одного з них я застала за такою процедурою. Едуард Сиротюк є співвласником недавно заснованої будівельної фірми. Йому належить дібрати колектив, але спершу сам вирішив пройти психодіагностику. Результатом був вражений: комп’ютер вказав на всі його сильні та слабкі сторони.

Коли хобі стає професією

Чимало безробітних наважуються на започаткування власної справи. Начальник відділу організації сприяння працевлаштуванню Валентина Нікуліна радіє, що починаючи з травня їм відновлено одноразову допомогу. Нею вже зуміли скористатися 179 осіб, а до кінця року, прогнозує вона, буде не менше 400. У центрі майбутнім підприємцям допоможуть зорієнтуватися на певний вид діяльності, скласти бізнес-план, навчать на спеціальних курсах, виділять річну суму допомоги з безробіття. Буває, вчорашні безробітні не лише себе забезпечують роботою, а й інших.

З квітникаркою Оксаною Прийдун я познайомилася випадково: купувала у неї квіти. Потім з’ясувалося, що господиня започатковувала свою справу саме з допомогою Козівського центру зайнятості. Вона каже, що матеріальна допомога — це, звичайно, велика підтримка. Але не менш важливо, що її постійно заохочували, консультували, не давали впасти у відчай, коли опускалися руки. За фахом пані Оксана економіст, мала добру роботу, але підприємство розпалося. Довелося їхати на заробітки до Польщі, там вирощувала квіти. Власниця фірми, бачачи інтерес українки до цієї справи, щедро ділилася своїми знаннями і досвідом. Коли захворіли батьки, змушена була повернутися додому, адже на них залишила двоє діток. Чоловік також був на заробітках у Португалії. Жили у тимчасовій хаті, але дві теплиці заклали. Був час, навіть наймали помічників, але через кризу змушені були відмовитись від їхніх послуг. Тим часом підросли діти, почали допомагати батькам. За великими заробітками не женуться, все роблять поступово. Звели будинок, обгородили обійстя, у планах — закласти ще одну теплицю, зробити крапельне зрошування, центральне опалення, закласти плантацію троянд. Усю бухгалтерію квітникарка веде сама: колишня професія стала у нагоді, а колишнє хобі стало професією, точніше — справою її життя. У квітах вона кохається. Але мало просто їх любити, треба знати про них все або майже все. Не лише для себе, а й щоб пояснити покупцеві, як доглядати квітку. Знання поповнює у спеціальній літературі, в Інтернеті, бере участь у виставках. Пані Оксана переконана: хто хоче працювати, роботу завжди можна знайти.

Не було би щастя, та нещастя допомогло. Знайома довго була у трансі, коли її скоротили на роботі. Розповідала, що навіть розлучення з чоловіком так не вибило з колії. Якось прочитала оголошення, що потрібні екскурсоводи. І хоч її професія далека від цього (все життя була на державній службі), але змалку захоплювалась історією рідного краю, багато читала, могла годинами розповідати про замки, фортеці, храми... Витримавши конкурс (на місце претендували ще п’ятеро осіб), нині возить екскурсії. Щаслива, що сидить не у тісному кабінеті, а спілкується з людьми, її з цікавістю слухають, ставлять запитання, а вона не ходить — літає. Ніколи не пізно знайти себе.

 

Тернопільська область.

Фото автора.