Свій для чужих

А розпочалось усе з того, що одного зимового вечора хлопця не пустили додому дідусь із бабусею. З одного боку, причина була начебто і зрозуміла — внук вкотре прийшов напідпитку, і старенькі, втративши надію на те, що він колись стане нормальною здоровою людиною, зачинили перед ним двері. Раз і назавжди. Посидівши трохи на лавці біля під’їзду, молодий чоловік добряче змерз, адже тоді надворі стояли морози, і вирішив залізти у підвал. Там просидів... майже десять діб. До того ж увесь цей час обходився без їжі. Життя в тілі підтримувала лише смердюча вода, що стікала з підвального крана.

Це вже важко було назвати життям мислячої людини в оточенні розумних істот. Тоді що це було?

Обморожені ноги почали гнити. За кілька днів у під’їзді з’явився нестерпний сморід відмираючої плоті, який просто виїдав очі. Дійшло до того, що через це люди навіть не могли зайти у під’їзд. Але нікому і на думку не спало, що ось тут, зовсім поруч, поволі вмирає людина.

Володя страждав не тільки від жахливого болю, а й від голоду, спраги, холоду... І ще — посталкогольного синдрому. Він марив, і у нього вже не було сил, щоб виповзти з цієї смертельної схованки.

Тим часом у своїй квартирі серед звичних речей спокійно жили дідусь із бабусею. Ні у розпорядку дня, ні в традиційному меню родини нічого не змінилось. Ніхто не бив на сполох і не збирався шукати онука. В житті колишнього офіцера та вчительки з багаторічним стажем уже не було місця для нього.

Напевно, всьому цьому можна було б знайти виправдання. Свого часу алкоголь відібрав життя у мами Володі — жінка наклала на себе руки. А батько, страждаючи на ту ж пристрасть до спиртного, практично не цікавився життям сина. Коли ж Володя підріс, він теж пішов батьківською стежиною. Сварки, сльозні прохання, намагання вилікувати хлопця від алкоголізму не приносили жодних результатів. Тому не дивно, що пенсіонери, котрі переступили вісімдесятирічний поріг, вирішили просто відсторонитись від усіх цих клопотів, давши право кожному будувати своє життя, як забажається.

Усе це так. Незручно підглядати в шпарину за чужим сімейним життям, давати якісь поради або когось засуджувати. Але в цьому разі йшлося вже не про моральні оцінки, а про людське життя. Коли сусіди зрозуміли, що трупний сморід в під’їзді йде від живої людини, вони кинулись до родичів: треба негайно забрати хлопця з підвалу, викликати лікарів, рятувати... Хтось уже ніс гарячий суп, хтось ряднину, хтось виглядав «швидку». От тільки з квартири, де жили найближчі люди, не було жодного поруху, найменшого вияву не те що милосердя, а хоча б елементарної цікавості.

З того моменту, як хлопця знайшли в підвалі, саме чужі люди, кожен по-своєму, почали дарувати йому нову долю. Спочатку хірурги, котрі, рятуючи життя, ампутували обидві ноги майже до колін. Потім — медсестри, що доглядали хворого. Бо ж за кілька місяців перебування його в лікарні рідні змогли провідати його лише кілька разів, та й то практично не вели мову про харчі, потрібні для лікування медикаменти та кошти. Коли постало питання, куди йти після виписки,  були категоричні: нам Володимир не потрібен.

Тож добровольці спочатку почали шукати для нього місце у центрі для безпритульних. Тоді ж з’ясувалось, що хлопець вкотре загубив паспорт, і для нього взялись виготовляти новий. Несподівано якісь добродії із далекого Криму так пройнялись долею бідолашного, що готові були забрати його до себе й оселити в одному із соціальних закладів, гарантуючи догляд та лікування. Справа ставала за малим — доправити туди інваліда. Волонтери готові були вирушити в далеку подорож. Але спочатку треба було зробити протези та купити інвалідний візок. Хмельничани взялися збирати гроші для цього.

Та, почувши цю історію, у Хмельницькому державному експериментальному протезно-ортопедичному підприємстві вирішили спочатку забрали хлопця до свого реабілітаційного центру, а потім безкоштовно виготовили протези. І вже після цього влаштували в один із будинків-інтернатів.

Не варто думати, що за ці кілька місяців всі перетворення, що ставались із хлопцем, були казково прекрасними. Ні, це були муки людини, що пережила тяжкі місяці алкогольної ломки. Інваліда, котрий у відчаї вчився ходити на протезах. Молодої людини, що втратила надію на нормальне життя й опинилась у будинку, де приречені доживати віку одинокі старики та інваліди.

Але пройти цим шляхом випробувань чоловікові допомагали ті, хто опинявся поруч. Попри всі наші звичні нарікання на байдужість суспільства, черствіння душ, апатію до чужого болю та біди, насправді все виявилось не таким уже й гнітючим. Зустрічаючись із чужою бідою, хмельничани, як могли, намагались допомогти. І врешті-решт, в історії настав щасливий кінець. Вірніше, він мав би настати. Якби...

Спочатку в реабілітаційному центрі, потім в будинку-інтернаті Володя зрозумів, що доля приготувала страшні випробовування не тільки для нього — багатьом доводиться долати важкі наслідки інвалідності, і у людей вистачає мужності зробити це. А тому, чи зможе він далі жити нормальним життям, залежатиме тепер тільки від нього. Навіть лікарі дивувались, як швидко він навчився ходити на протезах і забув про інвалідний візок. Та й сам молодий чоловік не просто повірив у себе, а почав будувати плани на нове життя. Насамперед — забути назавжди про алкоголь. Бо надто дорогу ціну довелось заплатити за те, щоб зрозуміти, якою згубою той став для нього. Потім — відшукати роботу, адже свого часу здобув освіту і непогано розбирається в електроніці. А далі — обов’язково одружитись і створити власну сім’ю.

І все так би й сталось, якби одного дня до нього не навідались колишні приятелі по чарці. Ніхто з них таких планів на нове життя не будував, тому й почали по-своєму «витягувати» друга з біди.

Наркологи добре знають, хоч би як довго вдалось протриматись схильній до алкоголізму людині без спиртного, достатньо одного ковтка, щоб усе почалося з початку. А тому кожен мусить зробити свій вибір: чи справді інше життя, чи той фатальний ковток.

Тож ця історія поки що не завершена. Не варто в ній шукати ані винуватців, ані героїв. Це просто частина нашого життя. І кожен сам у ньому робить свій вибір. А тим часом статистика свідчить, що від різних нещасних випадків в області лише протягом півріччя загинули понад півтисячі осіб. Лише незначна частина пов’язана була зі справжнім ненавмисним нещастям. А ось від випадкового отруєння та безпосередньої дії алкоголю з життя пішли вісімдесят людей. Сотні загинули в пожежах, у воді, автотранспортних пригодах, бійках саме через те, що спокусились алкоголем.

У переважній більшості випадків і життя, і смерть цих людей були не просто важкими, а пекельними. Але кожен сам писав сценарій свого життя. І кого винуватити, що фінал став саме такий?

Усі, хто так чи інакше був причетний до цієї історії, намагалися зробити все, щоб дати людині шанс на нове життя і долю. Та виявляється, що навіть таким безцінним подарунком не так уже й просто розпорядитись.

 

Хмельницький.