Преса «бородатих» новин

Були часи, коли обласні партійні газети виходили шість разів на тиждень, навіть у неділю. А пошта взагалі працювала без вихідних. Інакше не могло й бути: в понеділок, як і в решту днів, читач мав отримати газету «Правда». Щоб видання вчасно доставляли у віддалені райони, в області було запроваджено кілька поштових авіарейсів (про них вже давно забули). Саму «Правду» друкували з переданих фототелеграфом матриць у Львові. Та й обласних газет тоді на Волині було лише дві: «Молодий ленінець» та «Радянська Волинь». Тиражі їхні як для області з населенням трохи більш як мільйон осіб були захмарні: відповідно 70 і 228 тисяч. Завдяки цьому Волинь вважалася одним із найнасиченіших пресою регіонів України.

Сьогодні обласних газет (а деякі з них навіть мають статус всеукраїнських) на Волині видається аж 20. І лише одна з них — «Волинь-нова» (колишня «Радянська Волинь») — виходить у вівторок, четвер, суботу. Всі решта — лише у четвер. Добре це чи погано?

Скорочення періодичності преси розпочалося наприкінці 1980-х років, коли одна з районних газет України, а вони тоді приходили до читачів тричі на тиждень, вирішила (вочевидь, наказали зверху) об’єднати всі номери в єдиний — тобто стати тижневиком. Факт подавався у всесоюзному фаховому журналі «Журналист» як позитивний. Мовляв, замість інформаційних жанрів на сторінках газет з’явилося більше аналітики, районка стала глибше вникати в економічні та соціальні проблеми. Можливо, й так, але забули про одну важливу деталь: успіх справи залежить від творчої атмо-сфери в колективі, від майстерності журналістів. А кваліфікованих кадрів місцевій пресі завжди бракувало. Тож коли одна за одною районні газети стали переходити на одноразовий вихід, читач від цього нічого не виграв, а ось в оперативності одержанні інформації програв. Варто б нагадати, що наприкінці 1970-х років в області на період жнив окремі районки переходили навіть на щоденний випуск (луцька «Слава праці») і надходили до читачів у день, коли друкувалися. Тобто були своєрідними вечірніми газетами, бо подавали інформацію навіть поточної доби.

Та давайте повернемося до сьогоднішніх тижневиків. Скажіть, будь ласка, якою може бути новина, якщо вона друкується після події на 3—7-й, а подекуди й на 8-й день. Бородатою.

Аналітичних матеріалів, яких вимагає тижнева періодичність видань (вони принаймні не так швидко старіють), теж обмаль, а в деяких газетах їх узагалі немає. Старі, досвідчені кадри, які могли їх готувати, поступово відходять, а молоді — не навчені цього робити. Та й де вчитися? Колись працювали курси підвищення кваліфікації, семінари, проводились обміни досвідом, стажування в обласних і столичних виданнях. Сьогодні усього цього немає. Та й журналістів тепер подекуди готують навчальні заклади, де немає викладачів відповідної кваліфікації. Це стосується і двох місцевих вищих навчальних закладів: Волинського національного і Луцького гуманітарного університетів.

Зниження професійної майстерності журналістів стає помітним. Відомий політолог, директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов, 15 вересня спілкуючись з учасниками відео-чату інтернет-видання «Волинські новини», зауважив: «Проблема нашої журналістики не лише в тиску, не тільки в репресіях. Проблема нашої журналістики — це насамперед гламур, жовтизна, глянець, примітивізм, оглуплення. Досить часто тепер редактори кажуть: пишіть простіше — люди не розуміють. Раніше журналістика піднімала людей, а нині вона їх опускає... Традиції журналістської школи втрачено. Журналіст має бути філософом, економістом, експертом. А тепер у нас журналісти — спеціалісти з пліток».

Сказано, можливо, аж занадто гостро. Але варто погортати місцеві видання і доходиш висновку: Вадим Карасьов багато в чому має рацію. З газетних сторінок майже повністю зникли такі жанри, як фейлетон, коментар, нарис, репортаж. Під рубрикою «Новини» зазвичай подаються кримінальна хроніка, повідомлення про нещасні випадки, ката-   строфи. У деяких виданнях з’являлися рубрики «Чутки», «Про це говорять», в яких часто друкують неперевірені, а часом і свідомо вигадані повідомлення. Головними героями газетних публікацій стають не люди праці, а бізнесмени, артисти, бандити та повії... Життя регіону подається у прикрашеному, підфарбованому вигляді.

Серйозною перешкодою розвитку журналістики стала й економічна ситуація в країні. Один із знайомих редакторів сказав, що не проти перейти з одноразового на триразовий випуск газети, але це підніме і так досить високу передплатну ціну видання. Зауважу: в більшості обласних тижневиків піврічний комплект газети коштує 100—112 гривень.

Гортаючи в четвер свіжу обласну пресу, помічаю, що майже у всіх газетах часто друкуються однакові повідомлення, розтиражовані відомчими прес-службами. Популярність видань падає, скорочується їх продаж в роздріб. Та й сама мережа вуличної торгівлі періодикою згортається. Часто продавець за тиждень не може реалізувати і двох десятків примірників газети, хоч ще п’ять років тому продавав їх по кілька сотень. Немає торгу, немає заробітку, немає й інтересу до цієї колись прибуткової справи.

Негативно позначилася на роботі місцевої преси Волині і відсутність єдиного координаційного центру, яким колись було обласне управління у справах преси, поліграфії та книжкової торгівлі. Саме воно могло б організовувати навчання журналістських кадрів, допомагати газетам у вирішенні питань матеріального і технічного забезпечення.

Ще одна проблема, на яку в нас намагаються закривати очі. Йдеться про функціонування самих районних газет. Сьогодні вони не можуть виживати без матеріальної підтримки місцевих органів влади, а, отримуючи від них жалюгідні кошти, потрапляють у залежність від чиновників. Звідси й цілковита відсутність критичних матеріалів про діяльність районних держадміністрацій і рад, примітивні вихваляння бездарних керівників.

Сьогодні багато кажуть про потребу здійснення адміністративно-територіальної реформи. Місцева преса як ніхто зацікавлена у якнайшвидшому її проведенні. Укрупнення територіальних громад позитивно позначилося б і на роботі газет. Погодьтеся, висвітлювати життя району з населенням 100—150 тисяч осіб набагато цікавіше, ніж того, де мешканців лише 15—18 тисяч. Зросли б тиражі видань, зміцніла б їх матеріальна база, легше вирішувалися б і кадрові питання.

Серйозною проблемою для преси стала доставка періодики до читачів. Розвинута мережа поштових відділень ще не гарантує вчасного надходження газет передплатникам. Особливо від цього страждають центральні видання, які друкуються в Києві. Хіба можна назвати нормальною ситуацію, коли вівторковий номер «Голосу України» у більшість сіл області доставляють лише в четвер, а суботній — у вівторок. Людина, передплативши повний комплект газети, подекуди отримує одночасно по два-три, а часом і всі п’ять її номерів. Цим самим вбивається сама ідея щоденних газет. Про виправлення ситуації, на жаль, Укрпошта поки що навіть мови не веде.

То який буде завтрашній день української преси? Чи варто вже сьогодні говорити про її витіснення інтернет-виданнями, телебаченням і радіомовленням? До розмови на цю важливу для суспільства тему ми запрошуємо читачів нашої газети, колег з інших видань. Журналістика як і раніше повинна будити думку й закликати до дії, не малювати гламурні, глянцеві картинки нашого непростого сьогодення, а бути його правдивим відображенням, об’єктивним аналітиком.

 

Волинська область.