У 95 років Кирило Дорошенко любить проїхатися на «Таврії» зі швидкістю сто кілометрів на годину

— Він так скажено їде! — каже дружина найстаршого шофера Вінниччини Інна Дмитрівна. — Летить, як на літаку. Я вже й за руки хапала, і просила не гнати — нічого не допомагає. Навіть поїсти не зупинявся. На ходу підгодовувала. Робила бутерброди, подавала води. А ще ми багато співали. То у два голоси, а то окремо. Я більше українських пісень, Кирило — свої військові. З піснями легше було їхати. Дорога, здається, минула швидше. О четвертій ранку виїхали зі свого подвір’я в Немирові, а в Москву в’їхали ще завидно, десь після дев’ятої вечора.

— Даішники якщо зупиняли, то тільки за перевищення швидкості, — каже Кирило Карпович. — Інших правил не порушую. Коли зупиняють, завжди виходжу з машини і йду назустріч. Один каже: «Ви мені не треба, покличте свого водія...»

Перший раз Кирило Дорошенко сів за кермо автомобіля на фронті. Водій загинув, треба було везти поранених. До того він, фронтовий лікар, їздив тільки як пасажир. У ті скрутні хвилини вдалося і двигун запустити, і до шпиталю добратися. Відтоді без авто себе не уявляє. Незважаючи на те, що в житті більше їздив, ніж ходив пішки, зберіг струнку поставу. Кирила Карповича й дідусем не назвеш: ходить швидко, без палиці, читає без окулярів, має добру пам’ять... Щодня працює. Нині робить вулики. Має власну пасіку, там проводить більшість часу. Каже, що кращих ліків, ніж укуси бджіл, для нього немає.

Війну Кирило Дорошенко закінчив у Берліні. На той час мав у нагороду за мужність три Грамоти Верховного Головнокомандувача і орден Великої Вітчизняної війни. «З такими нагородами мені було не соромно звернутися до маршала Жукова, — згадує ветеран. — У листі на його ім’я трохи розповів про себе, згадав і про той випадок, коли довіз поранених у госпіталь, а тоді попросив трофейний автомобіль».

Кирило Карпович мало вірив в те, що його прохання можуть задовольнити. Але сталося саме так. У відповіді, яку отримав від маршала, вказувалася адреса, за якою мав приїхати і вибрати автівку. «Наш підрозділ ще деякий час знаходився у Берліні навіть після Перемоги, — продовжує ветеран. — За цей час я отримав машину і з Берліна повертався, як кажуть, на колесах».

Співрозмовник дотепер пам’ятає ту автівку. За його словами, це був трофейний легковик марки «Адлер». Після війни військовий лікар продовжував службу в Білорусії. Там користувався машиною. Якось приїхав до Немирова, звідки родом. Незвичне авто впало в око голові райвиконкому. Він все запитував, чи не можна його купити. «То я й продав, — каже ветеран. — Купили машину для виконкому районної ради. Щоправда, довго не розраховувалися. То грошей не було, а то не знали, як правильно оформити купівлю-продаж. Одного разу пізно увечері принесли гроші. Просили швидко перерахувати, розписатися в отриманні. Чому так поспішали, мені стало зрозуміло наступного дня. Уранці по радіо передали про грошову реформу. Грошей, які отримав від продажу «Адлера», вистачило копійка в копійку на пляшку коньяку».

Після того колишній фронтовик попросився на службу на острів Сахалін.

Служба на Далекому Сході не мед. Тому й платили офіцерам більше, ніж у центральній частині. За зароблені кошти Кирило Карпович купив ще одну іномарку — американський «Вілліс». Каже, то був шикарний легковик. З відкидним верхом. Водночас дуже потужна машина.

— Одного разу в багнюці застряг ЗІЛ, — продовжує співрозмовник, — я витягнув його своїм «Віллісом». Тільки для цього треба було, як кажуть, притиснути легковика до землі. Для цього попросив сісти в машину чоловіків. «Вмістилося душ зо двадцять. У натяжечку повільно витягли вантажівку. Кому не розповідаю — не вірять».

«Волга» моделі ГАЗ-2410 свого часу була дефіцитною автівкою. Купити її могли партійні боси. І то не для власного, а для службового користування. Фронтові заслуги Кирила Карповича дали йому можливість придбати саме таку машину.

— Дуже незручно почувався, коли проїжджав повз даішників, — усміхається співрозмовник. — Вони постійно брали під козирок. Чому? Бо тоді дві такі «Волги» були в обкомі. Вважали, що їде хтось з партійних босів.

Загалом Кирило Дорошенко мав приблизно тридцять власних автомобілів. За кермом об’їздив дуже багато місць колишнього Союзу. На щастя, не скоїв жодної аварії. Не потрапляв в автомобільні катастрофи.

— Коли ти в дорозі, завжди треба думати не тільки про те, як сам їдеш, — наголошує досвідчений шофер. — Треба ще й передбачати можливі ситуації. Особливо тоді, коли хтось порушує правила обгону і опиняється у складних умовах продовження руху. Завжди поступаюся у таких випадках. З даішниками ніколи не сперечаюся. Тактовно поводжуся. На жаль, з їхнього боку не завжди бачу такі прояви. Мені здалося, що в Росії їхні колеги більш людяні у спілкуванні з водіями. Суджу з тих ситуацій, коли сам спілкувався з їхніми вартовими доріг під час поїздки до Москви.

Кирило Карпович майже щодня за кермом. Його будинок на околиці Немирова. Коли виникає потреба побувати в центрі, виганяє з гаража свого «коника». П’ять років тому придбав «Таврію». Каже, непоганий легковик. Економний. Не підвів у далекій дорозі, коли їздив у Москву до онуків і повертався назад.

— Ні цвяха вам, ні жезла, шановний ветеране! Щасливих доріг і таких само щасливих повернень додому.

Немирів Вінницької області.