Чому Україна відстала країна?

Протягом більш як тридцяти років я мав змогу бачити і оцінювати поведінку українців у суді. Звичайний громадянин завжди вважав, що якщо щось, з його точки зору, несправедливо, то закон можна «по-барабану». Тобто закон не сприймається як категорія особливо важлива. Таке несприйняття «обов’язкового» підриває основу державності, адже її фундаментом є саме закон, сутність якого не в отриманні симпатії чи прояву схвальної емоції до нього. Навпаки, часто закон можна суб’єктивно вважати несправедливим для окремої людини, але якщо рішення прийнято відповідно до прописаної ним букви, то необхідно визнати його та виконати. Для Європи — це базовий принцип та елемент, з якого формується все інше. Для нас — ні! Ми продовжуємо і надалі на всіх рівнях патріархально оцінювати законні рішення категоріями вигідно, прийнятно тощо. Тотальне його тлумачення кожним українцем на свій лад, у тому числі носіями владних повноважень, призводить до того, що окремі наші лідери «по-європейськи» підписують документи, меморандуми, універсали, декларують рішення і... «справедливо» їх не виконують. Та хіба лише «верхи»? А «низи»? Ось типовий приклад. За наслідками звичайної дорожньо-транспортної пригоди, майже всі наші громадяни «правдиво» свідчать з позиції власної «справедливості», що саме вони проїжджали світлофор на зелене світло. Парадоксально, що ми купуємося на гречку і водночас лаємо продажних політиків, пропонуємо хабар для вирішення власних питань, і водночас гнівно засуджуємо тих, хто його бере, смітимо де завгодно, але звинувачуємо комунальників, їздимо на авто тротуарами, парками, газонами, а звинувачуємо лише владу... Така психологія від кота Матроскіна про використання «спільного» на «моє благо» призвела, зокрема, до того, що зелений Київ, славний унікальними природними умовами, які не мали аналогів у жодній зі значних столиць світу, потрапив в екологічний антирейтинг. Столиця України посіла 29-те місце у міжнародному рейтингу найбрудніших міст. Київ виявився поруч із Лагосом (Нігерія) і Саною (Ємен). Компанію йому склали також кілька африканських міст (Кіншаса, Хартум, Луанда). А хто формує наші смітники? Лише влада? Пройдімося через кілька годин після масових гулянь Хрещатиком чи парками, і ми відразу відкоригуємо сприйняття «нашого» побаченим.

Такий культурний Чорнобиль сформувався не за день. Давайте звернемося до історії зародження цього морально-етичного коктейлю. Свого часу Маврикій, Нестор, Вольтер та багато інших мудрих людей вважали, що причинами цього є відсутність пристойного правління та стимулу людей до високої культури поведінки. Підтверджує зазначене також і фраза Олексія Костянтиновича Толстого: «... послушайте ребята, что вам расскажет дед, земля наша богата, порядка в ней лишь нет. И эту правду детки за тысячу уж лет смекнули наши предки, порядка-де, вишь, нет...». Автор цієї думки в «Истории государства российского от Гостомысла до Тимашева» проаналізував діяння з наведення порядку всіх князів, царів та імператорів і дійшов висновку, що «порядок» на нашій землі, якщо і можливий, то нескоро...

Минуло майже двадцять років, як Україна стала незалежною державою. Часу для того, щоб наблизитися до відповідного рівня інших держав, достатньо. Принагідно у цьому плані зазначити, що Німеччина після тотального розгрому в 1945 році, будучи поділеною країнами-переможцями, зуміла за 15 років повністю відновити свою економіку та в декілька разів збільшити довоєнний потенціал.

А Україна — не змогла! При цьому, не маючи, слава Богу, ні війн, ні голодоморів. Чому ж історія нашої незалежності — це втрачені сподівання та надії? Передусім через відсутність відповідних якостей народу та його так званої еліти, яким не притаманні сучасні державницькі підходи на основі історично сформованої національної гідності.

Минуло півтора тисячоліття... Усе те, на що звернув увагу Маврикій, окремими ознаками повторюється і до сьогодні. Варто запитати нас самих: можливо, всі ті описані Маврикієм якості стали складовими нашої суспільної психології та ментальності на генетично спадковому рівні? І яку ми хочемо цим питанням отримати відповідь? Якщо чесну, тоді необхідно збагнути всім нам, що будувати політику в нашій державі без урахування історично повторюваних якостей народу неможливо! Слід прописати рецепт оздоровлення суспільства, виходячи з реального діагнозу. Не потрібно соромитися історії нашої хвороби, займатися самообманним словоблудством чи, навпаки, постійно посипати голову попелом. Потрібно швидко встановити діагноз та сформувати дієві та адекватні заходи задля досягнення достойної мети.

Варто враховувати, що цивілізація на наші землі прийшла пізно і розвивалася в умовах інших, ніж у Європі. З урахуванням природних умов, кам’яний вік відступив, а бронзовий та залізний віки прийшли на наші землі значно пізніше. Християнство та писемність, а отже, базові основи культури того часу, нами сприйняті пізніше майже на тисячу років. Якщо письменники і поети в Китаї, Японії, Греції, Римській імперії з’явилися ще задовго до Різдва Христового, то на нашій території майже через півтори тисячі років. Якщо хірургія, терапія, стоматологія тощо в Європі були вже у першому столітті до нашої ери, то у нас лише в XVІІ—XVІІІ століттях. Книгодрукування, як спосіб передачі знань, ми почали використовувати більш як на 100 років пізніше Європи. На початку XVІІІ століття у війні з Туреччиною, щоб підірвати фортецю Азов, на території всієї Російської імперії не знайшлося жодного інженера, тому його довелося «виписувати» із Франції. І таке тотальне відставання відбувалося в кожній галузі. Постійні війни призводили до знищення людей та матеріальних цінностей, перетікання так званих пасіонарних людей у більш комфортні країни. Ті, що залишалися в Україні, думали не про культуру, а про виживання, яке протягом століть обтяжувалося не лише війнами проти поляків, московітів, турків, татар, німців, а й постійною ворожнечею між собою. Ці процеси не могли не позначитися на «цивілізаційному» підсумку сьогодення України.

Протягом багатьох століть Україна була чиєюсь окраїною, провінцією, предметом визиску, а не піклування. В ній майже ніколи не культивувалося поняття справедливості. Оскільки неможливо було добитися чогось у законний спосіб, із покоління в покоління розвивалися пригніченість і депресія, намагання вирішити свої питання, як казав Аркадій Райкін «... через завсклад и туваровед». Саме на цій основі існували й успішно продовжують існувати корупція, зловживання, байдужість до спільного, державного, відчуття беззахисності та безнадійності.

Процес відродження духовності, культури і цивілізації, так званий Ренесанс, у Європі почався на зламі XІІІ та XІV століть, після жахливих війн V та VІ століть, принесених варварськими навалами готів і гунів. Тоді почали творити такі велетні, як Петрарка, Данте, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель та багато інших. На нашій землі цей процес взагалі не сприймався і мав вигляд лише окремих спорадичних явищ.

Якщо в Європі селянин від гніту своїх поміщиків тікав у містечка й міста і там набував ознак цивілізації, то наші селяни від аналогічного гніту тікали в «козаки», тобто в степи і плавні, а фактично в дикість, у дику природу, у Дике поле. І це продовжувалося віками. Тому сьогоднішній стан України природній, бо багатовікову дикість та бездержавність не можна переступити, як не можна одночасно сіяти і жати. Все повинно йти своєю чергою, тобто поступово «дозрівати».

За таких обставин не можна звичайними заходами «догнати» Європу. Бо вона «зупинятися» не бажає. Потрібні неординарні рішення та сильні й упевнені кроки.

Щоб збагнути, на якому цивілізаційному ступені розвитку знаходиться Україна, слід познайомитися не лише з її культурою, а й культурною спадщиною Греції та Риму, Китаю та Персії, Кореї та Японії та багатьох інших країн, особливо сусідніх. Почитаймо китайську поезію епохи Тан або епохи Сун, і ми побачимо, яка цивілізаційна прірва розділяє Україну і Китай, прочитаймо «звід законів Тайхорьо» і ми збагнемо колосальну різницю між правовими коріннями Японії і України, зрозуміємо, чому японці багаті і успішні, а українці бідні і безправні. Проаналізуймо, що залишили після себе скіфи і готи, і порівняймо з тим, що залишили після себе дуліби і древляни, дреговичі і поляни. Порівняймо, як ведуть себе люди «північної дороги» — норвежці з поведінкою українців, і ми зрозуміємо, чому і про кого Некрасов сказав: «Варвары, дикое скопище пьяниц, не создавать, разрушать мастера», ми зрозуміємо, чому зневажливо на наш народ дивляться народи Європи, чому протягом багатьох століть Україна не може вийти із чвар і конфліктів, безгосподарності й хаосу.

Візьмімо твори Юсуфа Хас-Хаджиба, який народився 1021 року в місті Баласагуні (нині — Киргизстан), якого інколи називають Баласагунським, і прочитаймо його «Науку быть счастливым». Ще тисячу років тому він сказав про те, що сьогодні не кожен мудрець може збагнути:

У поемі «Дар истины» Ахмад Югнакі (жив у XІІ-XІІІ століттях біля Самарканда) писав:

Прославлення знань, науки, творчості ми знаходимо в працях Махмуда Пахлавана (XІІІ століття), Хорезмі (XІV століття), Дурбека (XІV століття), Лутфі (XІV століття), Бабура (XV століття) та багатьох інших мудреців. Чи відшукаємо, шановний читачу, на теренах України щось подібне, достойне цих людей? Якщо так, то зніму перед Вами капелюха.

На жаль, в Україні ніколи, в тому числі й сьогодні, не прославляють знань та не цінують їх. Бо інакше Україна не була б у хвості світової цивілізації, а науковці не тікали б з України світ за очі. У суспільстві немає культу, престижу та заохочення знань, тому велика кількість людей не прагнуть освіти, а воліють просто «мати» дипломи. В Україні немає усвідомлення того, що неграмотний — це глухонімий сліпець, який потребує поводиря, а країна, яка не орієнтується на високі технології через великі знання, — не може мати успіху. А ті громадяни, які мають хоч і не глибоку, але освіту, у більшості байдужі до проблем країни. Тому висока освіта безплідна у тому суспільстві, де немає базового, морально-етичного підґрунтя.

На жаль, у культурному відношенні ми перебуваємо не на рівні окремих європейських народів. Особливо яскраво це простежується в період підготовки до чемпіонату Європи з футболу. Майже не маємо пристойних готелів, «європейських» аеропортів та вокзалів, доріг та спортивних споруд. Але головне, відсутні у більшості люди, які би по-європейськи могли подати Україну.

Рівень культури нашого народу «оцінюється» звалищами сміття, забрудненістю повітря, річок, озер, лісів, придорожніх смуг тощо.

Мені, як юристу і судді, особливо кидається у вічі безкультур’я у вигляді масового свідомого порушення правил на автодорогах, у побуті, на виробництві, у громадських місцях тощо, п’янства та нецензурщини.

У нашій країні майже кожний намагається обдурити ближнього. Влада намагається обманути громадянина, громадянин владу, а також один одного. Я звернувся одного разу до знайомого чоловіка, що вирощував і продавав яблука, з питанням, чи можна яблука, які він вирощує, давати малій дитині? Він сказав, що не можна. І у інших також, адже всі обробляють однаковими отруйними хімікатами та стимуляторами, та ще й у великих кількостях! Як знак доброї волі запропонував прийти на наступний день, тому що принесе тих яблук, які вирощує для себе... Ось така вона типова логіка пересічного українця. І парадокс — у тому, що всі знають про те, що такому виробнику продукції, через жагу до наживи, начхати на здоров’я іншої людини, що від таких «яблук» можна «загнутися», але купують... При цьому потенційні споживачі яблук пропонуватимуть садоводу буквально завтра взамін фальшовану ковбасу чи псевдоліки. І така взаємна зомбованість, на жаль, активно не відторгається суспільством. Хіба що проговорюється на рівні відстороненого обурення.

Напередодні першого вересня були оприлюднені дані щодо якості дитячого одягу. Із 11 перевірених костюмчиків для хлопчиків — 10 неякісних. Під виглядом природних тканин фактично приховувалися синтетичні, компоненти яких шкідливі для здоров’я. Тобто заради наживи наші співгромадяни в масовому порядку такими «яблуками» чи «костюмчиками» (не кажучи вже про продаж неповнолітнім спиртних напоїв, тютюнових виробів) знищують найдорожче — дітей.

Зусилля держави при цьому диктуються тими, хто тимчасово заробляє в межах взаємного беззаконня. «Яке їде — таке і здибає», каже мудрість. Весь цей егоїстичний «пофігізм» є наслідком низького рівня культури народу. І прикладів такої філософії «достойності» українця «оце — на продаж, а оце — для себе» можна навести безліч. При такій загальній моралі важко сподіватися на успішність держави та щастя народу.

В Україні любов до Батьківщини, до своєї землі, як правило, показна, фальшива. Бо якби вона була справжня, то країна була б ухожена й успішна. Не випадково класик української літератури Григорій Квітка-Основ’яненко, автор п’єси «Шельменко-денщик», вклав у слова Шельменка, тобто сина Шельми, цього типового українця, слова про те, що більше за все він любить лише гроші.

В Україні належно не виховується любов до Батьківщини. Наприклад, в Японії кожний випускник школи зобов’язаний знати щонайменше 100 народних пісень. Запитайте нашого випускника школи, чи знає він хоч одну народну пісню свого краю?

В Україні хоч би куди прийшов, з тобою розмовляють грубо, формально і зверхньо. У нашому суспільстві немає поняття презумпції розумності та порядності людини. Ніхто не хоче визнавати ці ознаки людини як природно первинні. Проте, коли демонструється відповідне посвідчення, за рідкісними виключеннями, поведінка чиновника чи будь-якого «вахтера» різко змінюється. Сумно. Такі народи давно в історії називають хамелеонами, адже вони цінують не суть людини, а лише її статус.

Саме такою особливістю культури можна пояснити той факт, що наші люди у владу обирають, як правило, тих, хто має кращий вигляд, хто краще говорить, хто більше обіцяє, хто більше всім і все відразу. Майже ніхто не намагається збагнути, а що ця людина вміє робити, які її життєві принципи та досягнення і як вона виконуватиме обіцянки.

Народ, який на емоційній, а не на прагматичній основі обирає владу, одразу в ній після виборів розчаровується, як тільки бачить конкретні кроки вибраних.

Українці за низький рівень життя постійно невдоволені владою, керівниками та порядками. Але, на відміну від інших народів, не бажають усвідомити того, що це саме вони формують таку владу шляхом свідомого волевиявлення під час виборів.

А між тим, як відомо, характер народу є основою для розвитку його культури. Саме культура народу у великій мірі визначає його історичний шлях, впливає на поведінку та політику його еліти. Політика держави випливає з духу народу, з духу його поводирів. Чи є в історії приклади того, щоб малокультурний народ став успішним? На що ми сподіваємося?

Парадоксально, але факт, що за низької культури народу значна кількість українців надзвичайно талановиті люди. Гоголі і шевченки, безбородьки і паскевичі, березовські і бортнянські, рєпіни і прокоповичі, корольови і шаргеї, пулюї і сікорські, тисячі й тисячі інших великих людей світу народила Україна. Біда лише в тому, що їхній талант, як правило, реалізований не в Україні і не для України. Та й сьогодні мільйони талановитих синів і дочок України шукають можливість реалізувати свій талант в америках і австраліях, португаліях і бразиліях.

Характерно, що символом України є червона калина, яка, як відомо, символізує вдову, гірку вдовину долю. Ці слова шокують, бо у всій доступній українській літературі Україна і українці «патріотами» подавались у найкращому світлі. Для того щоб збагнути, що таке Україна і хто такі українці, як зароджувалась нація і яка доля її чекає, слід прочитати багато історичних творів, але не тих, де змальовується надумане, заміфологізоване, казкове, а тих, в яких сказано правду. А правда ця — гірка і болюча. Треба знати, що народ, який живе на території України, впродовж багатьох віків не був творцем, а був споживачем. Він нічого великого, вагомого сам не створював. На цей предмет Пантелеймон Куліш сказав:

Людина-споживач уподібнюється тварині, яка свої зусилля, крім продовження роду, направляє на те, щоб лише їсти та «викидати» перетравлене.

Багато народів на землі називають народами-творцями. Наприклад, англійський історик Девід Ленг написав книгу «Армяне. Народ созидатель». За такою ознакою можна прочитати і про греків та британців, французів та китайців та багатьох інших народів світу. Але ми не знайдемо таких слів про українців.

Незважаючи на те, що інші народи мали державність тисячоліттями, перша уява про державність нашого народу відбулася лише в ІX столітті, коли був створений так званий Руський каганат, держава, яка з XVІІІ століття почала називатися Київською Руссю. Вчені до цього часу не можуть визначитися, хто і в який спосіб створив цю державу. Одні приписують це норманам, другі — готам, треті — тюркським народам, четверті — хозарам тощо. Але практично ніхто не наводить конкретних вірогідних даних, що народ сам визрів і зорганізувався. Релігію нашому народу принесли візантійські греки та вірмени, писемність розробили і впровадили відомі греки «моравські брати» Кирило і Мефодій. Металургійні комплекси та вугільну промисловість, які є основою економіки України, започаткували німці, бельгійці та голландці. Землям Дикого поля та Таврії, а це майже половина нинішньої України, починаючи з заходів Григорія Потьомкіна та Катерини ІІ дали життя переселенці з багатьох країн, і передусім із Сербії та Словенії, Чехії та Польщі, Бельгії та Голландії, Німеччини та Франції, Росії та Швеції. Тут стали колоністами навіть вихідці із Мексики. Порти на Чорному та Азовському морях побудовані завдяки французам Де Рібасам та Ланжеронам. Сьогодні конструкторами автомобілів, тракторів, комбайнів тощо, що оточують наше життя, є не українці. У домівках побутова техніка не вітчизняна. Землі сьогоднішньої України зібрані та об’єднані Російською імперією та Радянським Союзом. Ні за Богдана Хмельницького, ні за Мазепи, ні за Скоропадського та Петлюри українці через малокультурність та неорганізованість, внутрішні конфлікти, чвари та інтриги не змогли вибороти незалежність. Вона під впливом процесів, які відбувались в Україні та за її межами, у декілька етапів отримана внаслідок дій Леніна, Сталіна та Єльцина. Порівняно легко отримавши даровану обставинами незалежну державу, українці не в змозі розумно нею розпорядитися. В Україні відсутні стандарти побудови держави. Задекларувавши європейські орієнтири в теорії, ми ніяк не можемо узгодити їх з нашою «практикою».

Впроваджуючи європейські стандарти, ми забуваємо про те, що добре для одного, то не завжди добре для іншого. Як сказав Євген Гребінка у своїй знаменитій повісті «Чайковський», від здорового борщу (риба, зварена в оцті, цибулі та перці без води) козак лише здоровішає, а коняка може здохнути. Полковник Іван та його джура Гадюка їли цей «состав» і хвалили, а єврею Герцику не могли в рот влити навіть однієї його краплі. Тож в Європі мають бути свої стандарти, але Україні необхідно враховувати і свої особливості. Бо Україна хоч і не Росія, але і не Європа. Європейському розумінню не кореспондується гірка, важка оцінка українському етносу, яку дав великий Іван Франко. Вдумаймося.

Соромно, панове українці!

Консолідуючим фактором майже в кожній успішній країні є релігія. І що більший відсоток єдиновірців, то міцніша консолідація.

На жаль, в Україні це мало хто усвідомлює. У нас безліч сект і конфесій, які розмножуються, як гриби після дощу. Причина виникнення цих сект — слабкість православ’я. Воно в Україні розірване на декілька патріархатів, які воюють між собою. Що характерно, розрив відбувся не на релігійній основі, а на політичній. Все це, звичайно, шкодить Україні.

Слід сказати, що в кожній успішній країні люди між собою час від часу конфліктують. Але прагматизм дуже швидко переборює емоції. В Україні, на жаль, превалюють емоції, а прагматизм домінує лише, коли йдеться про власний інтерес. Така філософія веде в глухий кут.

Уважно прочитаймо нашого Тараса Шевченка і на підтвердження зазначених роздумів ми побачимо, що в більшості своїх творів він плаче над Україною, як плаче мати над своєю убогою, неповноцінною дитиною. Він називає Україну безталанною, бездітною вдовою, тобто такою, що не має перспектив.

У своєму щоденнику Володимир Винниченко, відомий письменник, державний та політичний діяч України, писав: «читати українську історію треба з бромом, — до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те і робила за весь час свого державного (чи вірніше півдержавного) існування, що огризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування... Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити і злодії продають (Україну) на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторюють погані діла дідів — поганців. І розшарпаний, зацькований народ знову безпомічно жде, якому панові його оддадуть».

Минуло багато років, коли О. Довженко, В. Винниченко, П. Куліш, Т. Шевченко, І. Франко писали гіркі, але правдиві слова, проте українство не змінилось з того часу і на йоту. Всі ті ж чвари, суперечки і конфлікти, продаж і купівля один одного, розкрадання, беззаконня, занепад культури й духовності. На жаль, треба визнати, що українська спільнота протягом тривалого часу тяжко хвора. Окремі науковці заявляють, що це хвороба росту національного організму, що українська нація надто молода, вона лише формується. Але чому це формування продовжується багато століть? Коли ж воно закінчиться? І чому інші народи, наприклад, ті само латиші чи естонці, які ніколи не мали своєї державності, уникають цих хвороб? Чому не хворіють так тяжко білоруси, словаки, угорці, чехи, поляки — наші сусіди? В чому причина? На це запитання відповідь проста. Хворобу треба не забалакувати, а лікувати! І чим скоріш, тим кращі шанси на одужання. Адже всім відомо, до чого призводить затягування в наданні першої допомоги, а в нашому випадку втрачений час — це шлях до розвалу держави, і, можливо, як це було уже неодноразово, до захвату України іншими, більш прагматичними, організованими державами.

Слід глибоко вивчати коріння українського народу і на цій основі виписувати ліки. Треба знати, що земля, на якій ми сьогодні живемо, впродовж тисячоліть була коридором для проходу безлічі народів із Азії в Європу. Майже всі ті індоєвропейські народи, які живуть в Європі, пройшли цим коридором. Відтоді, як азійські народи оцінили комфортність життя в Європі (теплий клімат, родюча земля, захищеність з заходу океаном, з півночі і півдня морями, а зі сходу пасмами гір), вони безкінечним потоком йшли туди. Було два шляхи: обігнути Каспій з півночі або з півдня. Але на півдні були гори, войовничі народи і Босфор. Цей шлях був неприйнятний. І тому основний шлях був через Волгу, Дон, Дніпро, Дністер і Дунай, через наші степи і ліси.

Окремі народи жили в цьому коридорі століттями, інші десятиліттями. Вони постійно намагалися витіснити один одного, входили в контакт, змішувались й асимілювались. За цю землю складали голови трипільці і кімерійці, греки, скіфи і сармати, остготи і вестготи, гуни і алани, протоболгари утургури і кутургури, хазари, мадьяри і авари, половці і печеніги, велика кількість слов’янських і татарських племен тощо. Ми нащадки цих народів. Ми є ті, предки яких залишилися в цьому коридорі, а також нащадки переселенців.

Важко сприймати слова про те, що у тому стані, в якому знаходиться Україна нині, винні поляки чи росіяни, комуністи чи націоналісти, захід чи схід. На мій погляд, причина своєрідної специфічної поведінки нашого народу криється в давньому його минулому, в тому, що українці все ще не стали одним народом. Велика кількість людей, що живуть в Україні, слов’янізовані, українізовані або русифіковані, але генетично продовжують бути різними, і тому кожний із них бореться проти всіх, можливо, не усвідомлюючи цього.

Оскільки в жилах наших значна частина крові кочівників, зокрема, сарматів, половців тощо, а також з урахуванням багатовікової бездержавності, в душах українців все ще нуртує дух кочів’я, дух степу, безначальної вольниці. Пануючою залишається логіка кочівника: «Після нас, хоч трава не рости!».

До речі, нашу землю навіть в XVІ та XVІІ століттях Європа на офіційному рівні, на картах тощо все ще називала Сарматією (див. працю Олександра Гваньїні «Хроніка Європейської Сарматії» за 1611 рік).

Важливим фактором, який все ще дестабілізує Україну, є те, що вона скроєна із земельних «кусків», які протягом століть належали іншим країнам. Вони все ще тяжіють до своїх метрополій. У кожному із них була своя мова, політика, релігія, культура, традиція й багато іншого свого. Зв’язків між цими шматками землі було мало. Все це сьогодні відкрилось, як відкривається стара рана, яка ятрить і обезсилює організм. Весь південь і схід України ще не так давно заселений переселенцями із різних країн світу. Вони лише в основному слов’янізовані. Вчені все ще не визначились остаточно, що значить «Україна» і хто такі «українці». Ні Австрія, ні Польща, ні Росія, ні Румунія на територіях України, які свого часу ними були загарбані, не сприймали українців як окремий народ, і все робили для їх австріїзації, полонізації, русифікації та румунізації. Радянський Союз також не намагався створити український народ. Він творив «радянський народ». За таких обставин політика одного, однакового підходу до всіх регіонів України, до всіх її мешканців явно приречена. Треба брати приклад із США і усвідомлювати, що не єдиномовність веде до успішності, а успішність держави сприятиме єдиномовності.

Типовий український характер впродовж віків набув під впливом обставин життя «особливої» риси. Це — мімікрія (безпринципне, цинічне пристосуванство до оточення та умов життя), яка здавна розвивалася у нас як самозберігаючий генетичний код. У світі така ознака характеру та ментальності сприймається негативно, тому що вона символізується зі зрадою, підлабузництвом, продажністю, відсутністю будь-яких самостійних поглядів та переконань. Розвитку та укоріненню ув свідомості українців зазначеної ознаки активно сприяли як складні історичні обставини, так і той факт, що у нас ніколи не було об’єднуючої національної ідеї «Бог і Україна», а сповідувалася переважно егоїстична ідеологія особняка: «своя хата — своя правда!», «моя хата скраю...», «жити то треба...» тощо.

Пристосуванство, кон’юнктура, відособленість від загальнодержавного стало способом життя багатьох українців. Прикладом такої «хитромудрості» можуть слугувати кадри з фільму «Весілля в Малинівці», в якому протягом дня звичайний селянин пристосовувався до нових обставин життя миттєвою зміною відповідного головного убору. А фантастичні прояви пристосуванства, кон’юнктури так званих сучасних політичних еліт? Анекдотичність цього явища світ спостерігає останні двадцять років на яскравих прикладах політичної проституції та безвідповідальності. Це необхідно викорінювати! Але за логікою, лише сильна за своєю формою і суттю влада може із цим боротися. На жаль, слід зауважити, що за подібної ситуації, виключно на демократичних засадах та процедурах, ще ніде і нікому не вдавалося цього зробити.

На жаль, причин відсталості нашого народу багато. Ці причини глибоко вкорінені в особливості його історії та формування характеру. Слід зазначити, що всі названі нами негативні якості нашого народу не є унікальними. Вони притаманні і багатьом іншим народам, у тому числі європейським. Різниця полягає лише в тому, що наш народ не вміє, та, скоріше всього, й не хоче мати таку владу, яка би його тримала в жорстких рамках законності та правопорядку.

«Порядку» немає не тільки тому, що верхи не можуть його встановити, а й тому, що низи не хочуть його мати. Суспільство ще не сприймає всіх природних переваг від того, що необов’язково бити людину по голові для сприйняття нею навиків пристойності, щоб не крала, не зловживала, виконувала всі встановлені державою правила поведінки тощо.

Проблема нашого народу — це проблема цінностей. Надто довго та хаотично ми шукаємо дорогу до цінностей європейських народів, замість того, щоб, з урахуванням світових, взяти за основу власні об’єднавчі пріоритети. Майбутнє України залежить не лише від того, хто «верхи», але хто є народ, яка його культура, свідомість, сумлінність і відповідальність за державу.

Треба глибоко вивчати цю проблематику і політику держави будувати з урахуванням зазначених обставин та пріоритетів.

Головною ідеєю розбудови української держави, як і інших успішних багатонаціональних держав, має бути побудова культурної, багатої, сильної, успішної, авторитетної держави, де людині житиметься комфортно, незалежно від того, якою мовою вона розмовляє або яку релігію сповідує. Саме на досягнення цих цінностей потрібно консолідувати суспільство. Об’єднання суспільства має ґрунтуватись на повазі до прав кожної людини, на забезпеченні високої культури поведінки людей, законності і правопорядку в державі, на повазі до закону як фундаменту кожної держави, на підйомі економіки країни.

І насамкінець. Відповісти на поставлене у заголовку запитання можна словами М. В. Гоголя, який зазначив, що на Русі дві біди: «дурні і дороги». Тобто дурнів багато, а доріг, культури, цивілізованості, порядку мало. І тому, щоб народ і його держава були успішними, треба щоб дурнів, казнокрадів, хабарників, негідників було якомога менше, а доріг, культури, законності та правопорядку більше. Якщо цього не буде, сподіватись на те, що Україна стане успішною державою, марно. Вона залишиться сиротою, яку і в церкві б’ють...