(Інтродукція)
«Воєнні сни вже не сняться мені», — напише в листі видатний письменник Росії Юрій Бондарєв — ровесник, по-
братим по війні й літературі. А пам’ять — моя мучителька і моє надбання — навіює асоціативний ряд: «Йому вже не снились ні бурі, ні жінки, ні кулачні бої. Тільки іноді сняться леви, як він уперше побачить їх місячної ночі біля берегів Західної Африки зі слизької палуби броненосця. Вони виходитимуть із глибин пустелі, бавлячись, мов кошенята. Завмиратимуть на березі океану і невідривно зиритимуть на гуркітливе чудовисько, всіяне тисячами вогнів. Доки воно щезне за вигином берегової лінії». Це Хемінгуей — «Старий і море».
Мені ж сняться й не перестають і досі мої загиблі друзі і командири, такі ж мужні, як леви! Їм, напевне, і на тім світі сняться леви. Як снились, можливо, перед загибеллю.
Сниться мені часто й дивна будівля. Такі будівлі бачитиму лише в Нью-Йорку, Чикаго, Сан-Франциско — серед тісняви мегаполісів. А ця — зі скла і червленого старого срібла — стоїть на просторому зеленому узгір’ї. З нього видно всю Україну! На півдні грає синіми хвилями Чорне море. На заході сяють альпійськими луками під синіми небесами Карпати. В центрі «реет и вьется по зеленому миру» Дніпро. На сході темніють подібні до гір терикони Донбасу. А на півночі золотиться банями храмів та монастирів древній Чернігів.
— Де ваші твори? — питає мене в тому сні суворий голова якоїсь наради. Він на мить нагадає мені нашого Василя Васильовича Цвіркунова — славного директора кіностудії Довженка, котрий отак само, стоячи, проводив засідання художньої ради. Але ж у вузькій і тісній сьомій проекції! А тут височенний ангар чи термінал. В таких доведеться побувати лише на Міжнародних книжкових виставках у Празі, а потім у Франкфурті-на-Майні, присвячених 60-літтю перемоги над фашизмом.
— Ми зібралися тут, щоб обговорити ваші «Берлінські оповідання», а ви замість них подаєте проект «Берлінські хроніки» під назвою «Валькірії не прилетять». То покажіть, хоча б те, що у вас є, якщо не весь цикл. Бо в нашому портфелі — все тільки про УПА, 14-ту дивізію СС «Галичина», про каральні батальйони «Нахтігаль» і «Ролланд», криївки та схрони. Наче Великої Вітчизняної і Другої світової воєн і не було! — Головуючий різко і невдоволено підкреслить останню фразу, і я здивовано гляну на нього. В модному сірому костюмі, стрункий і високий, він здасться мені малим і немічним, бо стоїть на протилежному кінці довгого-предовгого столу. Важкого полірованого столу, що годиться перепиняти танки й ворожі колони. Або щоб лагодити на ньому потужні реактивні двигуни міжконтинентальних лайнерів чи стратегічних бомбардувальників.
Проте на столі лежать тільки тонесенькі згортки білого паперу. Більш ніколи на цьому столі нічого не лежало. І вдатні столярі Закарпаття, що втнули цей непохитний стіл у якійсь прекрасній майстерні, мабуть, не знали, для чого його будують.
Проти кожної горстки паперу сидить по одному чоловіку. Всі вони ніби прикуті до тих паперів — схиляються над ними пильно, суворо і зосереджено. Знайомляться, мабуть, з моїм проектом. Намагаються виглядати поважними, як усі чиновники, але здаються дрібними й однаковими, мов близнюки.
— Навряд, щоб у нього щось було, — скаже хтось із них, навіть не глянувши на мене.
— Що ви собі думаєте? — суворий голова зіпреться обома руками об край столу, наче йому важко стояти, а він мусить головувати стоячи.
— Він нічого не думає, — знову скаже хтось із суворих чиновників. — По-моєму, він уже не здатен ні почати щось, ні завершити! Погляньте на нього уважно і зважте, екселенце, скільки йому років? Хіба в такому віці можна щось путнє написати? У нього й справді нічого немає!
Усі вони в моєму сні так разюче схожі один на одного, що я ніяк не збагну, хто з них бовкне цей бридкий і не-
праведний наклеп? Голова ж на моїх очах, як буває тільки уві сні чи маренні, перевтілюється у Великого Інквізитора з легенди Достоєвського. «О, вже і цей тут! — не дуже й здивуюся. — Десантується із Львова до Києва разом з резиденцією греко-католицької церкви? Та й не просто в Київ, а на лівобережжя! Щоб папський Рим розгортав звідси експансію проти Православ’я на Дон і Волгу! І далі на Схід, за їхні степи? Саме ж для цього й потрібні інквізитори — мобільна гвардія католицького Риму!».
— У вас направду нічого немає? — Грізно спитає Великий Інквізитор громовим басом, пропікши мене моторошним поглядом. — І ви вже нездатні нічого написати?
«Брехня!» — гукну подумки й затулю рота долонею, щоб жодного звуку не вирвалося. А то ще й справді піддадуть інквізиційним тортурам.
Добре, що ніхто нічого не помітить. І не почує. Можна й далі мовчати, сидіти за столом покірно і смиренно, а втім — перенестись у далеке село свого дитинства, перебігти двір і город, переплигнути огорожу й сховатися в травах білоголовим хлопчиком у подертій сорочці та полатаних штанях. Трави пахучі й високі — полин, буркун, ромашки. Вигналися вище за огорожу, бо ростуть над ставом і постійно виглядають сонця.
А я сиджу собі тихенько, причаївшись, і квіти зійдуться наді мною — погойдуються під вітром і вдають, що не ховають нікого. Пахнуть собі. Та цвітуть. Білим і жовтим. Любі квіти мого дитинства! Знизу вони ніякі — самі стовбури. А зверху утворюють шати, що ховають від стороннього ока. Сидиш і вдихаєш їхні пахощі. І відчуваєш тім’ям сонце, а ніздрями — вітер. Вони проникають сюди ласкаво і легко.
А голова редакційно-художньої ради й суворі його помічники не бачать мене. І хвилі шумлять у ставку, і степ мріє за селом, і батьків сад у мене за плечима мліє під сонцем, і мама щось роблять у хаті. Ось вони зараз вийдуть і погукають мене...
— Ви пишете хроніку замість оповідань? — гукає мені з протилежного кінця столу Великий Інквізитор. — Правильно! Боги вмерли ще у XІX столітті. І першим помітив це Фрідріх Ніцше. За ними вмерли, напевне, й Валькірії. Або ж вони замерзли ще в грудні 41-го, літаючи над загиблими воїнами розгромленої групи армій «Центр» у білосніжних полях під Москвою. А якщо котрісь і лишаться після першого розгрому гітлерівців, то під Сталінградом, у ще страшнішу зиму й поразку, околіють всі до одної! — Огидно всміхнеться тонкогубим ротом Великий Інквізитор. — Чому ж ви свою документальну хроніку мітите їхніми міфічними іменами? Ідеалізм, романтизм і ліризм гинуть і заперечуються нинішнім прагматичним світом. І ви обіцяєте у своєму загалом цікавому проекті правдиво відтворити дійсні події та живих, а не вигаданих за столом людей. Без пережитків ідеалізму та романтизму! Так? А ставите в заголовок ім’я вигаданих поетами й композиторами богинь. А як же ваші обіцянки? Строки подачі рукопису вийшли!
«Обіцянки-цяцянки». «Солов’я байками не годують». «Строки вийшли, а твори не вийшли», — все правильно. Але хіба ж я комусь обіцяв холодну безсторонність? Мої хроніки, як і оповідання, вмруть без романтизму й ліризму! Це ж не пережитки? Хіба вони — альтернатива правдивості? І де ж вони, мої хроніки? Де поділись?
Ага, он вони. Он! Збились над Бугом і дивляться в каламутну воду. І бояться ступити на переправу. Бо ще, мабуть, не час. Ще я чогось в них не додумав і не відчув до кінця, щоб поставити останню крапку. А переправа веде з метушливого берега поспішності у мудрий світ вивірених відчувань і мелодій, необхідних людям до туги, до радощів! І, можливо, до сліз. Там, за переправою, ждуть тільки правдивих і довговічних творів, а не одноденок. Тому навіть мої хроніки — реальні, без жодної вигадки — все ще бояться ступити на переправу.
А я переправ не боюся. Не боюся відтоді, як вийду на переправу через Південний Буг під Новою Одесою. Я ще тільки ставатиму солдатом тієї весни, але вже й тоді не боятимуся нічого, крім смерті. Але віритиму, що й кулі, і смерть пролетять повз мене, може, й справді, щоб я написав про війну, про своїх бойових друзів і командирів правдиво. Тому я не маю права квапитись. Тільки не вмію пояснити це Великому Інквізиторові та суворим його помічникам. Не зважуся довести святе своє право на Правду, здобуте пролитою в ближнім бою кров’ю. Може, це буде наївно і нескромно?
«Але спробую!» — вирішую про себе. А сам знову опинюся на тій пам’ятній переправі через Південний Буг, що стане для мене тієї весни усіма ріками світу.
І треба було б запам’ятати кожну дощечку тієї переправи! А я не запам’ятаю: іду цілий тиждень у тифу і бачу все, як у тумані. Ріка розіллється й перетвориться на море — сивіє протилежним високим правим берегом далеко-далеко, мов уві сні. А переправа — вузька, без поручнів, з широкими щілинами поміж вузькими й слизькими дошками, що їх бідні сапери знайдуть невідомо де в тім голім повойованім степу. І хвилі безборонно вихлюпуються на понтонний поміст. І дошки — ну до того мокрі й слизькі! Що втриматись на них і не впасти в каламутні нуртуючі хвилі дуже важко...
— Не лайтеся, — скажу, вже посивілий, вертаючись з тієї слизької вузенької переправи до широкого й сухого столу, трохи коротшого за неї. — Не лайтеся. Я напишу...
— Про що? — насторожиться Великий Інквізитор.
— Про штурм Зеєловських висот і Берлінську битву. Про своїх командирів і бойових друзів. Про те, як вони гинутимуть на моїх очах...
— Про що, про що? — спитає Великий Інквізитор, і в його тоні вчуються іронія і зневіра. — Все про війну та про війну? Доки? І потім — це ще треба заслужити: писати про війну. Та ще про Берлінську битву, за якою стежило, затамувавши подих, усе людство! Хіба в хроніках, навіть художньо-документальних, може вміститися така грандіозна битва?
— Так, може! За однієї-єдиної умови: писати правдиво! Як було насправді, а не писалося в газетах, в реляціях і бойових донесеннях. Її ще й досі бояться видавці й редактори — правди про війну! І ви теж боятиметесь! Бо звикли все пригладжувати...
— Приклади! — розлючено гримне Великий Інквізитор.
— Щойно самовільно вилучено з моєї художньо-документальної хроніки знетямлений крик генерала: « Всіх фаустників розстріляти! Всіх до одного!..» Бо вони щойно спалили розвідвзвод його танкового корпусу під командуванням майора Волошка — три танки з екіпажами! То як же має реагувати розгніваний командир корпусу на загибель своєї розвідки? Це ж очі і вуха всього ударного військового з’ єднання! Та ще й втративши своїх бойових друзів, з якими дійде до Берліна від самого Сталінграда!?
— І ви це бачили? — визвіриться Великий Інквізитор, аж ніздрі йому люто і хижо роздуються. — Чули, як генерал саме отак кричав?
 — Я особисто братиму участь у тій події — все бачитиму власними очима й чутиму власними вухами! І в «Берлінській хроніці» напишу тільки правду! Нічого, крім правди! Все в ім’я правди! Як у суді. Напишу про те, як братиму участь у тих боях. Як горітиму в полум’ї пожеж разом з усіма! Аж до їхньої загибелі та власного, майже смертельного, поранення в ближнім бою! А ваші підлеглі в тиші кабінетів правлять те, що гриміло й палало на полі бою! А де вони самі були, як гриміло? Через їхню упередженість я не можу завершити цикл і подати його Вам на розгляд. Вони вимагають, щоб усе було пристойно, благополучно. Навіть на війні! А я не можу брехати про війну ані на йоту! Перед пам’яттю живих і загиблих товаришів і командирів. Їм, і мертвим, сняться, мабуть, леви. Бо й самі вони були як леви. А війна з усією жорстокістю й правдивістю все життя палає в моєму серці! Стукає попелом Клааса в мою душу і совість! Ваші підлеглі цього не розуміють. Та не знаю, чи зрозумієте й ви...
— Про нас тут не йдеться, — примирливо всміхнеться Великий Інквізитор. — Ми ж тут зібралися не для обговорення наших вчинків чи переконань. Правда ж? А редакторам видніше, що друкувати, що правити, а що відхиляти. На те ж вони й редактори...
— Видніше з тихих кабінетів те, що гриміло й палало на полі бою за моєї участі? Адже ніхто, крім мене, свідка й учасника тих подій, не може правдиво розповісти про людей і про події — так, як це було насправді! А їм, бачте, видніше, з тихих кабінетів і високих посад, ніж мені з поля бою, що там було і як там було? Вони ж нічого того не бачили й не чули, не можуть навіть уявити собі! А беруться правити!
— Не гарячкуйте, — заспокійливо підносить руку, мов для благословення чи причастя, Великий Інквізитор. — У редакторів своя лінія...
— І своє начальство, — докине хтось із тих сірих і однакових засідателів. Мені стане прикро, і я знову опинюся на тій переправі. Вийду на неї разом із своєю полковою колоною, яку залишу, знепритомнівши від тифу, там, на річці Південний Буг, під Новою Одесою, в квітні 44-го. А це так далеко! І було давно-давно! Так давно, що повернутись туди легко тільки в думках і в уяві.
— Скажіть конкретно: що ви хочете написати? — допитується Великий Інквізитор з військовою виправкою, переступивши на здорову ногу й скрипнувши протезом. І я лише зараз подумаю: а чи не стоїть, часом, за довгим-предовгим, мов переправа, столом той, хто так владно перетнув потік військ на березі Південного Бугу. А потім, мабуть, як і я, він буде тяжко поранений. Тільки йому не зуміють врятувати ногу, як врятують мені. Довіра ворухнеться в моєму серці, переповненому війною й тугою за товаришами, загиблими у мене на очах. І за вмерлими від ран і старості.
Напишу, як ми штурмуватимемо Зеєловські висоти, братимемо Берлін і гинутимемо на його вулицях. Про завершальні бої найкривавішої та найславетнішої з усіх війн — війни проти фашизму! — скажу Великому Інквізиторові, що раптом стане мені ближчим: може, він з нашої дивізії? Чи з 8-ї гвардійської армії Чуйкова?
— Здивував! — Буркне собі під ніс хтось із тих, що нерухоміють над паперами обабіч довгого, як переправа, столу. — Теж мені відкриття!
«Відкриття-закриття», «кішки-мишки», — подумаю собі. — А ти сам що-небудь путнє зробив у своєму житті?» — майже крикну подумки, але стримаюся.
І подумаю про те, що добре було б написати чи й зняти без сценарію, як на самому початку переправи двадцятилітній капітан у гарній гімнастерці, синіх бриджах і хромових чобітках стоїть перед усміхненою лікаркою-лейтенантом медичної служби і, тихо наспівуючи «Огоньок», намагається не дивитись на неї, але любить її до нестями! І до самозречення бажає її, доки вони ще живі! Доки війна ще не поглинула їхню молодість, повну нерозтрачених сил, і не забрала в свої моторошні сховища їхні квітучі життя.
Бо тільки ж на війні по-справжньому усвідомлюєш, що таке жінка, мадонна і розпусниця! Тільки там осягнеш її справжню незамінність і значення в житті кожного з нас! І тільки там, перед лицем смерті, поклоняєшся їй, як найбільшій святості, дарованій за всі муки, за бої на кривавих полях битв і за поневіряння в боях і походах по далеких і чужих землях. І про це ще по-справжньому не написано. І мені теж ніяк не вдається написати про це...
І знову я опинюся в своєму степу, там, де гула колись переправа. Стою в лісосмузі, з рушницею на зігнутій руці. Терпко пахне осіннім полем і сухим листям. І вітер лагідно й тихо шумить у деревах. І сумовито курличуть десь під хмарами журавлі, й погавкують собаки в далекому селі — і тихо, так тихо у степу і в душі! І ніхто тебе не спитає, де твої твори... — То де ж ваші «Берлінські хроніки»? — спитає Великий Інквізитор і нарешті сяде, ще дужче скрипнувши протезом. — Пишуться вони? Чи їх ніколи й не буде? І знову я полину через ріки, степи й ліси. Летітиму довго і, розгублений, приземлюся на тихому сільському кладовищі, біля батьківської могили. Схилюся на огорожу, відчуваючи руками й грудьми, яка вона холодна й ребриста. «Ну що вони хочуть від мене?» — несподівано для самого себе пожаліюся батькам. А потім отямлюся: хіба ж мертві поможуть? Чи захистять? І стане мені ніяково перед найріднішими у світі людьми. 
— Треба було б і про вас написати, — скажу сам собі над могилою, в якій лежать тато й мама рядочком, намучившись, наробившись і настраждавшись за свій недовгий вік. — Та хіба ж можна охопити все одразу? Хіба можна квапитись, коли хочеш писати по-
справжньому, як воно ще не визріло в душі та уяві і не стало твоїм хлібом насущним? Мовчить могила. Холонуть пальці на залізній огорожі. Мене й тут не покидає туга за тим, що весь огром незбагненного світу вирує в мені тисячами тем і мелодій, але я не вмію відібрати з цієї мішанини найнеобхіднішу, одну-єдину — про війну і смерть. Чи про радісне життя і кохання. Я ніяк не можу зупинитись на головній темі. 
— Прошу пролонгацію, — нервово ворухну занімілими від холодної огорожі на батьківській могилі пальцями над масивним горіховим столом, об який можуть розбитися ворожі танки. — Дайте мені час, і я напишу... А як тільки попрошу час, хтось довірливо шепне на вухо: «Так часу ж у тебе вже не залишається! Хіба ти забув?» І мені стане моторошніше, ніж було на війні. «Багдадський злодій літо вкрав! Багдадський злодій...» — згадається Ліна. Я не знаю, хто краде час. Але тут навіть Ліна не врятує зі своїм максималізмом і талантом. І Олесь Гончар з напуттям: 
«Думаймо про велике!». Та запитанням: «Чим наш дух трепетав?». Із своїм письменницьким генієм і досвідом. Навіть вони мене не порятують — ці найдорожчі, найулюбленіші і найближчі люди. Бо час не належить нікому! Його можна тільки втратити, а не вберегти і не продовжити...