«Усе, що роблю в театрі, йде з великої любові...»

Історію творять особистості. Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр два роки тому очолив заслужений артист України Ростислав Держипільський. З ним у театр прийшли молодість, енергія, натхнення, азарт! За цей час театр поставив рекордну кількість нових вистав — 16! Щасливим талісманом стала «Солодка Даруся» за однойменним романом Марії Матіос — вистава була номінована на Шевченківську премію. А критики почали говорити, що в Івано-Франківську народжується новий український театр. Отже, знайомтеся — Ростислав ДержипІльський.

— Пане Ростиславе, івано-франківський театр помолодів, ожив, до нього потягнулися глядачі, особливо молодь. Як вам удалося так усе змінити?

— Живу за гаслом, що все велике в цьому житті відбувається тоді, коли хтось робить більше, ніж повинен. Тому не рахуюся зі своїми посадовими обов’язками й можу навіть афіші розклеювати, коли зробити це нікому. Взагалі все, що роблю в театрі, йде з великої любові до нього. В мене є величезне бажання довести всім, і найперше самим акторам, що ми можемо бути найкращими, бо й справді вірю, що ми такі є.

— Щоб втілити це амбітне бажання, треба було стати директором театру?

— Чому я став директором? На певному етапі відчув, що вже не можу працювати в колективі, яким він став. Мене не задовольняли ні постановки, ні їхній рівень, ні загальна культура в колективі. В Інституті мистецтв я готував молодих акторів. Як віддавати їх у такий театр? Тож, коли б не став директором, мабуть, пішов би з театру й зі своїми учнями створив щось своє. Але я любив цей колектив, пам’ятав, як свого часу він мене гарно прийняв, як допомагав робити перші кроки на сцені, й відчував себе відповідальним перед ним. До того ж вважаю, що кожна людина повинна мати свою територію, на якій вона може відбутися. Це і є моя територія, бо з неї черпаю якусь життєдайну силу. Крім того, я досить амбітний — завжди хочу бути найкращим. Мій театр, моя вистава, моя роль мають бути найкращими.

— Сенсацією в театральному житті стала ваша постановка «Солодка Даруся». Пригадую, журі театрального фестивалю «Прем’єри сезону» не знаходило слів, щоб передати свої емоції. Здається, бентежило їх лише те, що цей шедевр створив нікому не відомий режисер-початківець.

— Трішки передісторії. Був період, коли я працював у Києві в театрі Дмитра Богомазова. У столиці бував на багатьох театральних фестивалях. Тоді й з’явилася думка поставити виставу на нашому матеріалі, подати український фольклор на європейському рівні. Роман Марії Матіос «Солодка Даруся» потрапив мені до рук у поїзді. Читав його до ранку, плакав. Ця книжка перевернула мою душу. Перед очима виринали картинки вистави. Темою УПА нерідко спекулюють і тим лише відштовхують від неї. А в Матіос передано все тонко, з такою любов’ю і болем, що щеміло серце.

— Що було найважче під час роботи?

— Зробити чисту, цнотливу роботу, до якої б нічого було ні додати, ні відняти.

— Це ваша перша постановка?

— Повноцінна — так. До цього були студентські роботи й казочка «Золоте курча». Як педагог я передусім дбав про студента, а свої режисерські амбіції запихав у кишеню. У «Солодкій Дарусі» вперше дозволив собі проявити власне режисерське бачення.

— Кажуть, є вистави акторські і є режисерські. Ви прихильник яких?

— І тих, і тих. Дуже люблю акторів. Сам був актором і знаю, як це складно. Коли щось не вдається, думаєш: це кінець світу. А як вдається — ти найщасливіша людина. Тому намагаюся бути дуже делікатним з акторами.

— А як стали актором ви?

— Народився я в Косові. Потім із батьками переїхав до Чернівців. Десь у 5-му класі вперше побачив виставу — «Роксолану» івано-франківського театру, який тоді гастролював у Чернівцях. Я почав ходити на всі вистави. Після школи мріяв стати актором, але батьки відговорили. Вступив на історичний факультет Львівського університету. А якось у Львові побачив виставу заньківчан «Батурин», яку поставив Федір Стригун, і це змінило мою долю. Прийшло ясне розуміння, що це і є те, чим маю займатися. Вирішив піти до Стригуна, спитати, чи є в мене шанси стати актором. Тиждень ходив біля театру, поки наважився зайти. Продумав цілу промову, та коли побачив Стригуна, про все забув. І на запитання: «Ви щось хотіли?», лише сказав: «Хочу бути актором». Потім фактично він готував мене до вступу, хоча я потрапив на курс не до нього, а до Богдана Козака. І не шкодую, бо школа Богдана Козака — чи не найкраща в Україні. Коли працював у театрі Богомазова, мені казали: «Твоє щастя, що ти вчився у Козака».

— Де ви вчилися режисури?

— Ніде, але школа Богдана Козака не лише акторська, а й режисерська. Вже коли сам викладав майстерність актора в Інституті мистецтв, то ставив зі студентами невеличкі уривки з вистав. Так поступово ми й виросли до «Солодкої Дарусі». Як любить говорити Стригун, режисури навчити не можна. Це або є в людини, або нема. З другого боку — я був вільний від стереотипів. Не знав, як то має бути, тож робив так, як відчував.

— Як вибираєте твори для постановок?

— Ставлю лише ті речі, які мене хвилюють. Скажімо, вистава «Нація» за однойменною книгою Марії Матіос, яку ми нещодавно поставили, це відповідь на атаки на наше українське, на нашу історію. Є режисери, яких це не гріє, а мене це пече. Хочу також поставити «Ромео і Джульєтту». Ще мрію про «Три сестри» Чехова. Бачу прекрасних молодих акторів для цих вистав.

— У ваших виставах зайняті переважно молоді актори. А інші не ревнують?

— Намагаюся всім дати роботу. Адже актори сваряться між собою лише тоді, коли не зайняті у виставах. Тому поставив перед собою завдання навіювати їм, які вони хороші, талановиті, потрібні. Свідомо щоденно кажу їм, що ми — успішний театр. І вони стають успішними.

— Ваша дружина — актриса, зараз виховує двох діток. Не планує повернутися на сцену?

— Дружина мені дуже допомагає. Я з нею у всьому раджусь, бо вона людина дуже моральна й добра. До того ж у неї взагалі відсутнє почуття заздрості. І в неї дуже добрий смак, тож я їй довіряю. У цьому мені дуже пощастило. А що стосується повернення в театр, то, по-перше, я цього не хочу. По-друге, вона каже: «Ти маєш бути воїном. Коли я повернусь до театру, ти не зможеш ним бути, бо матимеш слабке місце, куди можуть бити. Я не хочу бути твоїм слабким місцем, бути директоровою жінкою».

— Що дає вам любов?

— Це життєдайна сила, творча енергія. Як то кажуть, люблячого світ любить. Ми будемо любити — нас будуть любити. Це взаємопов’язано. В мене гуцульська натура — запальна. Маю багато вад, з якими борюся. Але знаю, що певні речі робити не можна, хоч би як хотілося. Як віруюча людина переконаний, що гріх тягнеться до сьомого коліна. Я ж хочу, щоб у мене і моїх дітей було гарне майбутнє. Тобто в мене є той комплекс, що і в героїні твору «Солодка Даруся». Я далеко не ідеальний, але знаю, що, переступивши якусь межу, можу втратити те, що маю. А я його дуже ціную.

Інтерв’ю вела Дарина НАЗАРЧУК.

Фото автора.