Перекладати її вірші — важко. Вона самобутня: «Я з відчаю, Боже, гину! / З безсоння загострились вилиці. / Старалася бути покірною, / Як нитка шовкова в вишивці. / Я більше не можу, Господи! / Я дуже-дуже втомилася...», «Драма середнього віку. Криза! / Друзі старіють. Недруги — від броні лише робляться важчими...». Остання поетична збірка «Пектораль», що вийшла в минулому році в периферійному видавництві в Івано-Франківську, де живе і працює авторка, — щедрий внесок у велику літературу України. Ольга Слоньовська (на знімку) — людина успішна в житті, у професійній діяльності. Але, як це стається з кожним літописцем доби, її душа переймається найболючішими проблемами сьогодення. Вона — професор Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, її називають Джокондою сучасної лірики і великим науковцем, який вніс не одне відкриття в бурхливе, наче ріка, українське й світове літературознавство. Про останню її теоретичну, глибоко пізнавальну книжку «Слід невловимого Протея» я буду теж вести з нею мову. Сподіваюся, вдумливий читач знайде у відповідях авторки на мої запитання чимало корисного й просто необхідного нам у драматичних бурях нашого інтелектуального буття.

Володимир Югов: У своєму цікавому науковому дослідженні «Слід невловимого Протея» ви згадуєте, що ще у древніх народів першими вченими, мислителями й вождями ставали поети, котрі віршами оспівували минуле племені, роду чи етносу й пророчили розвиток подій надалі. Біблія подає епізоди, які стосуються геніального дару й величезної відповідальності його носія за цей дар. Цьому сьогодні можна вірити?

Ольга Слоньовська: Специфіка творчого процесу надзвичайно подібна до тих методів, якими користуються ворожбити, віщуни, пророки. По-перше, натхнення як стан горіння душі — обов’язковий компонент, як, наприклад, той же споріднений натхненню транс у екстрасенсів, піфій, шаманів. По-друге, вчасно вхоплена ниточка: яскраве слово-спалах, оригінальна думка-мислеобраз із Небесного Архіву, візія, згорнута у квант картина, яка приходить до митця у вигляді специфічної мислеформи, що несподівано розгортається з образо- творчої живописної картини, яка всього лише на мить, частку секунди скресає у підсвідомості, але на папері чи полотні може вилитися в шедевр, — усе це продукти ноосфери (за В. Вернадським), де є вся можлива інформація із трьох часових пластів: минулого, теперішнього, майбутнього. Ноосфера — це унікальний безцінний набуток усієї цивілізації, колективний розум людства.

В.Ю.: Такий колективний розум — прочитав я в одній із ваших робіт — тільки з меншою мірою інтелекту, що на рівні інстинктів існує у звірів, птахів, навіть у рослин...

О.С.: Це так. Ми багато чого не знаємо. Наприклад, раніше вважалося, що, скажімо, у звирій зграю перелітних птахів веде досвідчений вожак. Зараз вже є неспростовані дані, що вожаком може бути навіть цьогорічний птах. У той же час самотня крилата особина дорогу до теплих країв ніколи не знайде: для визначення шляху потрібна певна сума, певний заряд тонкої енергії представників одного виду. Стосовно дерев, то як тільки в Африці першу скраю акацію починають об’їдати жирафи, у всіх інших акацій цього ж переліску щосили настовбурчуються колючки. Є й страшніші для людського усвідомлення відомості: у розсадниках ялинок і сосонок, яких вирощують, аби зрубати до новорічних свят, дерева в останні роки перед вирубкою перебувають у такому стресі, що їхня енергія починає дуже негативно діяти на вагітних жінок, котрі працюють у розсадниках: стаються викидні, немовлята народжуються недоношеними, хворими...

В.Ю.: На вашій красивій землі я чув прекрасні легенди про відношення, скажімо, до дерева. У вас є порівняння, як можна вбити талановиту людину. Зрізати її... пером!

О.С.: У нас народна мораль категорично забороняє рубати живі, зелені дерева. Це — табу, а не просто заборона. Не має жодного права перед лицем власної смерті рубати садове дерево його ж господар — для цього в селі завжди наймали чужу людину. Якщо вже так конче необхідно знищити дерево, то листяні породи зрізують винятково пізньої осені чи взимку: тоді дерево спить. Хвойні ж дерева не впадають у зимовий сон, тому приймають свою смерть при повній, скажемо так, рослинній свідомості. Запроваджений Петром І звичай наряджати зрубану ялинку чи сосонку в честь Нового року не є благодатним і корисним. Зі зрубаних гілок ялини здавна робили вінки для покійників, а гуцульське слово «смерека» спільнокореневе зі словом «смерть». Хвойні дерева тільки тоді людині приносять добро, коли вони живі й коли їм від людини нема загрози. Навіть зрізана й поставлена в кімнаті хвойна гілка здоров’я мешканцям помешкання не додає, а забирає їхню життєву силу. «Кричить» від невимовного болю, як любила наголошувати Ванга, кожна зірвана квітка, тому коханим краще дарувати клумби, квітники, галявини, луги, поляни в цвіту, ніж букети.

В.Ю.: Проте повернімося до процесу творчості. Ви підкреслюєте, що персонально користуватися Небесним Архівом мають повне право лише обрані Абсолютом люди... Ви вірите в таке? Це в наши часи?

О.С.: Я твердо знаю, що самозванці в силу своєї неготовності, врешті, просто необраністі у літературі, на жаль, існують; їм в наш, не такий і світлий час ще іноді таланить. Але без належної небесної охорони вони завжди дуже доступні діям Сил Зла, інферналу, а значить, далеко не завжди готові розпізнати астрального ворога і далеко не в кожному випадку здатні подолати спокусу, майже завжди спотворюють ноосферну інформацію до невпізнання і зводять своїх адептів на манівці.

В.Ю.: Врешті, як ви нерідко підкреслюєте у своїх дуже цікавих дослідженнях, береженого (вашими словами) Світлими Силами генія-митця, генія-науковця чи генія-політика Сили Зла завжди намагаються зманити, підкупити, перетягнути на свій бік. Невже безсмертна душа нині тільки покликана боротися з негативом, продажністю в нашому творчому середовищі? Навіть державною премією новим геніям треба сьогодні з кимось ділитися...

О.С.: Ні, я твердо знаю: геніальність в мистецтві, науці, або політиці не можна ні купити, ні здобути, ні випросити, ні виблагати, ні добитися багатьма роками освіти чи надривної праці — це категорія не з фізичного світу. Вона або є, або її немає. На жаль, соціум не любить живих геніїв. Він інстинктивно відчуває в їхніх сутностях чужаків. Після смерті може захоплюватися, може співати осанну, а за життя — здебільшого лише заздрість, гнів на метафізичних Когось чи Щось, які не дали таких здібностей порівну всім, ну принаймні хоча б найагресивнішим, тим, хто з причини такої нечуваної «кривди» й «образи» повсякчасно переслідує і цькує геніїв. За прикладами далеко ходити не треба. Згадаймо, як ставився до Тараса Шевченка за його життя Пантелеймон Куліш. Та й зараз не менш безпардонно люди середніх талантів, які всього лише уявили, що самі мають Божу зірку під черепком, дозволяють собі нібито мимохідь, а насправді — точно націлено відзиватися про живого генія — Ліну Костенко.

В.Ю.: Багато слов’ян не потрапили до Нобелівських лауреатів. Ліна Костенко повинна, як ви кажете, Небесами бути нагороджена цією премією... Але я хочу від Високого, Недосяжного спитати про вашу титанічну працю... Ви, мабуть, за робочим столом і засипаєте?..

О.С.: Давайте поскромніше... Якщо вас цікавить специфіка моєї особистої творчості, ставлення до потенційних читачів і критики, то я з цього не роблю таємниці. Для мене творчість — самореалізація таланту, але ця самореалізація здебільшого особисто від мене не залежить, як не залежить взагалі ні від кого й ні від чогось конкретного, матеріального. Василь Стус визнавав, що генієм його зробили нестерпні життєві випробування: «Біда так тяжко пише мною». Григір Тютюнник також, до речі, підкреслював, що таємницею творчості є біль, іншими словами, високий больовий поріг психіки, коли автор близько до серця, до душі бере всі кривди, горе, несправедливість, незалежно від того, чи особисто вони його торкаються, чи відлунюються лише опосередковано. Та й у Івана Франка є в наш час уже загальновідома фраза про поета, який тим сучасний, що нещасний, оскільки народився хворим — «болить чужим і власним горем». Проте мною сказане не означає, що митець почувається мазохістом. Від своєї творчості я отримую величезне задоволення, рівного якому серед усіх земних задоволень нема. У процесі натхнення собі не належу. Це прекрасний час, високий, плідний, піднесений. Буває, що охоплює відчуття, нібито відкрито всі канали доступу до потрібної інформації. Інколи фабулу сюжетного вірша уявно бачу як рухому картину, тобто наче кілька кадрів фільму. Але такі картини — це не галюцинації, не сон. Це те, що містить у своєму значенні російське слово «грёзы», або подібне явище до того, що переживає дуже закохана людина, повсякчасно мріючи про предмет свого захоплення, леліючи дорогий образ в уяві. У процесі творчості я часто до кінця не усвідомлюю, що і чому пишу, навіть якщо йдеться про наукову працю. Дехто каже: «Яка ви смілива!» А чого ж мені боятися, якщо інформація прийшла з Неба? В істинності отриманих таким чином відомостей сумніватися не випадає. До того ж як людина при високій посаді собі вже не належить, так собі не належить і талановитий політик, митець або вчений.

В.Ю.: Як реагуєте на листи, які вам надсилають? Лають на якихось зібраннях, де дуже багато сьогодні «письменників», що мають завжди «власний погляд». На жаль, не завжди справді істиний й глибокий...

О.С.: Публіка та її думки про мною написане мене теж не хвилюють. Я знаю собі ціну, знаю, що мої вірші багатьом дуже подобаються, хоч зовсім не маю таланту декламатора й читати свої поезії не вмію. У той же час ніколи не мріяла ні про нав’язливих шанувальників, ні про табун друзяк і подружок, оскільки не є стадною істотою, а яскраво вираженим індивідуалістом, і на свою територію душі не впускаю чужих. До критики ставлюся без благоговіння, але й без запобігливості й остраху. Хай собі пишуть! Проте в моєму житті були й неприємні речі, пов’язані із замовними розгромними рецензіями. Якийсь доцент О. Неживий ні з того ні з сього абсолютно безпідставно накинувся на мій підручник для 7 класу й у своєму «аналізі» перетворив мікроскопічні «блохи» на «гіпопотамів», при цьому повною мірою проявивши власне дрімуче неуцтво. Довелося давати відповідь нападникові на сторінках тієї ж таки «Літературної України». Пригадуєте,М. Гоголь писав, що сміху боїться той, хто вже нічого не боїться. Але є ще один маловідомий афоризм цього ж митця про те, що сміх не забирає в людини майна або життя, але висміяний почувається, наче зв’язаний заєць. Думаю,О. Неживому моя стаття запам’ятається.

В.Ю.: В основу всіх світових релігій, згадуєте ви в одному з пояснень своїх висновків, — лягли сильні особистісні переживання візіонерів-пророків, котрі телепатично спілкуються як з Силами Провидіння, так і з Силами Зла. З міфологічної точки зору ви акцентуєте на тих художніх текстах, що появилися завдяки мандрам душ поетів. Поясніть нашим читачам, як сьогодні можна спрямувати Слово письменника для добра і для служіння народові?

О.С.: Великий митець завжди знає, чого він прагне і яку місію повинен виконати. Геній може жити в злиднях, може з тріском руйнуватися його сім’я, від нього можуть відректися рідні, вважаючи не те що диваком, а шизофреником, він може бути все життя убогий, гнаний, переслідуваний і голодний — це для нього не найгірше випробування. Найстрашніше для талановитої людини — втратити право творити. Згадаймо, як страждав Тарас Шевченко на засланні не стільки від солдатської муштри, скільки від царської заборони писати й малювати. Геніальному українському художникові Опанасові Заливасі вже в радянські часи в тюрмі теж на п’ять років заборонили малювати. Якщо митець творить для шухляди — це не менша від заборони катастрофа для генія, оскільки йому треба постійно спілкуватися з читачем, він прагне зворотної реакції критики, яка повинна відігравати свою почесну роль фільтра літературного процесу: «Творчий критик, наче ця комаха, запилює квіт і твір родить овочі. Сам твір — це прекрасна квітка, але щоб дерево дало овоч, треба творчого критика» (Г. Лужицький). До того ж, несправедлива критика може вбити генія (згадаймо фатальний вплив на М. Гоголя критики В. Бєлінського).

Саме геній формує з людини соціальної, обізленої жебрацьким існуванням та експлуатацією, людину національну, свідому й гідну. Горе тому бездержавному народові, який не бажає духовного харчу, а думає тільки про хліб насущний. Його доля здебільшого фатально вирішена небесами, але в якості останнього шансу на виправлення ситуації такому знесиленому народові Бог посилає Генія. Чи не з цієї причини Ліна Костенко в поемі «Циганська муза» пише: «Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?! / Але ж, але ж, але ж!... Народ не вибирають. / І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі. / Для нього і живуть, за нього і вмирають, / ох, не тому, що він — найкращий на землі!». Я вже говорила про ноосферу як колективний розум цивілізації. Його неповторним складником є колективний розум окремої нації, так зване національне підсвідоме. Волати до розуму, до свідомості народу в тяжкі часи застою, кризи й падіння ідолів — це волати в пустелі. Свідомість зайнята сіюхвилинними потребами: їсти, пити, вдягатися, мати дах над головою, заробляти гроші на прожиття, платити компослуги і податки, в разі необхідності рятувати рідних від хвороби, вчити дітей і т. д. Геній транслює найглибший зміст своїх творів колективному підсвідомому, яке націлене на перспективу, на великий час. Повернімося до Ліни Костенко. Той, хто читає її, не завжди розуміє, чому саме вони йому подобаються, як не повною мірою пересічний читач розуміє і такі складні твори Т. Шевченка, як «І мертвим, і живим...», «Великий льох». Врешті, це не така вже й біда. Все одно задіюється колективне підсвідоме і переформатовує кожну особистість зсередини. Такий процес може бути довгим і складним, але він завжди продуктивний і в своїй кульмінаційній стадії раптовий і незворотний. Врятували ж звичайнісінькі студенти, принципово заговоривши на вулицях Праги тільки рідною мовою, Чехію, коли вже й державною, і навіть побутовою в ній стала німецька мова, а класик марксизму Ф. Енгельс вважав, що в 1848 році чехи зробили останню і дуже невдалу спробу врятувати свою державу, тому надалі як нація приречені на повне поглинання сусідом. Постав практично з нічого після Другої світової війни Ізраїль, причому постав як суверенна й незалежна, а невдовзі перетворився у могутню національну державу, виконавши підсвідому вітаїстичну програму живих і мертвих, останніх, до речі, напередодні цілими мільйонами безпрецендентно знищених нацистами в таборах смерті.

В.Ю.: Міф, підкреслюєте ви, не зазіхає на сферу раціонального, з якою фактично перетинається. Він гарантує народові майбутнє. В умовах постраціональної субкультури, втрати смислу людського життя, розчарування міф несе торжество вищої правди. Через міф проявляє себе душа Вищого Розуму. Наша газета в моєму матеріалі про О. Забужко (тоді у неї було чимало опонентів) вела мову про талановитого національного митця. Сама О. Забужко кілька років тому володіла бездоганною міфологічною свідомістю. Від неї я почув про «коперніканський переворот» у літературному мисленні. Що ви можете сказати про втрачену деякими навіть дуже талановитими письменниками співпрацю з Богом для покращення долі нашого великого народу?

О.С.: Спокуси для геніїв, та що там казати, навіть для просто талановитих людей надзвичайно великі, а фізична людина недосконала. Крім потреб душі і духа, кожен із нас відчуває потреби тіла, причому ці потреби дуже дійові. До того ж Бог — великий демократ. Лише в Старому Завіті, тобто в час дитинства людства, він особисто з’являвся своєму улюбленому народові, щоб виконати його прохання. У Новому Завіті Бог уже діє тільки через людей. Саме кожна окремо взята людина повинна прикласти особисті зусилля — й залежно від результату потуг буде оцінено її внесок. Можливий варіант, що Бог навіть почекає і з оцінкою, і з винагородою. Диявол же готовий щосили допомагати робити зло, щомиті підштовхувати людину на хибний шлях, заохочувати різноманітними «авансами», тому в співавторстві з інфернальним помічником зло робити набагато легше, ніж самому творити добро. Але ж талановиті митці — не маленькі нерозумні діти, вони добре знають ціну своїх звитяг і компромісів. Гідність власному талантові зберегли і А. Горська, й І. Світличний, і В. Стус, і В. Дрозд, і Є. Гуцало, і М. Вінграновський, котрий, до речі, в останні роки свого життя матеріально жив дуже сутужно. Те, що нині дехто міняє «совість на харчі», — його особистісний вибір. Тільки треба пам’ятати, що після такого рішення рано чи пізно настає «точка неповернення», коли Бог просто забирає подарований людині талант, як це сталося з П. Тичиною. Писати далі така людина, звичайно, може, але слово «писати» в такому випадку не приходиться трактувати в значенні «творити». Зацькований тоталітарним режимом О. Довженко на схилі свого життя в щоденнику з гіркотою написав, що він був задуманий на більше. Багато хто з нинішніх «розкручених» письменників навіть цього висновку колись перед самим собою не матимуть права зробити: йдеться ж бо не про непереборні обставини, а про обрану точку відліку й вектор низхідного руху.

В.Ю.: У вашому чудовому вступі до згаданої мною вагомої книжки роздумів про міф України в літературі української діаспори 20 — 50-х років ХХ століття я з великою пересторогою читав рядки про кінецьсвітні міфологеми упадку, неминучості катастрофи, а також яскраво виражені засобами художнього слова непевність, страх, розчарування...

О.С.: Фрустраційний кінецьсвітний міф України в нашому красному письменстві приніс багато шкоди власній нації. Постійні трагічні розв’язки художніх творів, коли митець безпричинно «вбиває» свого віртуального героя, не знаючи, куди його, такого ідеального, приткнути в жорстокому реальному світі, виховав цілі покоління невдах і скигліїв на власну долю. Що програмуємо — те й маємо. Комплекс «жертви умов» і сьогодні притаманний дуже багатьом навіть зовсім юним українцям. Велика література велика насамперед сильними художніми типами й характерами, вартими наслідування образами героїв, які переборюють усі труднощі й залишаються живими, а якщо у виняткових випадках й гинуть, то за велику справу, а не просто так, без причини, щонайменше — внаслідок свого особистого спротиву набагато сильнішому ворогу. Мені дуже імпонує практично невідомий українському читачеві роман І. Багряного «Розгром». Прочитайте — переконаєтеся. На прикладах його героїв є чого повчитися.

В.Ю.: У вас ідуть класики: П. Куліш, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, 

В. Стефаник, О. Кобилянська. Спонукати нові покоління для торжества державотворчої ідеї... «Чорна рада» П. Куліша, «Захар Беркут» І. Франка, «Бояриня» Лесі Українки, «Тарас Бульба» М. Гоголя... Так, ви праві: художні світи цих текстів населені трагічними героями, «що гинуть або зазнають поразки, програючи загальну справу...»

О.С.: Перелічені автори й твори неоднозначні. По-перше, це не дилетантські речі, а все-таки класика, причому високохудожня класика, європейська за своїм рівнем. По-друге, сучасні літературознавці мають можливість у власних розвідках відкоригувати центри гравітації таких творів, а не йти втоптаною стежкою і до безконечності акцентувати тільки на песимістичних моментах, як це у нас прийнято ще від часів класового підходу до літератури. Деколи й у самому художньому тексті нема того, що «сотворили» своїми дослідженнями недолугі літературознавці. Художній текст — твір мистецтва, а не науки, тут правильною може бути не одна, а кілька, часто контрастних і навіть протилежних думок. Треба тільки дати можливість учневі — класика ж вивчається насамперед за шкільною програмою — вдумливо читати й самостійно інтерпретувати твір, а не спонукати школярів користуватися чужими, в котрий раз вторинними компілятивними висновками.

В.Ю.: Ваші цікаві, змістовні дослідження національного міфу України в основному базуються на матеріалі високохудожніх творів провідних митців діаспори: Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича, У. Самчука, 

І. Багряного, прози В. Барки. Ви й самі це підкреслюєте. Що залишилося для вас непізнаним?

О.С.: Непізнаного в українській літературі дуже багато. Наше красне письменство потребує повного переосмислення і серйозних наукових досліджень. Багатьом молодим, та й старшим теж, українським літературознавцям бракує не таланту, а звичайнісінької сумлінності, працелюбства, трудоголізму. Зустрічаються ж «наукові» статті і навіть монографії, до яких епіграфом може послужити прислів’я «Біг пес через овес, не шкодило ні псові, ні вівсові». Така низькопробна продукція — наруга над літературознавством, та й узагалі над будь-якою інтелектуальною чи творчою працею. Про таке універсальне для халтурників явище вела мову Ліна Костенко ще далеко до нинішніх днів: «І приходять якісь безпардонні пронози. / Потираючи руки, беруться за все. / Поки геній стоїть, витираючи сльози, / метушлива бездарність отари свої пасе». Читаєш окремі книжки, статті у фахових журналах — і нічого нового для себе не відкриваєш: безпристрасне цитування, для контексту — перелік художніх творів, яких автор публікації ніколи й у руках не мав, часто-густо убоге переповідання прозою ліричних творів, що взагалі нонсенс. Зате амбіції автора подібної «розвідки» — як у Наполеона Бонапарта. Що тут скажеш? Якщо б йшлося хоча б про поета, можна було б зіронізувати: «Ты пиши, пиши, пиши, чтоб и не прочесть: / Критик — тоже человек, тоже хочет есть». Але ж у цьому випадку надіятися навіть на відповідну реакцію пародиста не приходиться.

В.Ю.: Ви тонко й доречно згадали роман «Маруся Чурай» (знова!) Ліни Костенко, де спрацювала та ж іпостась, як ви наголошуєте, прекрасного, але трагічного героя, котрий приречений загинути в проклятому світі. Як гадаєте, найближчим часом, після ювілею великої поетеси, з’явиться її найкращий міф про нашу многостраждальну державу, що й досі лише значиться Україною?

О.С.: У Ліни Костенко є не тільки «Маруся Чурай», де смерть героїні задана самою легендою про народну співачку. Відступати від істини тут не було жодної можливості. А ось позитивістський міф України в історичному романі у віршах «Берестечко» дуже потужний. Роман суголосний нашому часові, дивовижно актуальний. Все, що вже відбулося і відбувається зараз, довге і тяжке становлення нашої державності — якщо дивитися через призму «Берестечка», — ще не є остаточним, доля України та її народу ще не вирішена в найгіршому ключі, взагалі не вирішена. Є лише дотик до можливої трагедії, тому істину в собі несе не тільки афористична фраза Ліни Костенко: «...Поразка — це наука. / Ніяка перемога так не вчить», а й пересторога не падати духом, бути позитивно націленим на своє національне майбутнє, бодай у думках — всім народом виношувати українську національну програму: «Не допускай такої мислі / що Бог покаже нам неласку. / Життя людського строки стислі. / Немає часу на поразку». Тільки спільна національна мрія, якщо хочете — національна ідея — зробить з країни України, основною ознакою якої є всього лише територія, позначена кордонами, повноцінну державу Україну.

В.Ю.: Ваші праці багато вартують для кожного письменника-інтелектуала, що знає ціну вами написаного. Мене особисто вражає науковий апарат, виноски й коментарі у книжці «Слід невловимого Протея». Порадьте молодшим колегам, як працювати, незважаючи на неувагу держави, мізерну плату за інтелектуальну працю молодому науковцеві, якщо він прагне бути сміливим у своїх відкриттях?

О.С.: Автор завжди пише для собі рівних. Григорій Сковорода наголошував: «Бери вершину — і матимеш середину». Всі інтелектуально слабші, крім рівних авторові, менш ерудовані читачі беруть чи то з художнього тексту, чи з літературознавчої праці стільки, скільки мають сили взяти. Спостерігається закон нерівної рівності (за Сократом), коли фонтан наповнює всі посудини різної місткості по вінця. Літературознавець повинен так опрацьовувати матеріал, щоб сам собі міг сказати: краще написати я вже просто не можу, мої здібності вичерпані. Звичайно, над хорошою статтею приходиться трудитися набагато довше і сумлінніше, ніж над «зварганеною» для галочки. Але ж це теж вибір автора: кількість чи якість. Порівняйте, як багато, плідно, якісно й ефективно пишуть літературознавці І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Ільницький, Т. Салига, М. Жулинський, письменники А. Дімаров, М. Слабошпицький, Ю. Мушкетик! Над ними не мають влади поважний вік і драконівські соціальні обставини. На мою думку, ні митця, ні науковця, ні політика не повинно особливо турбувати, скільки йому заплатять за ним виконану роботу. Якщо ж на першому місці — грошовий еквівалент, то про талант, тим більше про геніальність говорити марно. У такому випадку йдеться всього лише про заробітчанина. Але ж не можна не брати до уваги й того, що й заробітчанин не упустить свого шансу виживання під сонцем, він теж не проти не тільки доброго заробітку, а й великої слави, пошани, величі, тож оскільки святе місце порожнім не буває, при відсутності генія, талановитої людини, навіть сумлінного «профі» — заробітчанин займе їм призначене без жодних мук совісті. Ось тільки чи зрушить він з мертвої точки колесо прогресу, — дуже сумнівно. Що порадити молодим науковцям? Вони собі самі порадять. Є ж класичне: «Поэтом можешь ты не быть, / Но гражданином быть обязан» (М. Некрасов), але є й солдафонське: «Умом ты можешь не блистать, но сапогом блистать обязан». Кожен завжди вибирає те, на що йому вистачає інтелекту й духовних сил. Тут ніякі поради не можуть змінити суті.

В.Ю.: Спасибі вам, пані, за терпіння і змістовні відповіді.

Вів бесіду Володимир ЮГОВ.

Друга половина травня — перша половина червня 2010 року. 

Київ — Івано-Франківськ.