То хто був справжнім визволителем Полтави — Зигін чи Кулик?

Пригадую, як кілька років тому мене, редактора міської газети, викликав «на килим» один місцевий начальничок. Не такий щоб і великий, але «достатній» для того, щоб довелося таки до нього піти. З’ясувалося, приводом для неприємної розмови став усе той-таки Зигін. Точніше, моя стаття про нього у «Полтавському віснику» — «Генерал Зигін: людина і пам’ятник», у якій автор мав «необережність» поставити під сумнів реноме генерала як визволителя Полтави. Публікація вкрай обурила місцеву ветеранську організацію, яка й «сигналізувала нагору» про «нечуваний факт фальсифікації історії війни». Кожен, щоправда, залишився тоді при своїй думці, адже жодні аргументи так і не змогли переконати моїх опонентів.

Та сам господар кабінету дещо засумнівався: «Воно, може, й правда... Але надто вже невчасно ти про неї написав!»

От відтоді буквально по крихтах знову й знову збирав я відомості про генерала Зигіна і зрештою нині з повною упевненістю можна сказати: крапку в цій історії поставлено! Інша річ, що міф про «визволителя Полтави», мабуть, житиме ще довго.

Офіційна біографія генерала: Зигін Олексій Іванович (11 квітня 1896-27 вересня 1943) - радянський воєначальник. У роки Великої Вітчизняної війни командував кількома арміями, генерал-лейтенант. Народився в слободі Велика Мартинівка Ростовської області. Росіянин. Учасник першої світової війни. З 1918 р. - у Червоній Армії. Під час громадянської війни пройшов шлях від командира загону до командира бригади. Велику Вітчизняну зустрів на посаді командира 174-ї стрілецької дивізії, яку успішно вивів з оточення. Був нагороджений орденом Леніна, йому присвоєно військове звання «генерал-майор». Командував 186-ю і 158-ю стрілецькими дивізіями, які брали участь у контрнаступі під Москвою. В червні 1942 року призначений командуючим 58-ю армією, а пізніше — сформованою на її основі 39-ю армією. У вересні 1943 року генерал-лейтенант О. Зигін прийняв командування 4-ю гвардійською армією, яка брала участь у битві за Дніпро. Загинув 27 вересня 1943 року під час підготовки до наступу. Похований у Полтаві.

Насправді «прийняти командування» армією Зигін так і не зміг — він підірвався на міні на шляху з аеродрому на командний пункт.

Ось як згадував про це колишній командир 20-го гвардійського стрілецького корпусу, Герой Радянського Союзу Микола Бірюков:

«Увечері на наш командний пункт зателефонували зі штабу армії:

— Чим порадуєш, Миколо Івановичу? — почув дуже знайомий голос.

— Зигін? Олексій Іванович? Яким вітром?

— Призначений командуючим замість генерала Кулика!

Я доповів новому командувачу про обстановку на фронті.

З Олексієм Івановичем Зигіним ми були давні знайомі — разом командували дивізіями в Уральському військовому окрузі, потім разом воювали на Західному фронті, разом виходили з оточення під Ревелем і Великими Луками.

Значить, знову разом битимемо ворога! Однак випадковості війни все повернули по-іншому. Коли наступного дня генерал Зигін зібрався їхати, я попросив його не звертати з битого шляху. Ця дорога перевірена саперами, нею вже пройшли танки і артилерія. А путівці поки що небезпечні...

— Їду в Бірки, і нікуди більше, — відповів він.

Години через дві зателефонував начальник штабу армії і з неприхованим занепокоєнням запитав:

— Де командарм?

— Поїхав на КП.

— Дивно, його ще досі нема...

Як з’ясувалося, він таки звернув зі шляху — оглянути висотку біля села Кирияківки, намічену під спостережний пункт. Машина підірвалася на двоярусній міні з дуже сильним зарядом... Зигін загинув».

Бірюков свідчить, що дізнався про призначення Зигіна за день до його смерті — увечері 26 вересня. Ймовірно, саме в цей час Зигін і прилетів у район Кременчука, а оскільки це було увечері, то командарм і заночував у Бірюкова. Тому у спогадах комкора є одна неточність: він пише про те, що Зигін дзвонив йому зі штабу армії, а насправді той, певне, дзвонив з аеродрому, адже до штабу він так і не доїхав.

На користь цієї версії свідчать і спогади Микити Хрущова, який на той час був членом Військової ради фронту:

«Я зараз навіть не пам’ятаю прізвища нового командувача 4-ї гвардійської. Я його не знав і, власне кажучи, так і не зміг з ним зустрітися. Він загинув. Він полетів прямо в розташування армії, і не знаю, чому не заїхав у штаб фронту. Коли ж з аеродрому їхав на «віллісі» у штаб армії, то цілком випадково підірвався на міні . Таким чином, якийсь час Кулик ще продовжував командувати. Сталін скипів. Він подзвонив і дуже різко висловлював невдоволення тим, що підірвався новий командувач. Можете собі уявити: їхав на «віллісі» і наскочив на міну противника — значить, член Військової ради фронту винен! Сталін дорікав мені, що я не бережу командуючих арміями. А як можна вберегти? Ми всі там їздили, і солдати, і офіцери, і генерали, і маршали. Це ж війна. А де лежить міна противника — вона про це не каже».

Отже, можна не сумніватися, що Зигін прилетів в район дії армії 26-го увечері, а наступного дня загинув. Таким чином, армією, як і пише Хрущов, продовжував командувати генерал Григорій Кулик. Самого ж Зигіна з почестями поховали у Полтаві, яка на той час уже була визволена від німців, як, до речі, і вся область. Отже, командарм прибув на Полтавщину уже після її визволення, під час «передишки», пов’язаної з підготовкою до битви на Дніпрі.

Якщо символом визволення Полтави вважати командуючого 4-ю армією, то на місці Зигіна мав би «стояти» згадуваний уже генерал Кулик. Але хто такий Кулик?

Григорій Іванович — один із перших маршалів Радянського Союзу, учасник громадянської війни в Іспанії, воював у фінську, а також керував військовою операцією 1939 року з «приєднання» Західної України, був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Однак невдачі перших днів війни зламали кар’єру маршала. Сталін повсякчас кидав його «на прорив», коли вже фактично нічого вдіяти було неможливо. Так, уже 23 червня 1941 року Кулик одержує наказ виїхати в штаб Західного фронту, однак сам маршал тоді ледь не потрапив у полон і лише через кілька тижнів зумів з групою бійців вийти з оточення. Потім його кидали на прорив блокади Ленінграда (з цим, до речі, перед тим не впорався Ворошилов, а потім і Жуков). Зрештою саме Кулика зробили «крайнім» і за невдачу в Криму, хоча коли маршал прибув туди, війська уже втратили будь-яку подобу організованих формувань і єдине, що він встиг зробити — організувати евакуацію з якнайменшими втратами.

Однак і тут за все довелося відповісти Куликові. Тим паче, що до вождя першим пробився Мехліс, котрому як представнику Ставки треба було на когось звалити усю вину...

Уже після смерті Сталіна військова прокуратура, яка вивчала справу Кулика, зажадала висновок Генштабу з приводу подій під Керчю в листопаді 41-го, який лише підтвердив слова Кулика: «В умовах, що склалися, командування керченського напрямку, а також колишній маршал Кулик з наявними і дуже ослабленими силами й засобами утримати місто Керч і змінити хід бойових дій на нашу користь не могли...»

Але тоді, восени 41-го, Сталін думав по-іншому. Здача Керчі йому знову здалася зрадою і Кулика віддали під суд. 16 лютого 1942 року військова колегія Верховного суду (трійка під головуванням сумнозвісного Ульріха) визнала його винним у невиконанні наказу: маршала розжалували, позбавили всіх нагород, але, на щастя, не розстріляли...

Утім, тут є ще одна дуже цікава річ. З рішення суду виходило, що Кулика розжалували до ... рядового (та й навряд чи могли людину, позбавлену всіх (!) бойових нагород, залишити генералом). Але коли в квітні 1943-го про Кулика (після його неодноразових звернень до Жукова) знову «згадали» й доручили командувати 4-ю гвардійською армією, Головнокомандуючий Сталін навіть присвоїв колишньому маршалу чергове військове звання... генерал-лейтенанта. Деякі дослідники схильні вважати: в Кремлі просто «забули», що Кулик — рядовий і «черговим» для нього було б звання «єфрейтор». Та цю помилку через місяць виправили, прийнявши «заднім числом» відповідну постанову про присвоєння рядовому Кулику звання генерал-майора. А генерал-лейтенантом він уже був!

Те, що 4-а армія була гвардійською, говорить само за себе. І те, що командувати нею доручили Куликові, — так часо. Утім, для нас важливо й те, що наступала вона саме на полтавському напрямку, звідки родом був і сам колишній маршал. Очевидці згадували, як хвилювався напередодні Кулик. Коли колона просувалася вночі, він раз у раз перепитував начальника штабу: «Так ми вже на полтавській землі чи ні?» Під ранок йому доповіли: «На полтавській...» Кулик зійшов з машини, зірвав якусь травинку і довго йшов мовчки... Кажуть, коли генерал знову сів у машину, очі в нього блищали...

Ось що згадував про ті дні — напередодні визволення Полтави -командувач 20-го стрілецького корпусу 4-ї гвардійської армії Микола Бірюков:

«21 вересня на наш командний пункт, тільки-но розгорнутий у одному зі спалених німцями полтавських сіл, прибули маршал Жуков і командуючий армією Кулик. Вислухавши мою розповідь про те, що противник призупинив відхід і намагається закріпитися на вигідному рубежі на берегах Ворскли, генерал запитав:

— Твоє рішення?

— Доцільніше звузити смугу наступу і проривати фронт у напрямку Шишаків. Оборона там підготовлена поспіхом і не витримає концентрованого удару...

Кулик подивився на маршала, той схвально кивнув: «Давай!» І все справді відбулося, як ми й передбачали...»

Кажуть, Кулика тоді було не впізнати. В боях під Полтавою він, не зважаючи на протести підлеглих, сам «ліз» в окопи, лягав за кулемет, генерала доводилося ледь не за мундир хапати, щоб він особисто не кинувся в атаку!

Здавалося, найгірше вже позаду. Але коли армія дійшла до Дніпра, Кулика вже вкотре... відкликають до Москви. Кажуть, за нього «замовив слово» представник Ставки Микита Хрущов, який, з одного боку, відчував певну провину перед колишнім головним артилеристом країни, а з другого — йому не зовсім подобалося те, що Кулик «плутався під ногами», мав на все власну думку, забуваючи інколи, що він уже не маршал...

Повернення до Москви нічого хорошого Кулику не дало. Хоча опала, здавалося, закінчилася, і Кулика (вперше за всю війну!) навіть нагородили орденом Червоного Прапора. У червні 1944 року постановою Президії Верховної Ради СРСР йому «повернули» ще три ордени Червоного Прапора і два ордени Леніна, а в лютому 1945 нагородили третім орденом Леніна. На цей час Кулик був заступником начальника ГУ формування і комплектації військ Червоної армії. Та коли переможні салюти уже відгриміли, за Кулика знову «взялися». Кажуть, у Кремлі не сподобалися деякі «оцінки» колишнім маршалом підсумків війни, які той відкрито висловлював у приватних розмовах. Наївний і прямий Кулик все ще не міг уявити, що в СРСР «всі і вся» були «під ковпаком», а розмови навіть у номерах готелю прослуховувалися. Під формальним приводом «за бездіяльність» Кулика знову понизили до генерал-майора і навіть виключили з партії, що було особливо небезпечним у ті роки. Утім, безпартійний Кулик якийсь час іще працював заступником командуючого Приволзьким військовим округом, але 28 червня 1946 року генерал-майора відправили у відставку.

Тим часом Сталін «орієнтував» своїх поплічників — Берію і Меркулова — на самого Жукова, який почав видаватися вождеві надто популярним у народі. Причому самого Жукова ніби й не чіпали (Сталін усе «обставив» так, мовби його переслідує Берія, а сам він, навпаки, захищає маршала). Однак «паралельно» почали арештовувати генералів з оточення Жукова. Кільце, як то кажуть, замикалося. Наприкінці 40-х потрапив у нього і відставний Кулик, котрий якось у Москві зустрівся зі своїм колишнім товаришем генералом Василем Гордовим (це він став прототипом одного з героїв п’єси Корнійчука «Фронт»). Бойові побратими здорово випили в готельному номері, згадали війну, заговорили про Сталіна, Жукова...

А за кілька днів їх обох і колишнього підлеглого Гордова — генерала Пилипа Рибальченка — заарештували. Про те, що пережив у ті дні Григорій Іванович, свідчить хоча б такий факт: 23 серпня 1950 року перед членами військової колегії Верховного Суду СРСР стояв високий згорблений... дід з чотирма (!) вибитими зубами, який насилу зміг видавити з себе: «Я ні в чому не винен...» Наступного дня Кулика, Гордова і Рибальченка розстріляли. Так закінчилося життя людини, яка брала участь у п’яти (!) війнах, п’ять разів була поранена і загинула від пострілу ката в потилицю.

Але й після смерті Сталіна правду про Григорія Івановича навіть рідним вдалося дізнатися не відразу. Спершу їм прислали «відписку», що ... «відбуваючи покарання, Г. І. Кулик помер 8 січня 1954 року». Лише після звернень до маршала Г. Жукова, який на той час став міністром оборони, справа зрушила з місця. 28 вересня 1957 року постановою Президії Верховної Ради СРСР Григорія Івановича Кулика було реабілітовано, йому «повернули» всі нагороди, звання маршала і Героя Радянського Союзу.

А тепер уявімо собі післявоєнну ситуацію. Кулика нема — його ніби ніколи й не існувало на цій землі (єдине, в чому дали маху сталіністи — «забули» перейменувати «назад» у Парасковіївку село у Полтавському районі, яке ще напередодні війни на честь земляка назвали Куликове). Тим часом у Полтаві була могила генерала Зигіна — командарма 4-ї гвардійської, яка визволяла Полтавщину. Ніхто, звісно, й не згадав, що фактично це було лише на папері (наказ про призначення вийшов 22 вересня, потрапив генерал, як ми з’ясували, на Полтавщину лише 26-го увечері, а наступного дня загинув). Та саме він «автоматично» став «визволителем» Полтави і Полтавщини. Причому у багатьох джерелах ще й досі стверджується, ніби Зигін навіть загинув... визволяючи саме Полтаву! Годі й говорити, що більшість пересічних полтавців досі так і вважає...

Адже на честь генерала Зигіна у Полтаві названо вулицю і площу, а 1957 року йому встановлено ще й пам’ятник на центральній вулиці міста — Жовтневій. Отже, коли Кулика реабілітували, цей пам’ятник уже стояв, вулиця й площа були, тож ніхто з місцевих партійних вождів не ризикнув тоді «ворушити» небезпечну тему. Тим паче, що й самого Кулика реабілітували «тихо», без особливого розголосу...

Так хто увесь цей час фальсифікував історію довкола 4-ї гвардійської армії та її командувача Григорія Кулика?

Утім, здавалося б, за часів незалежності справедливість восторжествує і маршал-земляк буде належно пошанований у Полтаві. Справу цю, мабуть, мали б ініціювати самі ветерани, однак їхню думку, як правило, «репрезентують» ветеранські організації, керівники яких зазвичай жодної історії, окрім «радянської», на жаль, не сприймали і не сприймають, а будь-які спроби сказати нарешті правду про ті чи інші факти або конкретних людей називають «фальсифікаціями». Читаю гнівний відгук на давню публікацію у «Полтавському віснику»: «В своем неуемном стремлении переписывать историю автор замахнулся на святая святых... Призывает к разрушению памятников... На ниве истории хочет поссорить украинский и русский народы...». Мовляв, в історії визволення Полтави хоче «замінити»... росіянина Зигіна на українця Кулика. Бач, куди гнуть! І вже й справді думаєш: а може таки буває вона «невчасною» — правда? Може, ми до неї ще не доросли?

Але факт залишається фактом. Генерал Зигін, який був на полтавській землі лише один день і в жодних боях тут участі не брав, прославився саме як «визволитель Полтави», упокоївся тут і має «свій» пам’ятник, вулицю і площу... А маршал Кулик, який народився на полтавській землі, визволяв Полтаву і Полтавщину, досі залишається «розжалуваним маршалом» і достеменно невідомо, де він навіть похований. Вважається, що на кладовищі Донського монастиря у Москві — у братській могилі разом з іншими розстріляними генералами. Забутий земляками...

 

Полтава.