Теорія змови*

Такий був лейтмотив інавгураційної промови Леоніда Кучми, обраного повторно на посаду Президента України. Він окреслив коло завдань, доволі амбітних для молодої держави. Як розповів автору цих рядків знайомий, який у ті часи очолював одну з обласних держадміністрацій, на зустрічі з ними в перші дні після виборів Президент заговорив про реформи, про які нині говорить і Віктор Янукович.

Багатьох політиків здивував і вибір кандидатури на посаду прем’єра — голови Національного банку Віктора Ющенка. Проте, як стверджували в ті дні у високих владних коридорах, мова йшла про можливий дефолт України. Саме тому вибір і ліг на добре знаного за кордоном головного банкіра країни.

Проте це були лише квіточки. Іще одне амбітне завдання постало перед адміністрацією глави держави — усунути від впливу на політичні та економічні рішення так званих олігархів. Проте команда Леоніда Кучми не до кінця прорахувала свої та їхні можливості. Особливо зважаючи на амбіції деяких політиків. У грудні 1999 року в одному з видань з посиланням на інформаційне агентство була розміщена публікація, в якій доволі аргументовано стверджувалося, що боротьбу з корупцією Леонід Кучма розпочне з олігарха С., який водночас займався і політикою. Вибухова хвиля викликала резонанс серед багатьох впливових людей країни.

Водночас Міністерство внутрішніх справ розпочало перевірку, чи законним шляхом нажив свої статки інший доволі багатий і впливовий політик. Назвемо його В.

Кілька ударів по корупційних схемах завдав і уряд. 30 грудня 1999 року, як стверджує тодішній державний секретар Кабміну Віктор Лисицький держава відмовилася надавати податкові пільги окремо взятим підприємствам і заборонила бартер у стосунках підприємств і держбюджету. Невдовзі уряд скасував 258 постанов своїх попередників. Чималих збитків зазнали не лише українські, а й російські компанії. «Ти думаєш, що Віктор Ющенко не узгоджував свої кроки з Леонідом Кучмою?» — запитав автора уже згадуваний тодішній голова однієї з облдержадміністрацій. Зрозуміло, після цього невдоволення в середовищі олігархів наростало прямо пропорційно втратам.

Після вступу на посаду Леонід Кучма, розуміючи, що для реформ потрібна стабільна більшість, яка підтримала б непопулярні кроки глави держави й уряду, дав добро на зміну керівництва Верховної Ради. Про це він сказав ще перед першим туром президентських виборів на «прямій телефонній лінії» в газеті «Факты»: «І якщо під час першого свого голосування після президентських виборів ця більшість не проявить себе, то я наступного дня запропоную розпустити такий парламент. А щоб такого не сталося, з парламентською більшістю необхідно підписати відповідну угоду, а механізм її реалізації закріпити в Конституції. Тоді Верховна Рада зможе формувати уряд, здатний відповідати за ситуацію в країні. При цьому я не боюся, що втрачу частину повноважень. Ми надто багато витрачаємо часу на з’ясування відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади».

Ті парламентські партії, які на виборах підтримували переможця, вирішили зіграти на випередження й розпочали зміну керівництва парламенту, розраховуючи отримати певний зиск. Тим паче дехто з них виклав кругленьку суму в передвиборний фонд глави держави — діяли три штаби, в кожного з яких було своє фінансування.

Але зміна керівництва парламенту не допомогла. Уряд, як ми писали вище, продовжував наступ на олігархів, які звикли пастися з бюджетної годівниці. Не дивно, що серед більшості, як і серед лівих, наростало невдоволення. І не тільки урядом, а й главою держави.

А після того, як пройшов всеукраїнський референдум (фатальна помилка Леоніда Кучми) стало зрозуміло: якщо імплементувати його результати в Основний Закон, то фактично у народних депутатів не буде важелів впливу не те, що на адміністрацію Президента, а й на уряд. Отже, підґрунтя для формування команди змовників було підготовлено.

Реалізації планів сприяло і те, що в найближчому оточенні Леоніда Кучми дехто вже розглядав свою кандидатуру як майбутнього наступника. На це надихала російська ситуація. Нагадаю: на початку вересня 1999 року Борис Єльцин призначив прем’єром директора Федеральної служби безпеки Володимира Путіна, а 1 січня 2000-го у зверненні до народу повідомив, що добровільно йде з посади Президента РФ, а всі повноваження передає прем’єру.

Не дивно, що дехто з українських політиків моделював схожу ситуацію і для нашої країни. Для цього потрібно було небагато — посісти вельми бажане крісло на вулиці Грушевського. Адже за Конституцією 1996 року повноваження глави держави переходили в разі смерті Президента чи неможливості виконувати обов’язки за станом здоров’я також до Прем’єр-міністра.

На те, що «Операція «Наступник» готувалася в Україні вказує кілька доказів. По-перше, публікація в одній із московських газет на початку 2000 року статті про українського путіненка, а ще чутки про вкрай поганий стан здоров’я Леоніда Кучми, які баражували не тільки у столиці, а й у глибокій периферії.

Окрім того, як ми писали в першій публікації «Теорії змови», протистояння Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки перейшло в майже гарячу фазу. Водночас робилося все для дискредитації силових структур. Отож змовникам завадити ніхто не міг. Свої люди були не тільки довкола Президента, а й у парламенті, уряді, в середовищі засобів масової інформації. Їх можна було використати в будь-який час, втемну або з дозованою кількістю інформації. Забігаючи наперед, зауважу: не виключаю, що дуже багато людей, які засвітилися як в оточенні Георгія Гонгадзе, так і довкола виїзду Миколи Мельниченка за межі України, а ще під час отримання ним візи на в’їзд до Сполучених Штатів Америки, так чи інакше свого часу були пов’язані зі спецслужбою — Комітетом державної безпеки СРСР.

Залишалося вибрати цапа-відбувайла, а ще — агнця на заклання, який повинен був стати символом боротьби за розвиток демократії і свободи слова в Україні.

Хоча зауважу: актора на роль цапа-відбувайла обрали завчасно. Тим паче громадська думка для цього готувалася  ще в часи Радянського Союзу. Міліція вважалася корумпованою, пов’язаною з організованою злочинністю. Варто лише згадати знаний фільм кінця вісімдесятих режисера, родом із Донецька, Юрія Карри «Злодії в законі». (У цьому немає нічого дивного. Леонід Брежнєв, ураховуючи досвід свого попередника Микити Хрущова, протиставив міліцію кадебістам. Однак після того, як головою КДБ став Юрій Андропов, шальки терезів схилилися на користь спецслужби. Тим паче в міліції не було навичок ні розробляти, ні реалізовувати спеціальні операції. Чого не скажеш про СБУ, яка успішно, завдяки своїм агентам у політичній еліті країни на початку дев’яностих років, зберегла кадровий потенціал КДБ. Понад те, автор не виключає, що розквіту організованої злочинності на теренах колишнього Радянського Союзу також сприяв Комітет державної безпеки СРСР, який зберіг свій вплив у суспільстві й досі.)

Причина одна — на відміну від країн колишнього соціалістичного табору Україна дозволила на початку 1991 року вивезти досьє на основних агентів КДБ до Москви і не провела люстрації, зокрема працівників колишнього КДБ. Особливо тих, які залишилися працювати в СБУ. Імовірно, що і на генералітет, який залишився у спадок СБУ, Москва також мала вплив. Але все це лише здогадки. Нікому з тих, хто, як вони стверджують, формував спеціальну службу для незалежної України, після подій 2000 року, довіряти не можна. Хоча автор і визнає, що, можливо, він і надто категоричний у своїх не висновках — швидше, припущеннях).

Хоча Леонід Кучма днями, коментуючи звинувачення, висунуті на адресу колишнього міліцейського генерала Олексія Пукача, сказав, що це була спецоперація іноземних спецслужб і у нього є дані, що в акціях протесту, які розпочалися наприкінці 2000 року, брали участь агенти ЦРУ (Центральне розвідувальне управління США. — В.К.).

Водночас варто звернути увагу і на публікацію інтернет-видання «Украина криминальная», яку ми вже згадували у своїх публікаціях. Ще 22 травня 2002 року у статті «Активні заходи»: інформаційно-психологічний вплив» писалося: «Президент доводив, що все це провокація західних спецслужб. Опозиція, що «замовник» Гонгадзе — Кучма. Битви могло і не бути, якби не відставний майор президентської охорони Микола Мельниченко, який викинув на суд громадськості касети із «прослушкою» Леоніда Кучми. На одній із них Кучма каже фразу, яка згодом заледве не привела його до відставки. За гуркотом суто кримінального скандалу відбувалася суто конкретна боротьба за право на приватизацію магістральних трубопроводів України. Боролися за це право Вашингтон і Москва. Перший спирався на уряд Ющенка—Тимошенко. Друга простягнула руку допомоги Кучмі в найтяжчий момент, коли Президент був на межі поразки. У підсумку, дякуючи цій підтримці, Кучма переміг, а Москві пообіцяли заповітне право на участь у приватизації газотранспортної системи України. Відставний майор Мельниченко пробував переконати всіх, що «писав» він Кучму протягом декількох місяців на звичайний диктофон. Люди, хоч трішки знайомі з правилами охорони Президента, знають, що це неможливо. Кабінет Президента декілька разів на день перевіряється стосовно прослуховування. Тож знімати інформацію могли лише на віддалі і з допомогою дуже складної операції. (Читайте про це у публікації «Касетна» бомба з фальшивою начинкою», «Голос України», травень 2010 року. — В.К.). Одинак на таку операцію не здатний. Зате вона повністю під силу і американським, і російським спецслужбам».

Проте, зауважу, без участі українських працівників спецслужб — чи колишніх, чи діючих — іноземні розвідки спрацювати на території країни не змогли б ніколи. Відтак напрошується висновок: якщо мозковий центр був за межами України, то основні розробники операції перебували тут, усередині країни.

Спецоперація ввійшла в завершальну фазу 1 квітня 2000 року. Саме в цей день у «всесвітній павутині» вперше з’явилася «Українська правда». На гроші бізнесмена, який під час президентської кампанії у 1999 році співпрацював з одним із кандидатів на високу посаду.

У квітні того року один із тележурналістів (якого його однокурсники підозрювали у співпраці із співробітниками КДБ, про що один із них сказав в інтерв’ю відомому виданню) згадав у розмові з Леонідом Кучмою прізвище Георгія Гонгадзе.

Ось так замовники натиснули на зведений курок револьвера, сигналізуючи про те, що всі дійові особи з’явилися на сцені і дійство розпочинається. Дійство, в якому мав бути кривавим не фінал, а кульмінація. Фінал мав засвідчити перемогу добра над злом, перемогу демократії і свободи слова. На лаві підсудних мали опинитися ті, хто уособлював собою тоталітарний режим, хто нищив демократію і свободу слова, хто під прикриттям всеукраїнського референдуму хотів довічно узурпувати владу, хто не зупинився навіть перед вбивством журналіста, який не злякався і вів боротьбу з корумпованим режимом. А переможця мали зустріти радісні аплодисменти на вході до будинку на Банковій.

Однак у схемі проведення операції виявився ганж і все пішло шкереберть. Збій стався після виходу на майданчик «касетної плівки». Чи то фахівці виявилися нездарами, чи то хтось із них свідомо напартачив. Не тільки фахівці засумнівалися в автентичності голосів, а — треба такому бути — журналіст Олексій Степура знайшов дату початку монтування плівки — 18 вересня 2000 року. Саме в той день, коли невідомий зателефонував до посольства Грузії і сказав: йому відомо, що до викрадення Георгія Гонгадзе причетні міністр Юрій Кравченко, народний депутат Олександр Волков і кримінальний авторитет «Кисіль».

А як усе починалося! На телеканалі ТРК «Ера», власник якої — син тодішнього голови СБУ Леоніда Деркача і яку транслює Перший Національний, показали передачу «Досьє» про кримінального авторитета Сєву Могілевича і між іншим показали знімок, на якому міністр Юрій Кравченко стояв на фоні народного депутата Олександра Волкова і його друга, кримінального авторитета «Кисіля» (до речі, про те, що Георгія Гонгадзе викрали працівники міліції і люди з банди «Кисіля» після свого арешту говорив на допитах і писав у листах лідер «банди перевертнів» Ігор Гончаров).

Проте операція щодо відставки Леоніда Кучми тривала. Не допомогла її зупинити навіть, як її прозвали у народі, «справа грибників». Нагадаю: 22 вересня, тобто через п’ять днів після зникнення Георгія Гонгадзе, прес-служба СБУ розповсюдила повідомлення про те, що група осіб «цілеспрямовано готувалася до повалення конституційного ладу в Україні». У повідомленні також вказувалося, що розпочалося формування бойових груп, змовники визначили перелік об’єктів для проведення диверсійно-терористичних актів. Далі цитувати не варто, бо й тоді це повідомлення викликало іронію і сарказм. Згодом з’ясувалося: навіть Президент Леонід Кучма знав про підготовку державного перевороту «грибниками» не більше журналістів, як він сказав сам. Але «Українська правда», яка надрукувала коментарі політиків до повідомлення прес-служби СБУ, подала ще й таку інформацію: «Вся інформація про акцію, що готується, сконцентрована в руках голови СБУ Леоніда Деркача, який не тільки не ділиться подробицями, а й навіть не вважає за потрібне повідомити про кількість затриманих осіб». І зрозуміло чому.

Я вже писав про те, що Леонід Деркач був би не проти посісти крісло прем’єра. Тим паче в листопаді 2000 року, про що автор писав ще 2005-го в серії публікацій «Справа Георгія Гонгадзе: жертви і виконавці», мала відбутися відставка Віктора Ющенка з посади керівника уряду. От для того, щоб зайняти його посаду Леоніду Деркачу й потрібна була «справа грибників». Як стався витік інформації із СБУ, напевно, з цього приводу службове розслідування не проводилося. Напевно, там вважали, що так відвертають увагу суспільства від зникнення Георгія Гонгадзе. Хоча той, хто хоч трохи знайомий із психологією як наукою, одразу зрозуміє фальш і лицемірство, з якими подавалася «справа грибників». Бо змовники, переконаний, знали про неї і використали її для того, щоб остаточно дискредитувати владу загалом і керівництво СБУ зокрема. І мети своєї вони досягли.

Згодом суспільство виявилося готове, щоб із розумінням зустріти інформацію і про «таращанський труп», і про «касетний скандал». Однак, як писалося вище, механізм дав збій. Леонід Кучма у відставку не подав. Віктор Ющенко разом із Головою Верховної Ради Іваном Плющем підписали лист трьох, в якому учасників акції «Україна без Кучми!» обізвали «фашистами». А сил на вирішальний штурм Банкової не вистачило.

У липні 2001 року було вбито генерального директора Слов’янської телекомпанії «ТОР» Ігоря Александрова. Слідчі спробували навісити цю справу на місцевого бомжа Вередюка, умовили взяти на себе вину за скоєний злочин. У нагороду пообіцяли старенькі «Жигулі». Однак суд виправдав Вередюка, якого невдовзі не стало. Офіційна причина — серцева недостатність. Проте, як з’ясувалося згодом, його отруїли. (Цікаво, що дехто вважає, що отруїли й лідера «банди перевертнів» Ігоря Гончарова, як сказав уже згадуваний у попередніх публікаціях Владислав Кошманов: «Помер він у п’ятницю, а вже в неділю без дозволу слідчих органів був спалений у крематорії, що не зовсім характерно для нашої правоохоронної системи»).

Але повернімося до особи Ігоря Александрова. Він був доволі відомий журналіст на Донеччині. Його передачі були гострі та аргументовані. Головні мішені виступів — корумпована місцева влада і міліція, які створювали «дах» для місцевих бандитів. Але ще один цікавий факт: на виборах 1999 року Ігор Александров був довіреною особою одного з кандидатів у Президенти.

Його смерть — контрольний постріл у систему влади, сформовану Леонідом Кучмою, яка душить демократію, свободу слова, убиває журналістів. Леонід Кучма поступово стає ізгоєм на міжнародній арені. Добила його авторитет у світі історія з «Кольчугою», яку, мовляв, продали режиму Саддама Хусейна. Водночас замовники остаточно спрямували думку громадськості, працівників ЗМІ, а відтак і слідства в потрібному для них напрямку і у такий спосіб остаточно відвели від себе підозри.

І хоча справа про вбивство Ігоря Александрова вважається розкритою (на лаву підсудних потрапили брати-підприємці Рибаки, яким винесли вирок за замовлення і організацію вбивства журналіста), дружина покійного колеги й досі вважає замовниками інших. Журналіст Володимир Бойко стверджував про причетність до загибелі Ігоря Александрова декого з нинішніх можновладців.

Власне, на цьому можна поставити, ні не крапку, а три, оскільки, як свідчать останні події, Генеральна прокуратура не вельми хоче шукати тих, хто замовляв і організовував убивство Георгія Гонгадзе. Бо, схоже, їхні агенти впливу були і в секретаріаті Віктора Ющенка, і в адміністрації Віктора Януковича, і в урядах Тимошенко і Азарова, продовжують засідати у парламенті, ведуть слідство у Генеральній прокуратурі, СБУ і МВС. Змовники, як павуки, сплели міцне павутиння. Саме тому і був потрібний мертвий Юрій Кравченко як замовник убивства нашого колеги. Але це — теорія. ТЕОРІЯ ЗМОВИ.