Без права на захист

Пізно увечері 1 травня 2005 року в селі Логвин, що на Київщині, сталася бійка. Підігріті алкоголем хлопці, вийшовши з кафе, почали з’ясовувати стосунки. Від словесної перепалки діло дійшло до рукоприкладства. В результаті від тілесних ушкоджень, а саме: численних ударів по голові, загинула людина — друг та родич Ігоря — Андрій Паниченко.

Під час вбивства Ігор був на місці злочину, більше того — був одним із тих, хто брав участь у «п’яній» суперечці. Однак сперечався він не з загиблим Андрієм. Останній навпаки втрутився у конфлікт для того, щоб заступитися за Ігоря. І загинув.

Ігор Дудник стверджує, що того вечора взагалі не застосовував фізичну силу. На користь цього факту свідчить проведена наступного дня після інциденту експертиза, що встановила: на руках Ігоря не було жодних забоїв чи ушкоджень, уникнути яких неможливо, якщо завдавати удари руками. А саме численні удари кулаками по голові, в результаті яких було спричинено смерть потерпілого, Ігорю в подальшому інкримінували.

Попри таку неузгодженість, Ігоря Дудника затримали та звинуватили у смерті Андрія Паниченка. Далі були майже два роки утримання в слідчих ізоляторах та п’ятирічний судовий процес. Протягом цього терміну справа перебувала в суді, потім її повертали для проведення додаткового слідства, знову слухали в суді. У грудні 2006 року прокуратура навіть зняла з Ігоря обвинувачення у завданні тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть Паниченка, залишивши лише обвинувачення у хуліганстві. Тоді прокуратура погодилася — вбити Андрія голими руками, не пошкодивши їх, Ігор не міг. Однак у червні 2007 року стаття 121 Кримінального кодексу (завдання важких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть) знову з’являється в обвинувальному висновку проти Ігоря Дудника. Мовляв, проведена ексгумація трупа потерпілого підтвердила факт нанесення ударів по голові, а як вони були нанесені, тепер сказати важко, — може, і не руками, а ногами або якимось тупим предметом. Утім припущення, що Ігор бив Андрія Паниченка ногами чи стороннім предметом, абсолютно не в’язалося з показами свідків. Ось такі неузгодженості, які могли б бути використані захистом для зняття всіх обвинувачень з Ігоря Дудника. Якби права на захист його не позбавили.

Протягом перших чотирьох років судового процесу Ігоря захищали, змінюючи один одного, п’ять адвокатів. Одні самі відмовлялися від клієнта, до інших були претензії в Ігоря. Взнаки давалося і скрутне фінансове становище сім’ї Дудників. Поки Ігоря тримали під вартою, на оплату адвокатів йшла вся пенсія його батьків. Як тільки він звільнився із СІЗО, одразу пішов працювати, та заробітку звичайного селянина не вистачає на оплату якісних юридичних послуг. Тож і погодився Ігор, щоб у суді його захищав приятель його знайомих — Роман. Він хоч і не адвокат, однак фахівець з права, має вищу юридичну освіту та і в питаннях оплати не настільки принциповий — платити можна буде стільки, скільки буде під силу.

Роман представляв Ігоря у суді більш ніж пів року. Це був перший захисник, який повністю влаштовував Ігоря, — принциповий та сумлінний, він беззастережно вірив у невинуватість свого клієнта, а роботу сприймав, як справу честі. Утім за півроку до винесення вироку суд неначе оговтався: як це, захисник у кримінальному процесі — і не адвокат, це ж пряме порушення законодавства! Тож суд своєю постановою відмовляє Роману у допуску до справи як захисника і самостійно призначає Ігорю безкоштовного адвоката, посилаючись на скрутне фінансове становище підсудного і його неможливість самостійно оплачувати послуги захисту. Однак призначений судом адвокат здивував своєю халатністю — він не з’являвся на судові засідання, а Ігорю відкрито заявляв: захищатиме його лише за гроші, дарма, що це заборонено законом. Після чотирьох місяців такого «захисту» Дудник відмовляється від недбалого адвоката та просить суд призначити іншого, принаймі такого, що ходитиме на судові засідання. Та цього разу суд виражає відкрите невдоволення «перебірливістю» Ігоря і залишає його без захисту. До вироку залишається двадцять один день.

Відсутність єдиної точки зору на те, хто має право здійснювати захист у кримінальному процесі — адвокат чи будь-який фахівець з дипломом юриста, породжено статтею 59 Конституції. Дослівно в ній йдеться: «Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». Однак уже в наступному абзаці цієї ж статті зазначено: «Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура». Таку невідповідність, яку доволі часто використовують для усунення з кримінальної справи захисника без адвокатського посвідчення, однозначно роз’яснив Конституційний Суд. У своєму рішенні 2001 року він вказав, що функціонування в країні адвокатури не може тлумачитися як право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного обирати захисника тільки з числа адвокатів, бо адвокатура — це лише додаткова гарантія дотримання прав людини і аж ніяк не безальтернативний спосіб захисту. Підтвердження такому підходу можна знайти і в міжнародному праві, а саме в Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованій Верховною Радою в 1997 році, де сказано, що обирати захисника обвинувачений може виключно на власний розсуд.

Здається, все доволі однозначно та не потребує додаткових пояснень. Однак важко відмовити у правоті і тим, хто вважає: допускати до кримінальних справ кожного, хто має диплом юриста, небезпечно, бо занадто багато в країні тих дипломів і далеко не завжди вони свідчать про глибокі знання їхнього власника. І шкоду тут можна завдати не меншу, ніж це зробить невмілий лікар, — на кону все те ж людське життя.

До того ж адвоката за неналежне виконання професійних обов’язків можна покарати (є кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури, що розглядають скарги на дії адвокатів), а з звичайного юриста і спитати немає кому.

Тож судді і приймають рішення на власний розсуд: одним дозволяють залучати як захисника юриста — не адвоката, іншим відмовляють у цьому, а третіх, таких, як Ігор Дудник, залишають взагалі без захисту. А це, до речі, вже новий злочин, у результаті якого місце на лаві підсудного може зайняти сам суддя.