Політично активні громадяни, яких ЗМІ завзято примушують відслідковувати й аналізувати численні зміни у вітчизняному виборчому законодавстві, зокрема й тому, що регулює порядок місцевих виборів, доходять висновку: процес, за гамбурзьким рахунком, відбиває реалії життя й запити суспільства. Тобто вони (законодавство та процес його постійного «регулювання») абсолютно відповідають нехай нерозвиненій, ранній, проте все-таки демократії. Для короткої, але всеосяжної характеристики того, що ми маємо в політичному житті сьогодні, народ, як спеціально, багато сторіч тому придумав приказку: «Чия відвага, того й перемога!»

За законом маятника

Вольниця початку 90-х не змогла активно включити широкі народні маси України в процес здобуття незалежності — весь тягар ліг на плечі ідеологів зі ЦК КПУ. Але вже через три роки, на місцевих виборах у 1994-му, навіть в особливо дисциплінованому (переважна більшість жителів була так чи інакше пов’язана з військовою системою) Севастополі городяни обрали максимально вільнодумну і практично некеровану зверху міськраду. Депутати того скликання наївно думали, що прийшли вони до влади надовго. Та де там! Городяни, які швидко переситилися результатами анарходемократії, на наступних виборах різко змінюють вектор на протилежний: вибирають зрозуміле і звичне — порядок. Яким його пам’ятали й розуміли. В 1998 році в Севастопольську міськраду тотально потрапили представники організованого й перевіреного минулими часами партактиву. Його так і називали (за кольором партійного прапора) навіть у пресі: «червона рада».

Минуло чотири роки. Ситуація повторилася: незважаючи на повну впевненість тепер уже «дисциплінованих і згуртованих» у своєму довгому політичному житті, вони втрачають міськраду в 2002-му. Виборець, що жадає змін, знову, за влучним виразом президента однієї з сусідніх нам держав, «перетрахує» місцеву еліту та знову обирає неорганізованих і некерованих. Через кілька місяців у народі новий склад депутатів охрестили «радою бізнесменів».

Київ, двічі наступивши на граблі, вирішив покінчити з вольницею «на місцях». У головах лідерів недружніх між собою лівих фракцій у парламенті (соціалістів і об’єднаних соціал-демократів) народилася ідея про вибори за партійними списками. Поміркувавши, ідею підтримав увесь український політикум. Так з мажоритарними, практично нікому й майже нічим не зобов’язаними (а тому й некерованими партійними лідерами) депутатами покінчили як із класом. Для бажаючих залишитися у владі перспективу намалювали чітку: «Хочеш бути депутатом — навчися підкорятися партійній дисципліні, заслужи довіру лідера (фінансова вітається найбільше), і ми дамо тобі шанс».

У цій фазі «хитання маятника» сподівання лідерів еліти на дисципліну й запит народу урізати некерованість «у верхах» збіглися. Заміна мажоритарки виборами за партійними списками в 2006 році дала наочний і відчутний результат: у регіонах виборець віддав перевагу суворо за партійним кольором — в обл-, рай-, сел- і сільрадах переважали де «помаранчеві», а де «біло-блакитні».

3:1. На чию користь?

Проміжний підсумок: за всю новітню історію українських місцевих виборів народ тричі вигравав у місцевої влади. Люди обирали не тих, кого бажала влада. І тільки в 2006-му вибори пройшли без антагонізму, тому що збіглися бажання еліти й народу впорядкувати й «завертикалити» владу. «Маятник» двічі проходив крайні точки відхилення: «розгул вольниці» — у 1994-му та 2002-му, «зміцнення влади» — у 1998-му та 2006-му. «Маятник» так працював на виборах у Севастополі. З нюансами, але за тим само принципом розвивалися події й у всіх інших містах України. Отже, і виборця на заході країни, що тяжіє до європейського індивідуалізму, і жителя східних областей, який прагне до збереження радянського колективізму, поєднує схильність до змін у місцевій владі.

Чи то дивно, чи то закономірно, але коливання «на місцях» збігаються із зовнішньополітичними проявами держави. Давайте згадаємо: інтенсивний відрив від метрополії в західному напрямку першої половини 90-х змінила багатовекторність, що увінчалася в 2004-му перемогою «вітру зі сходу». Практично без паузи Майдан знову розгорнув нас на Захід. Ненадовго, як виявилося: незабаром рік, як український корабель мчиться на Схід і, судячи з останніх подій, уже дійшов до Китаю.

Стабільність: розбіжності в розумінні

Очевидно, що сьогодні влада під стабільністю розуміє припинення коливань «маятника» і працює над забезпеченням необхідних «верхам» результатів місцевих виборів. Але європейське розуміння визначення народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади полягає в здатності народу зберігати за собою право на «маятник»: на зміну режимів і еліт демократичним (безкровним) шляхом. Так ми підходимо до питання «Наскільки довго Україна збереже свою зовнішньополітичну орієнтацію на Схід?» Стабільність політичного режиму на 10—30 років (строк визначає політичне й тілесне здоров’я вождя) і оволодіння народним правом на «маятник» через загальний «одобрямс» — шлях на Схід. Жорстка, але чесна й забезпечена демократичними механізмами боротьба лідерських груп і еліт, у якій переможця визначають не вони самі, а народ — шлях до здорового суспільства й сильної держави.

31 жовтня — куди хитнеться виборець?

Питання питань: чи вдасться нинішнім керівникам упоратися з «маятником» у його, як має бути за фізичними законами, фазі «вольниці»? Багато сподівань у правильності відповіді покладають на новий закон про місцеві вибори. Навіть швидкий аналіз документа показує, що такого складного й без маскування спрямованого на досягнення заданої заздалегідь мети закону в нас ще не було. Схоже, зроблене все для того, щоб інстинкт самозбереження в особливо чутливої частини суспільства спрацював у потрібному напрямі. Мовляв, прийшов час стабілізуватися, тому не забалуєш! Найчутливіші до панівного вектора «олімпійці» вже змінили орієнтацію й «прогнулися». Питання тепер у тому, наскільки вдало вдасться «прогнути» середніх на місцях. А також і обрахувати тих, хто недостатньо зрозумів. Результат незабаром нам покажуть.

А предметно аналізувати такий громіздкий і заплутано складний закон про вибори — навіть для сумлінних студентів юрфаків — справа тяжка і нудна, тому не стомлюватиму цим читача.

Історія партійного будівництва вчить...

Цікаво, чому на відміну від древніх римлян — прабатьків європейської цивілізації, що вимагали хліба й видовищ і віддавали перевагу кривавим гладіаторським боям — українці так не люблять, судячи з їхніх масових висловлювань у ток-шоу, коли депутати «чубляться». Чи не ця відмінність відсунула нас у європейський «хвіст»? Там ми опинилися через небажання змагатися й напрацьовувати м’язи конкурентоспроможності. Так часто-густо поводяться наші більш успішні сусіди. У всякому разі, важко собі уявити будь-який інший європейський народ, який би так легко й без реагування у бік влади переносив стрибки цін на бензин і цукор, провали зі знецінюванням національної валюти й переоцінкою енергоносіїв та інші вольності, які творить влада з його правами й майном.

Для мене загадка, чому в нас майже остаточно вмерли (або так і не народилися?) соціальні ліві партії? Їм не довіряють тому, що вони так само продаються олігархам, як і ліберальні праві? Або ледачий виборець не бажає вчитися політграмоті й тому не знає, що так сам себе позбавляє права організувати змагання між ними для своєї ж користі?

У лавах європейських лівих партій багато заможних людей. Але там виборець розуміє, що, голосуючи за лівих, він вливає «свіжу кров» у владу у вигляді зростаючих й прагнучих влади й багатства середніх верств, тобто делегує в керівництво регіоном людину з такими само інтересами, як і у нього. Процес періодичної заміни лівих консерваторами й навпаки змушує і одних, і других періодично ж очищатися від «партійного баласту» у вигляді слабаків і хапуг. Так виборець збільшує кількість середньої верстви в суспільстві, підсилюючи її конкурентоспроможність із великим олігархічним капіталом, що «живить» праві партії. У нас же або немає лівих партій, здатних донести це до масового виборця, або успішно зігравши на лівій ідеї, вони її продають. Як правило, разом із партією. Залишається сподіватися, що час справжніх лівих попереду.

Категорії «народ» і «влада» — місцевий вимір

Може, на перший погляд, і некоректно досліджувати місцеві вибори в категоріях «народ» і «влада», тому що йдеться в цьому випадку не про владу взагалі, а тільки про органи місцевого самоврядування. Однак враховуючи те, що значна частина економіки в «тіні», і тому результати її діяльності ніяк не відбиваються в офіційних бюджетах, варто визнати, що реальної влади на місцях не менше (якщо не більше!), ніж у центрі. Підтвердження такої підозри — заміна, яка відбулася, одряхлілого центру одним з домінуючих регіонів (у нинішніх реаліях — донецьким).

Та й саме розуміння народу як джерела влади набагато предметніше виявляється на виборах в органи місцевого самоврядування. «На місцях» народ спливає у владу наочно й переконливо. Звідти ж найталановитіші продовжують «перетікати» по владній вертикалі дедалі вище. Винятки в особі «небожителів», які потрапили у Верховну Раду, відриваються від джерела так швидко, що не встигають зміцнити про себе в народі враження як про вихідців з нього ж. А от місцеві — завжди поруч і часто попадаються на розкраданні: хто землі, хто комунальної власності, хто бюджетних грошей... Від того, очевидно, виборець їх так часто й люто міняє. Не обов’язково на кращих — просто на протилежних. Та, проте, незважаючи ні на намагання законодавців заплутати виборця частою зміною закону, ні на активну роботу адміністраторів-виконавців, що забезпечує їхні рішення, все-таки обирати нам. І нам же (звалити на когось не вдасться!) доведеться якийсь час відповідати за наш вибір. Вибір Шляху.

Замість епілогу

Тепер про події в Новочеркаську. От цитата з «Вікіпедії»: «Наприкінці травня (30 або 31 числа) 1962 року було вирішено підвищити (під тиском колгоспів) роздрібні ціни на м’ясо та м’ясні продукти в середньому на 30 % і на масло — на 25 %, у газетах цю подія подали ледве чи не як «прохання всіх трудящих», які все розуміють і схвалюють». Оптимізм вселяє те, що в описі не згадані ні гречка, ні цукор...

Олексій ПОЛЯХОВ, у недалекому минулому — депутат міськради, у найближчому майбутньому — виборець.

Севастополь.