Партизанське з’єднання Сабурова розпочало рейд з Полісся на Львівщину, знищуючи на своєму шляху залізничні і шосейні мости, гарнізони гітлерівців. Весною 1943-го з Москви з’єднанню було надіслано чимало зброї, мінометів, протитанкових рушниць, вибухівки. Це додало партизанам впевненості в боях, віри в перемогу над ворогом.
...У нічному небі одна по одній гасли зорі — наближався ранок. А партизанська колона продовжувала йти все далі вглиб лісу. Люди і коні вибивались із сил, але продовжували рейд у західному напрямку. Десь позаду залишилася Рава-Руська. Там було чути кулеметні черги, видно спалахи ракет. Здавалось, лісу не буде кінця. На кінських спинах гойдалися ящики з набоями і мінами, мішки з продуктами. Коні з партизанського обозу важко ступали по заболоченій землі.
Матвій Іванович Скумін, кремезний партизан, раз у раз підганяв гнідого, бо обозу треба було наздогнати передові роти з’єднання, які пройшли цим маршрутом раніше. Партизани мали до світанку перейти шосейну дорогу і продовжити рейд. Та скоро почулися звуки далекого бою — схоже, перетнути шосе тихцем не вдалося. Бій ставав все запеклішим, міни долітали вже й до обозу. Одна з них влучила в матвієвого коня — той повільно звалився в багнюку... Тим часом все частіше чулися від партизанів, що прийняли бій, прохання: «Патронів піднесіть!»...
Що було робити? Матвій зняв з гнідого вуздечку, зв’язав нею два ящики з патронами, звалив їх собі не плечі. Піт заливав очі, ремінь боляче різав плече, підкошувались від утоми ноги, але він уперто йшов до товаришів, які вели бій. Ось і свої. Коробки з набоями за кілька хвилин розійшлися по відділеннях і ротах. Партизани готувалися відбити чергову атаку гітлерівців. Підповз до поваленого дерева й Матвій. Поруч лежали його односельці Семен Гречко, Кузьма Скумін, Степан Шинкар. Всього у з’єднанні із села Хочине Олевського району, що на Житомирщині, воювало дев’ятнадцять чоловік. Це село карателі спалили ще в листопаді 1942-го, а сотні його мешканців розстріляли і спалили в хатах і хлівах. Всі чоловіки, які залишились живими, поповнили з’єднання Сабурова, Ковпака, Бегми.
Гітлерівці рідко відстрілювались і задкували до своїх окопів. Було видно, що партизани взяли в бою гору. Аж раптом праворуч заторохкотіло кілька німецьких автоматів. Матвій Скумін дістав з кишені піджака гранату і, ставши на коліно, кинув її у напрямку німецьких автоматників. Щось боляче вдарило у руку та в груди. Матвій присів, крутонув головою, наче хотів побачити того, хто вдарив його, і повільно повалився на соснову глицю. У пам’яті промайнули обличчя дружини, дітей, він намагався їм щось сказати, але не міг...
Він уже не бачив того, як партизани знищили ворожу засідку, як ховали вбитих товаришів, як несли його, пораненого, кілька кілометрів на руках. На одному з хуторів біля села Іванки на Львівщині пораненого Скуміна залишили в будинку, поділилися з господарями ліками і попросили їх доглядати Матвія до повернення з’єднання з рейду.
Після війни Матвій Іванович Скумін не раз розповідав односельцям про пережите, про партизанську дружбу, про бої з окупантами. Часто згадував незнайомих хуторян зі Львівщини, які лікували його рани, годували і переховували від карателів.
Андрій ГРЕЧКО,колишній командир диверсійної групи партизанського загону ім. Дзержинського з’єднання Бегми, полковник у відставці.
смт Рокитне
Рівненської області.
На знімку: А. Г. Гречко.
