«Енеїду» читаю відтоді, як навчився грамоті»

Народився Юрій Шковира у 1931 році на Черкащині, в селі Івахни Монастирійського району. Дід по матері — Георгій на прізвище Григорович — помер ще до його народження. Був він священиком, і, як розказували двоюрідні сестри, прекрасно грав на скрипці та мав чудовий голос. Подорожуючи «забутою Україною» (про це трохи пізніше), Юрій Демидович зустрів у рідних краях бабусю, яка знала його діда-священика.

Батьків батько — дід Антон — помер у голодні 30-ті. Розповідали, що, коли почалися розмови про голод, дід Антон вирішив посіяти тютюн і завдяки цьому ходовому товару пережити лихоліття. Так він і помер на клункові з тютюном, який ніхто не купував.

Батько — Демид Антонович — рятував сім’ю, перебираючись з одного міста в інше, де міг знайти роботу.

— Голод 33-го пережили у селі Веселе на Херсонщині. У перший клас я пішов в Олександрії на Кіровоградщині, у другому й третьому вчився в Путивлі, сім класів закінчив у селищі Балаклея поблизу Сміли... У 1946-му, повернувшись з війни, батько працював бухгалтером у колгоспі. Через його руки проходили всі постанови про здачу зерна, дані про врожай, — а в той рік була посуха, бракувало техніки і робочих рук. Батько зрозумів, що знову насувається голод. І ми знову тікали. Цього разу в Узбекистан, куди ще в 1930-у подався чоловік батькової сестри, рятуючись від розкуркулення. Пізніше дядько забрав до себе й родину, і прожили вони там усе життя, — розповідає мій співрозмовник.

А у своїх спогадах про той час він напише: «З України писав листи мій товариш Олег Косенко. Він повідомляв про голод: по вісімнадцять-двадцять людей хоронять щодня... Батько влаштувався бухгалтером у містечку Денау на винзаводі. Нам виділили одну кімнатку у мазанці. Вп’ятьох мешкали у прохідній кімнаті площею 10 квадратних метрів, а в дальній жила сім’я з Оренбурга — жінка років 50-55 та її дві дорослі дочки. Обидві не могли знайти роботи... Їхня мати почала ходити з торбою жебракувати. Коли вона приходила додому, сестри хапали торбу у матері, витягали шматочки хліба і їли їх, запиваючи водою. По підлозі від їхніх дверей до нас повзли воші...»

Легше стало жити, коли батька перевели до винрадгоспу. Родина переїхала у кишлак і отримала кімнату у великій двокімнатній мазанці, яка була споруджена «для начальства» (у другій половині оселився з дружиною водій єдиного в радгоспі автомобіля). Батько десь дістав стару бельгійську двостволку з одним роздутим стволом і без приклада. Юрко зі шматка горіхового дерева вирізав для рушниці приклад — перша спроба у різьбярстві! — і став ходити на полювання. В Узбекистані важко захворіла на бруцельоз сестра Галя. Лікарі сказали, що клімат Середньої Азії для неї може бути смертельно небезпечним, і у 49-му родина повернулася в Україну. Атестат зрілості Юрій Шковира отримав у Кам’янці-Дніпровській Запорізької області.

— Йшов п’ятий рік після закінчення війни, — згадує він, — а часи були ще важкі. Мати пошила мені зимове пальто з грубої солдатської ковдри — сіро-коричневе з двома жовтими смугами по полах. На ногах — яскраво-червоні черевики, знайомий швець спеціально їх зробив «зі скрипом». Тому я частенько заходив у калюжу, щоб змочити підошви, тоді вони не так рипіли. Вигляд мав жалюгідний і вирішив піти вчитися туди, де мене б одягали й узували. В газеті знайшов оголошення Криворізького гірничорудного інституту, в якому студентів забезпечували форменним вбранням і стипендією — від 350 до 425 карбованців. Загітував поступати на геологорозвідувальний факультет ще трьох своїх товаришів.

Після закінчення інституту 25 років відпрацював у полі, створював геологічні карти, а тому Україну знає, як власні п’ять пальців. Потім екстерном захистив кандидатську дисертацію і ще впродовж шістнадцяти років викладав у Дніпропетровському університеті. А вийшовши на пенсію, повернувся до захоплень, які народилися ще у дитинстві, — малювання і різьблення.

У Старих Кодаках, передмісті Дніпропетровська, Юрій Шковира на початку вісімдесятих купив хатинку з невеликою ділянкою землі. Село, що на півтора століття старше за Катеринослав, розташоване на правому крутому березі Дніпра — там, де колись розпочиналися пороги. У цьому місці був перший з них — Кодацький. Неподалік збереглися кріпосні вали старої польської фортеці Кодак, яка у 1648 році перейшла до рук Богдана Хмельницького і його війська. Спочатку тут проводили відпустки та приїздили з родиною на вихідні. Згодом стару хату довелося майже повністю розібрати, трохи надбудувати, замінити підлогу, дах. Розбираючи стару черепицю, Юрій Шковира натрапив на дивовижну знахідку — писану олією ікону Миколи Чудотворця. Очевидно, сховали її тут ще перші господарі (а вже й других нема на світі), коли почався наступ на релігію. Тепер Микола Чудотворець зустрічає гостей у відбудованій хаті з широкими вікнами, з яких видно Дніпро. Переїхавши сюди жити, господар «заселив» хату своїми витворами. Найбільше серед них козаків — насмішкуватих, відчайдушних, веселих і сумних. А ще — героїв «Енеїди» Котляревського, яку Юрій Шковира знає з дитинства. Коли потрапило до рук ювілейне видання з ілюстраціями Анатолія Базилевича, одразу закохався у цього художника і став вирізьблювати його малюнки на дереві, а згодом і на камені.

— Ось його малюнок Кобзаря — я його зробив із кримського вапняку. Привіз із Криму браковані брили, а потім ідуть у хід молоток, долото, ніж... Ні, козак на хаті і ота весела компанія на сараї (однозуба баба з хворостиною у руці сварить заблукалих гусей і підсвинка, яких заганяє у двір худорлявий вусань. — Авт.) — то інша техніка, — пояснює господар. — Робиться фігура з глини, обливається алебастром, глина виймається, алебастрова форма змащується мильною піною, щоб до стінок не прилипало, і знову заливається алебастром. Це я вичитав у книжках... Бачите — вийшло. До стіни фігуру прикрутив гвіздками, а потім їх замастив. Цей козак на хаті — вже років двадцять...

Замовлень, — а вони почали надходити після персональних виставок (одну влаштували в університеті, другу — в обласній бібліотеці), — Юрій Шковира не бере. А от дарує свої роботи із задоволенням. Має лише один клопіт: де брати заготовки? Грушу — з неї найкраще ложки вирізувати — ще у власному садку можна спиляти. А на щось масштабніше потрібна липа, яка добре ріжеться і дуже гарний колір має. Отож із подорожі на Чернігівщину повертався з повною машиною «дров» з липи та вільхи.

Така друга назва «Нової Енеїди», у передмові до якої автор написав: «Я посадив садок, побудував дім, виростив сина й доньку. Здається, виконав своє земне призначення. Але мені болить доля України. Може, ця книжечка хоч на півкроку наблизить її краще майбуття».

Цей твір Юрій Шковира завершив у 1999-му, тому багатьох дійових осіб, що нині улаштувалися на політичній арені, у ній не зустрінеш. Однак все-таки трапляються й відомі персонажі: «В черзі до раю там стояли Пан Симоненко і Мороз, Один другого відпихали, Але культурно, без погроз. (...) Та все їм якось не везло: То пан Кравчук підставить ногу, То «Рух»» їм перетне дорогу, — Усі робили, як на зло».

Серед мешканців раю і пекла у цій інтерпретації класики більше, звичайно, персонажів, що уже зійшли зі сцени. Серед них Карл Маркс, який сидів при брамі в рай і «розділяв народи На класи, наче на породи, Всім «Капітал» читать давав. Того ж, хто не хотів читати І пробував відтіль тікати, То він ціпком і діставав», Йосип Сталін («Там сатані поклони клали, «Отцом народов» називали, І звалась «Правдою» брехня), Михайло Горбачов, який був «тоді в раю за Бога (...) не ледачий і везучий, та ще й до біса балакучий, Міг будь-кого заговорить. Зібравши раз в раю нараду, Сказав: «Не треба винограду! Багато дуже стали пить...», Борис Єльцин («В раю він жив не дуже довго, Коли ж звалив КПРС, І тільки пересів із «Волги» У персональний «Мерседес», Так зразу ж і розперезався»), Павло Лазаренко, котрий «Украв, мабуть, мільйонів двісті, Передавали якось «Вісті», А сам в Америці тепер».

Твір складається з трьох частин («На тому світі», «Кінець того світу» і «На цьому світі»). Еней, відвідавши і пекло, і рай, зрозумів, що простим людям скрізь живеться однаково погано. «Про пекло люди вже не дбали, Паркет пустили на дрова, Гвіздками в ліфтах колупали Якісь похабнії слова. Ніхто там не сміявся зроду, А тільки лиш робили шкоду, Та пить «Московську» кожен знав. І працювати не хотіли, А на роботі лиш сиділи, Та майже кожний другий крав». Не краще було і в раю: «Людей там за людей не мають, Частенько навіть і вбивають. Самі ж Христу будують храм... Довгенько ж Бога їм молити, Щоб міг гріхи оті простити. Не скоро вийде з хама пан!» Побувавши і на тім, і на цім світі, щасливою свою Україну Еней побачив... лиш уві сні.

Однак автор не залишає читача без надії: «Не знаю, чим воно скінчиться, Чи будем жити у віках? Не дуже хочемо учиться Ми на своїх же помилках. Вперед, народе, підіймайся, В дорогу тяжкую збирайся, Туди, куди іде Весь Світ...» Поему надрукувала в Австралії газета «Вільна думка». Після цього автор видав її за свої кошти окремою книжечкою (один із трьохсот примірників тиражу тепер є і в моїй бібліотеці. — Авт.). А після виходу ще двох книжечок оповідань Юрію Шковирі запропонували вступити у Спілку письменників.

— Отак вийшло, — сміється він, — що я тепер наче як письменник...

Десять років поспіль щоліта на його стареньких «Жигулях»-«копійці» вони подорожують Україною. Зупиняються в історичних місцях, відвідують замки і фортеці, церкви і монастирі, музеї, парки й садиби. «Намотали» десятки тисяч кілометрів і назбирали силу-силенну вражень, цікавої інформації, фотознімків, дорожніх нотаток. Всім цим Юрій Шковира і троє його супутників — журналіст Борис Матющенко, письменник-краєзнавець Микола Чабан, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської академії отець Юрій Мицик — поділилися з нами у книзі «Забутою Україною».

Сучасні автобани Україні дуже потрібні, пишуть вони у заключному розділі. От тільки не забули б поставити покажчики до пам’яток історії та культури, а не тільки до барів та готелів!..