Якщо хворий не йде до лікаря, то лікар має зробити крок йому назустріч

— Держава обов’язково повинна дбати про здоров’я своїх громадян, — наголошує Валерій Бабійчук. — Це має бути одним з її пріоритетів не на словах, а на ділі. Бо яка перспектива у держави, в якої хвора нація? Ніякої! На мою думку, починати треба з давно апробованого методу — обов’язкових медичних оглядів. Кожна людина — від малого до старого — повинна хоча б раз на рік побувати у лікаря. Але не поспішають наші люди до лікарень. Про це всі ми добре знаємо. Хіба що у крайньому разі, коли доводиться вживати невідкладних заходів для врятування життя. Причини різні: від того, що нічим вибратися з села, бо не ходить автобус, до звичайної боязливості постати перед людиною в білому халаті, мовляв, а раптом зараз у мене виявлять якусь біду...

Якщо пацієнт не йде до лікаря, значить треба, щоб лікар зробив йому крок назустріч. Недарма в радянські часи досвід медичних оглядів населення у нас запозичували навіть зарубіжні фахівці. Нагадаю, такі огляди були обов’язкові. Їх проводили окремо для категорій працюючих — механізаторів, доярок, робітників. На це спрямовували кошти. Бригади лікарів виїздили у села, трудові колективи. А під яким суворим контролем була ця справа!.. На мою думку, кращого методу спілкування пацієнта з хворим годі шукати.

У колективі Вінницького обласного госпіталю для інвалідів війни, який очолює Валерій Бабійчук, продовжують практикувати виїзди бригад лікарів у населені пункти.

— На жаль, не так часто це вдається робити, — каже Валерій Вікторович. — Коштів обмаль. Медичний заклад мав би це робити не за власні гроші. Їх треба передбачити у бюджеті. Медичні огляди дали б можливість запобігти розвитку тих чи інших хвороб у десятків тисяч пацієнтів...

— Не повірите, люди у черги шикуються, коли бригада лікарів приїздить у село, — продовжує Валерій Бабійчук. — Їхати в районну лікарню, не кажучи про обласну, багатьом не з руки. Особливо це стосується старшого покоління. А тут така можливість. Намагаються не упустити її, щоб повідати лікарю про те, де й що болить.

Протягом дня бригада лікарів госпіталю працювала одного разу у віддаленому від обласного центру селі Тропова Могилів-Подільського району. Прийом вели, як кажуть, до останнього пацієнта.

— Ми не побачили жодної людини, у якої б не було відхилень у стані здоров’я, — каже співрозмовник. — Коли виміряли тиск в однієї з колишніх ланкових місцевого господарства, прилад почав зашкалювати, не вистачало позначок. Лікар сприйняв це по-своєму: подумав, що зіпсувався прилад. Попросив принести інший. Причина, на жаль, була не в ньому. Тиск у старенької пацієнтки виявився таким високим, що ми дивувалися, як вона могла з таким тиском стояти на ногах. Звичайно, одразу надали необхідну допомогу. Кожен пацієнт отримав необхідні поради — одним призначили ліки, іншим видали направлення на стаціонарне лікування у госпіталі.

— Можливо, я консерватор, — продовжує Валерій Бабійчук. — Хоча, зрозуміло, обома руками підтримую проведення змін у системі охорони здоров’я. Однак подекуди їх здійснюють без урахування ситуації на місцях. Зараз, наприклад, наголос роблять на сімейній медицині, стверждуючи, що це — оптимальний варіант медичного обслуговування, в тому числі в економічному плані. Якби ж то!.. Насправді витрати на організацію сімейної медицини досить значні. Є виписана концепція сімейного лікаря. Від неї не можна відступати. Але це потребує затрат, починаючи з навчання сімейного лікаря, тобто часткової зміни системи університетської підготовки, до створення робочих місць — ФАПи в селах планують переобладнати під амбулаторії сімейної медицини. Система, яка задумувалася економною, насправді виходить затратною. Сімейний лікар у селі, як на мене, даруйте, це повний абсурд.

Чим, скажіть, не влаштовував дільничний лікар? Він хіба гірше знав своїх пацієнтів? Свого часу я очолював дільничну лікарню в селі Дашківці Літинського району. У нас тоді жителів села обслуговували десять фельдшерів. На одного припадало майже дев’ять тисяч мешканців, село велике. Незважаючи на таку кількість людей, вони добре справлялися зі своїми обов’язками. Принаймні точно знали болячки своїх пацієнтів, тому могли одразу надати необхідну допомогу.

Що обов’язково необхідно в селах — це так звані соціальні ліжка. Село старіє. Багато одиноких людей похилого віку. У цьому плані треба попрацювати спільно двом відомствам — нашому і соціального захисту населення. Що стосується страхової медицини. За такого високого рівня безробіття, яке маємо нині, говорити про це марна справа. Ми тільки скомпрометуємо благі наміри. Реформування нашої галузі — процес тривалий і складний. Головне, на мою думку, щоб ті, хто ним управляє, добре володіли ситуацією. Як кажуть в народі, щоб необдуманими рішеннями людей не насмішити.

Приблизно п’ять тисяч інвалідів і ветеранів війни та праці протягом року лікуються у Вінницькому обласному госпіталі. Дві тисячі хірургічних операцій проводять лікарі за цей час. Неспроста цей лікувальний заклад називають тутешньою школою передового досвіду в галузі медицини. Він чи не єдиний з-поміж аналогічних медичних установ інших регіонів держави, де роблять операції на очах. Бальнеологічному комплексу, створеному в госпіталі, можуть позаздрити навіть деякі курорти. У соляній шахті керівник медичного закладу звертає увагу на те, що блоки із солі є такими, які їх створила природа. Завдяки цьому вдалося відтворити клімат природної шахти. Останнє з придбань госпіталю — магнітний турботрон. З його допомогою впливом магнітного поля лікують артрити, артрози, гіпертонію.

У центральному корпусі госпіталю є один непримітний, на перший погляд, фотостенд. На ньому знімки усіх тих благодійників, хто свого часу допоміг закладу у придбанні нового медичного обладнання. Тут і народні депутати, керівники держави, області, підприємці. Коли хтось приїздить до лікарняного закладу, обов’язково проходить біля нього. Ознайомившись з тим, який внесок зробив хтось, старається не відстати. Це — один із психологічних прийомів, які застосовує начальник госпіталю. Допомагає коштами й обласна влада. Так, на останній сесії облради депутати спрямували двісті тисяч гривень для зміцнення матеріальної бази закладу. Загалом тут понад шістдесят відсотків — нове сучасне обладнання.

У цьому одна з особливостей госпіталю. Відділення нетрадиційної медицини створювали протягом п’ятнадцяти років. Ініціатором був начальник госпіталю Валерій Бабійчук. А всі новинки перед застосуванням випробовував на собі. Наголос роблять на профілактичних методах. Одна з головних методик — методика Фолля. Перевагу надають московсько-кримській школі нетрадиційного лікування. Більш як сорок різноманітних методів діагностики, профілактики і лікування застосовують у відділенні нетрадиційної медицини госпіталю.

— Тих, хто пройшов дорогами війни, стає дедалі менше, — каже Валерій Бабійчук. — Але не зменшується кількість інвалідів інших категорій. Тому ми внесли пропозицію про часткове перепрофілювання закладу стосовно пацієнтів. Пропонуємо лікувати на нашій базі інвалідів усіх категорій. Також могли б обслуговувати дітей війни...

 

Вінницька область.