Важливо будувати не лише плани, а й об’єкти

Олексій Кодебський (на знімку вгорі), який працює тут сільським головою вже 28-й рік, має свої секрети господарювання.

— Сьогодні багато є у кожній сільраді намірів, але якщо вони не підкріплюються бюджетом, ті наміри залишаються прожектами. Наша сільська рада є однією з передових не тільки в Києво-Святошинському районі, не тільки в Київській області... Коли підбивали підсумки розвитку населених пунктів за 2009 рік, то ми отримали перше місце серед населених пунктів до десяти тисяч мешканців. Подали на конкурс документи про те, чого досягли, що позитивного було зроблено впродовж року — нам перший диплом і вручили. Кажу це не для того, щоб похвалитися. Будь-які досягнення без великої роботи — неможливі. А коли почав працювати на цій посаді, то зрозумів, що правильно кажуть: «Справа рук потопаючого...».

У 1989 році — тоді розпочався рух з утворення кооперативів — ми вирішили: якщо від держави не отримуємо коштів, то треба дати зелену вулицю розвитку малого бізнесу. Комусь виділили земельну ділянку для розміщення об’єктів, а комусь просто дали юридичну адресу. І так у нас зразу пішли надходження до місцевого бюджету. Нині наша сільська рада — одна з кращих з наповнення бюджету. Крім цього, ми відраховуємо до районного і обласного бюджету (на цей рік нам «забили» 5,5 мільйона гривень). Це утримання третини сільських рад району — на зарплату тощо. Коли наповнився бюджет, стало можливим працювати якісніше. А до того було: карбованець — сюди, карбованець — туди, і не видно ніякої роботи. Перше з основних завдань постало — газифікація. Розпочали справу 1986 року. Тоді ще ні кооперативи не дозволялися, будувалися газопроводи і таке інше тільки за рахунок держбюджету. Почали утворювати такі напівлегальні кооперативи за участю населення і сільради, то й веселіше стало з газифікацією. Нині територія нашої сільської ради в Києво-Святошинському районі одна з найменших, але за щільністю населенні — чи не найбільша. Дуже багато у нас вулиць. Тільки у старій частині села їх 24, а це понад 25 кілометрів газифікації.

Затим оголосили програму «Дороги» — коли вже усі порозривали, як газ прокладали. Заасфальтували дороги...

Була і програма «Освіта». Ця галузь фінансується з райво, яке й копійки на розбудову не дає. Ми цього року святкували 70-річчя нашої школи. Програма передбачає передусім фінансування усіх тих робіт, які виникали там. У школі спочатку було централізоване опалення. Ми зробили автономне, що дало економію нашому бюджету. Через те, що раніше і холодно було, і водночас комунальні служби нараховували більше грошей. А років п’ять тому поставили котельню — сільська рада понад півмільйона гривень витратила на це — зразу стало тепло в школі... Не секрет — школа, дитсадок, клуб — зводяться за рахунок державного бюджету. Ми ж почали добудовувати школу за рахунок бюджету сільради. Так з’явилося додатково двадцять навчальних приміщень-класів, побудували нові актовий та спортивний зали, їдальню. Відремонтували і частину школи, споруджену сімдесят літ тому: перекрили дах, замінили вікна на склопакети, що дало економію тепла. Навіть діти хворіють менше.

У 2008 році отримав нове приміщення дошкільний навчальний заклад. Якщо хтось продає, закриває дитсадки, то ми зійшлися на тому, що їх більше треба відкрити. Закладено ще один дитсадок, який буде передано сільраді, на 240 місць.

За три останні роки на соціальний розвиток витратили 40 мільйонів гривень. За бюджетом досягаємо таких міст, як Боярка і Вишневе. У «загашнику» є кошти — 30 мільйонів гривень лежить на депозитах у банках. Ми можемо будувати не тільки плани, а й об’єкти, які потрібні.

— Олексію Івановичу, поділіться досвідом: як вдається оцих усіх підприємців, котрі працюють на території ради, змусити перераховувати належні податки саме до бюджету сільради?

— Це наболіле питання не лише для нашої сільради. Ті підприємства, що приходять на нашу територію, вони вже десь зареєстровані. Здебільшого в Києві й податки платять там. Вживаються заходи роз’яснювального характеру, десь — примусового. Сьогодні на території сільради значиться більш як 340 підприємств і підприємців. А це дає змогу істотно поповнювати наш бюджет.

— Примусового — це як?

— Не приймаємо рішення щодо продажу чи оренди землі. Кажемо, доки не зареєструєшся, ми не вирішуватимемо з тобою земельні питання. Підприємці й самі зрозуміли, що вигідніше залишатися в області, ніж реєструватися в Києві. Через те, що орендна плата чи викуп земельної ділянки в столиці дорожче.

— Цікаво, звідки взялося це свято? Чому День села відзначають саме тепер?

— Коли я прийшов на посаду, можливо, через те, що тут народилися мої діди-прадіди, — почав вивчати історію виникнення цього населеного пункту. З’ясувалося, Борщагівки, а їх раніше було п’ять — Петропавлівська, Софіївська, Микільська, Братська і Михайлівська — належали до монастирів. І всі ці землі ніколи не знали кріпацтва: спочатку були церковними, а за Катерини ІІ (яка провела секуляризацію церковних земель, тобто відбулося перетворення церковної власності на державну) стали казенними. Відтоді й селяни називалися «казенними», державними, тобто вільними, але на державній землі. І ми знайшли відомості про те, що наша Борщагівка була утворена у 1497 році. Тому 14 вересня і святкуємо — нині 513 рік. На цей день раніше саме припадав за старим стилем початок нового року. І називалося це свято, як і в кожному населеному пункті, храмом. Храм преподобного Симеона Стовпника. Ми вирішили підтримати традицію наших предків. Тож започаткували і вже десятий рік проводимо День села. Підбиваємо якісь підсумки роботи за рік, й громаді села радість... До свята ось видали книжку про населений пункт. Тут і карта, й історична довідка...

— Чи багато людей мешкає у Петропавлівській Борщагівці?

— Це один з наболілих для приміських населених пунктів моментів. Офіційно статистикою зафіксовано 7800. Але ж перепис був у 2000 році. Формування бюджету іде за цими показниками. Хоча за останнє десятиліття у нас додалося тисячі півтори населення — це як ще одне велике село. А формування бюджету проводиться за схемою, як за радянських часів: на медицину — 365 гривень на людину. Помножили на кількість населення — решту забрали до обласного чи районного бюджету. Це, звичайно, неправильно. Нині формування бюджету має бути знизу доверху. Щоб ми чітко знали, що 50 чи 60 відсотків надходжень залишаються у нашому бюджеті, решта йде на загальнодержавні потреби. І ми знатимемо, куди спрямовувати. Бо що більше заробляємо, то більше беруть у нас. І немає тоді натхнення нарощувати свій бюджет, бо його забирають. А ще у нас проживає близько 400 громадян, які звели будинки і незареєстровані. Мені, як голові сільської ради, доводиться з ними працювати. Виготовити технічну документацію на будинок, державні акти... А багатоповерхова забудова наступає — у селищі Чайки, яке також належить до нашої сільради, зводиться два красиві масиви. 16—20-поверхові будинки одразу з усією інфраструктурою: і медицина, і дитячі садочки, і школи... Незабаром наша територія зросте до міста з 60—70-тисячним населенням.

— Добре це чи погано?

— З одного боку, й погано. По-перше, втрачається образ села — традиції, бо йде перемішування культур. У нас вже представники майже 30 національностей проживають на території.

По-друге, будь-який населений пункт живе нормально, якщо хоча б чверть земель спрямовується на розвиток території. Тоді це дає робочі місця, заробітну плату — люди нікуди не їздять. І поповнення бюджету йде. Є населені пункти — вони тільки роздали земельні ділянки для будівництва, зокрема багатоповерхового. А далі що? Кладовища, сміття, школа, дитячі садочки... Усе звалюється потім на сільську раду.

— Ви як зі сміттям розв’язуєте проблему?

— Важке питання для приміських районів. Якщо ми прибрали територію — через тиждень-другий Київ нас закидає знову. Вантажівки несанкціоновано зсипають сміття на околиці столиці — тобто на нашій території. У нас є кошти в бюджеті, то ми створили своє комунальне господарство, придбали спеціальні машини, трактори. І спочатку закупили контейнери, розставили на вулицях, але не прижилося. Ніхто не хоче, щоб біля його подвір’я стояв ящик для сміття й бігали бродячі коти й собаки. Тепер перейшли на «пакетний метод». По графіку йде машина: господар знає, коли вона біля його двору, виносить в пакеті сміття, забирають...

— У старому селі у будинках всі зручності. Чи по-різному?

— У нас близько півтори тисячі хат у старій частині села. Десь половина — з усіма зручностями. Цьогоріч ми розпочали відповідну програму. Наше, мабуть, єдине село, яке домоглося, щоб Київ дав можливість завести централізовано каналізацію і воду. Не всі ще зрозуміли, яка велика робота була пророблена. Можливо, відчують років через десять, коли вже реконструюють будинки й матимуть у домі усі зручності. Хочу сказати, не так проблема у воді, як в каналізації. Нинішнього року розпочнемо (є проектна документація) прокладання централізованої каналізації на трьох вулицях. На наступний рік — ще три вулиці. Так охопимо все село. Справа, до речі, затратна. Виходить десь 25 тисяч гривень, щоб підключитися, підвести воду і каналізацію до одного будинку.

— Плюс це чи мінус — близькість до села такого мегаполіса, як Київ?

— З плюсів можу назвати лише те, що Київ дає нам робочі місця. Принаймні давав донедавна. Тепер тут — у селі — є промисловість. Мінусів, гадаю, більше. У села наркоманія прийшла з міст. Але у День свята не хочеться говорити багато про негативи...

Розпитувала Галина КВІТКА.

Фото Валерія ДРУЖЕНКА.