Гроші дати не можна заблокувати

Відповідь на це запитання якось непомітно відійшла на другий план, бо на першому ось уже років двадцять поспіль стоїть зовсім інше — будуть чи ні гроші на добудову? За фінансовою проблемою загубилась інша, яка свого часу зупинила будівництво. Адже двадцять років тому, коли готовність блоків була відповідно 75 та 28 відсотків, Верховна Рада зупинила їх будівництво через масові акції протесту навколо атомної енергетики. Тоді суть проблеми полягала не у фінансуванні, а у гарантіях безпеки.

Вже через три роки ці проблеми та мораторій були визнані популістськими, і Рада зняла заборону. Однак до питання добудови повернулись лише через десятиліття. Відтоді з періодичністю у кілька років різні уряди вже не раз робили спробу відновити роботи. Тема особливо популярною стала після того, як добудували та запустили другий блок, котрий також пережив стадію мораторію.

Але можна збитися з ліку, скільки разів проводилось обстеження недобудованих об’єктів, оглядались пошкоджені часом і дощами з морозами конструкції, прораховувалось, скільки знадобиться коштів на їх ремонт, і як довго вони зможуть служити в майбутньому... А паралельно визначали втрати від руйнувань, які вже сталися, й кожного разу повертались до одного: скільки доведеться інвестувати у нову споруду? До того ж з роками цифра ставала дедалі вагомішою.

Якщо перед початком дії мораторію вже було інвестовано близько півмільярда доларів, і для добудови тоді цілком вистачило б ще стільки ж, то тепер сумою менш як два мільярди доларів ніхто не оперує. Та й вона, швидше за все, не остаточна.

Попри дороговартісність проекту п’ять років тому уряд все-таки прийняв рішення про добудову блоків. А два роки тому на станції всерйоз заговорили про початок робіт. Їм передувала не одна велика нарада, в якій брали участь представники НАЕК «Енергоатом», керівники діючих українських АЕС, і навіть тодішній Президент України не оминув станцію. Неодноразово йшлося не так про перспективи Хмельницької станції, як про стратегію розвитку вітчизняної атомної енергетики на два наступні десятиліття. І хоча говорили здебільшого про загальні проблеми, ніж про конкретні інвестиційні плани, проте передбачалось, що Україна має здолати це непросте, але важливе фінансове завдання самотужки.

Втім, до практичних кроків так і не дійшли.

Пояснень довго шукати не довелося — у кризовому бюджеті таким масштабним витратам, зрозуміло, місця не знайшлось. Не передбачені вони і нині, однак заяви про те, що на блоках таки розпочнеться будівництво, знову пролунали. Підставою для цього став договір про добудову двох блоків ХАЕС, підписаний Україною та Росією, та виділення останньою кредиту в два мільярди доларів.

На станції заговорили про те, що можна буде затвердити техніко-економічне обґрунтування на будівництво — а це близько восьми десятків томів документації. Однак фахівців такий обсяг робіт не злякав. Сподіваючись на стабільне фінансування, вони пообіцяли вже до вересня цього року завершити роботу над документацією та відправити її на експертизу. А до кінця року взагалі завершити всі роботи з документацією.

Крім того, чітко підраховано, що на зведення кожного блоку потрібно 1700 днів. Та беручи до уваги ступінь готовності третього, вистачить і тисячі днів. Тому, здавалося б, до 2014 року він уже має запрацювати. Однак одразу були названі дещо інші терміни: для третього — пуск намітили у 2015—2016 роках, для четвертого — у 2017-му.

Цей часовий запас можна було б віднести до технологічних проблем. Адже спочатку доведеться ремонтувати, реконструювати, а то й заміняти на нове вже встановлене багато років тому обладнання. А все це — чималі часові й фінансові затрати. До того ж не все так просто із кадрами. Хоча сьогодні на станції говорять про потенціал майже у півтори тисячі будівельників та наявності такої спеціалізованої організації, як управління будівництвом ХАЕС, швидке налагодження будівельних графіків було б проблематичним. Після серйозного зменшення обсягів будівельних робіт, а то і просто простоїв, які розтягнулись на роки, зібрати справді потужний, а головне — кваліфікований загін фахівців складно. Хоча люди і прагнуть роботи, а головне — заробітків, проте теперішній рівень кваліфікації багатьох залишає серйозні сумніви.

Втім, і ці, як і низка інших технічних проблем здоланні за наявності головної умови — фінансування. І тут знову виявилось, що могутні фінансові потоки поки що далекі від ХАЕС. А обіцяні Росією два мільярди доларів — це не реальність, а лише можлива далека перспектива. Жодних коштів ні в область, ні на ХАЕС не надходило.

І тільки після кількамісячної паузи з’явилося повідомлення про те, що поки триває лише вибір уповноважених банків, які мають взяти участь у цій фінансовій операції. Як зауважив президент НАЕК «Енергоатом» Юрій Недашківський, лише кредитна угода розроблятиметься ще років два. А тому договір із російськими банками про виділення кредитів може бути підписаний не раніше 2013 року.

То про які терміни і графіки будівництва ведемо мову нині?

Якщо забути про ейфорію від гіпотетичних російських кредитів, можливо, варто таки повернутись до початку всіх проблем: для чого потрібні Україні нові блоки? А якщо потрібні — то які?

Відповіді на ці запитання начебто мають бути почуті на громадських обговореннях, без проведення яких неможливе будівництво таких масштабних проектів. Але хто і що має обговорювати?

У місті енергетиків Нетішині давно не ставлять собі запитань, звідки надійдуть кошти і чиїм буде проект добудови. За кілька десятиліть тут так і не вдалося створити іншу виробничу інфраструктуру, котра б гарантувала зайнятість населення. Зате лише один новий блок дасть роботу щонайменше тисячі чоловік. До того ж на кілька років стабільні заробітки будуть гарантовані майже шести тисячам будівельників. Хто із теперішніх заробітчан, що шукають долі у чужих краях, відмовиться від такого, хоч і тимчасового, але щастя?

В ОДА такими масштабними проблемами теж особливо не переймаються. Насамперед тому, що всі рішення приймаються на вищих урядовому та міждержавному рівнях. А протистояти їм чи хоча б висувати свої місцеві вимоги — було б щонайменше необачливо. До того ж подібні проекти завжди передбачають частку витрат і на розв’язання місцевих соціальних проблем. Так, при добудові другого блоку навколишнім районам таки припало 44 мільйони гривень. Тож на певні крихти від великого атомного пирога коли-не-коли область все-таки може розраховувати. А це мало би бути від п’яти до десяти відсотків від вартості будівництва на розвиток 30-кілометрової зони, як передбачено законодавством.

Та коли облишити «містечкові» проблеми подолян, так і хочеться запитати: якщо блоки запускаються, то це повинно бути комусь вигідно. Кому?

Якщо говорити про нинішні енергетичні потреби країни, то в постачанні електроенергії вони задоволені максимально. Адже навіть тоді, коли з п’ятнадцяти діючих атомних блоків третина зупиняється на планові ремонти, мало хто із виробничників чи комунальників це відчуває. Навіть на Хмельниччині, хоча про це не повідомляють офіційно, проте добре знають: у пік кризи один із блоків стоїть на ремонті, аби запобігти перевиробництву електроенергії.

Вагомим міг би бути аргумент про те, що це сьогоднішні реалії, а суть новобудови — в українській енергетичній перспективі. Шкода тільки, що для пересічного українця вона залишається поки що маловідомою і малозрозумілою. Про який погляд вперед можемо вести мову, коли надаємо перевагу партнерам, котрі давно не вважаються лідерами в світовій енергетичній галузі? І чому в конкурсі на реактор перемогу отримує такий, який не використовується ніде у світі, а корейські та американські фірми або програють цей конкурс, або просто знімають себе з участі в ньому?

Зрештою, який зиск хочемо мати від електроенергії, що вироблятиметься на нових блоках? Її ні у банк, ні про запас не покладеш. Домашньому споживачеві таку порцію просто не проковтнути. Говорити про те, що електроенергія зможе замінити інші енергетичні джерела — бути справжнім фантастом. Адже розбудова електромереж, створення системи, котра не тільки змінить енергопотоки в країні, а й дасть змогу вийти, скажімо, на європейський енергоринок — це таке затратне завдання, що й з добудовою блоків його не зрівняти. Хто, куди і кому продаватиме нашу електроенергію? Який зиск від цього матиме держава? Хіба відповіді на ці запитання не повинні бути найпершими і найзрозумілішими для кожного з нас. А вже з огляду на них можна будувати і стратегічне партнерство.

Натомість озвучується зовсім інша перспектива. Так, в якості компенсації за ризик проживання у зоні АЕС закон передбачає виділення на розвиток цієї території одного відсотка від вартості проданої електроенергії. Та от біда, механізму для передачі цього відсотка, виявляється, так і не розроблено.

Зате цільова програма розвитку енергетики до 2020 року передбачає збільшення тарифів за кіловат енергії у 2015 році до 28,5 копійки, а у 2020-му — до 38,1 копійки. Нові тарифи зумовлені насамперед збільшенням інвестиційної складової, що начебто дасть змогу провести і розбудову, і реконструкцію української енергетики. Але чи так буде? Кошти на добудову все тих же блоків вже не раз закладались у вартість кіловату. А в результаті знову можемо розраховувати тільки на позичені гроші.

Що ж залишиться нам? Борги і нові підвищені тарифи?

Хмельницький.