Колоски і куполи

Попри свою ось уже вісімдесят третю осінь, погляд у патріарха українського села навіть не вечоріє! Хоча хмарка ні-ні та й пробіжить і тут же розтане, бо ж он уже новий засів і у степ, і в душу аж проситься!

Яким то він буде, той майбутній хліб? А хто зараз скаже? Можливо, гаряче літо-2010 повториться. То, може, (стратегічно) підрізати зерновий клин — менше ризику. Аж ні! У Дмитра Костянтиновича своя, відмінна від інших, логіка:

— Озимий клин ми цього року навіть розширили на дві сотні гектарів — до двох тисяч загалом. Чому? Та тому що озимий хліб для Півдня — головний. Навіть у такі роки, як нинішній, за дотримання технології, зрозуміло, нива людям віддячить.

Заговорили про погорільців. Їх у степу — сотні. Особливо серед фермерського брата. Не один подумав відпустити свою невдатну хліборобську волю на... волю! Ну а як же чорнобаївська «Зоря» у променях палючого сонця?

— У нас хліб не погорів, — голос Дмитра Костянтиновича гордістю бринить. — Ми ж в іншій області і країні інший хліб вирощували (усміхається). У районі намолоти ранніх зернових становлять в середньому по 23 центнери зерна з гектара, а у нас — 44. Зазначте: це не на зрошенні, а на жорсткій степовій богарі. Навіть озимий ячмінь (410 гектарів) дав по 42 центнери з гектара.

— А яровий?

— Багато хто його й досі сіє, а ми від нього давно відмовилися...

Щороку коровай «Зорі» важить тисяч своїх «законних» десять тонн (навіть для деяких районів цей рубіж недосяжний). Цьогоріч кооперативний елеватор-десятитисячник прийняв 9 тисяч тонн. Вільного місця у коморі, як бачимо, не так вже й багато.

А як же з якістю збіжжя? Бо ж, пам’ятаємо, і жаром пекло, і зливами сікло, змиваючи дорогоцінне — клейковину...

— Якість зерна нас задовольняє, — каже співрозмовник. — Хоча було-було! До дощів ішло зерно 3—4 класу. А потім зливи як упороли! І зерно вже і вологе, і змите... Та нічого: до ладу увесь хліб довели.

Жнива для хлібороба радість, для перекупника — «золота лихоманка». Як мовиться, не дрімай, Химко, на те і ярмарок! Навчені гірким досвідом, прислухавшись до порад столичних любомудрів, деякі господарники самостійно наклали мораторій на продаж «дешевого» хліба, притримуючи його до кращих часів. «Зоря» (читай: Моторний) і тут вчинила з огляду на «революційну доцільність».

— Хлопці вмовляли мене: не продавайте так дешево хліб, може, краще почекати підвищення цін? — пригадує бувалий у бувальцях керівник «Зорі». — Я учинив інакше: частину хліба продав. І правильно зробив! По-перше, намолочене треба було сушити, а це чималі додаткові витрати, по-друге, кооперативу вкрай потрібні були гроші на закупівлю міндобрив. Я одразу 2 тисячі тонн хліба продав по 1440 гривень. І не прогадав, бо тепер нам обіцяють, що за таку пшеницю платитимуть тільки по 1300 гривень. За виторг тут же купив 6 вагонів аміачної селітри. І нею ми під майбутній урожай забезпечені повністю. Та й селітра тоді коштувала по 1900 гривень за тонну, а продаватимуть по дві з половиною тисячі — газ же дорожчає!

— Вам, Дмитре Костянтиновичу, мабуть, хтось згори підказав, що треба діяти саме так!

— Угорі (посміхається) у мене свої люди! Я дружу з отцем Миколаєм...

Тваринницьке містечко «Зорі» не зачепили, здається, ні швидкоплинний час, ні всюдисущий ніж. Хоча і тут не вдалося зберегти громадську череду на рівні початку 60-х років. Тоді, коли Дмитро Моторний став біля керма пересічного загалом господарства, у колгоспі утримувалося 1600 корів.

Відомі «реформи» в агросекторі, особливо у тваринницькій галузі, відмінусували 600 голів Калин і Рябух. На цьому поголів’я стабілізувалося. Іноді й до Моторного прокрадалася крамольна думка: «Чи не звести ферму до дядьківського хліва — до кращих часів?..»

На таку «пропозицію» голова ради кооперативу пристати, звісно, не міг. Двір без корови — «яловий» двір!

Ні Дмитро Костянтинович, ні його ударна гвардія (спеціалісти) не почали ганятися за розхваленими у Нідерландах чи Канаді породами.

— Червона степова не дуже продуктивна, зате переносить спеку і по 5 тисяч літрів молока щороку дає, — воздає належне коровам Моторний. — Тримаємося... Колись англерів завезли з Німеччини. У них прилив крові — від нашої червоної степової. І жирність молока висока — у окремих корів до п’яти відсотків.

Розмови про збитковість тваринництва — не для «Зорі». Щодня, в дощ і сніг, спеку і холод заїжджають в кооператив потужні фірмові молоковози — аж із Баштанського сирзаводу, із сусідньої Миколаївської області. Неблизький, зрозуміло, світ, та де ж іще купувати молоко вищого ґатунку, як не тут?

— Торік ми за молочко одержали 10 мільйонів гривень, з яких чистого прибутку — два мільйони, — не випадково наголошує Дмитро Моторний. — Нині щодня по 12 тонн продукції відправляємо на переробку. І ціна на молоко цілком влаштовує — її ще підняли до 3,7 гривні за літр. Вигідно сироварам, вигідно і нам.

Зрозуміло, що доїтиметься у «Зорі» молоко доти, доки сама «Зоря» існуватиме. Бо ж тваринництво — це не лише «жива копійка», а й органіка, яка живим робить нашу багатостраждальну землю.

Кооператив, як і колгосп, роблячи на державу, завжди покладалися здебільшого на власні сили. Особливо ж — нині. І керівник кооперативу не приховує того, що:

— Високими зарплатами ми похвалитися не можемо. Із Києва кажуть: піднімай зарплату. Я міг би її підняти. Тоді за що купувати ту ж селітру чи солярку? Порушувати технологію вирощування сільгоспкультур? Але ж це шлях до злиднів і до краху. Ні, кажу, хлопці: будемо паски підтягувати, а жити за можливостями.

За можливостями — не значить упроголодь. Дмитро Моторний і тут пішов не прописаним статутом кооперативу шляхом. Аби люди мали додаткову копійку, у «Зорі» організували своєрідне «поле самодопомоги» площею 80 гектарів. На ньому працівники кооперативу та їхні родини вирощують другий хліб — картоплю. Власне, йдеться про садіння бульб, просапку і копання, решту клопотів (підготовка грунту, нарізання борозен, полив, хімобробка проти колорадського жука) безоплатно взяло на себе господарство. Вигідно? Безперечно!

— Є картоплина на столі, є буханець — є все! — підсумовує зірковий голова кооперативу. — Знаходимо й інші способи матеріальної підтримки селян.

Досі вважалося, що Моторний — якщо не безбожник, то переконаний атеїст. Хоча відомо, що батьки патріарха українського села, маючи гарні голоси, співали у церковному хорі.

— Безбожник? Так, я в церкву не ходив ніколи, — зізнається Дмитро Костянтинович. — Але я знаю Божі заповіді й за ними живу, як мати заповідала: синку, ти можеш вірити чи не вірити — то твоя справа. Але благаю: ніколи в житті не лайся в Бога. І Господь Бог про це знає! Знає, мабуть, і про те, що свого часу дітей діяльного комуніста Моторного Олю і Тамару похрестили таємно у Нікополі. Такі часи були...

Неподалік контори кооперативу «Зоря» снують будівельники. Вдруге в історії колишніх Чорнобайових хуторів зводиться культова споруда. Чималу частину витрат на будівництво взяло на себе сільгосппідприємство. І не тому, що тричі Герой Дмитро Моторний і отець Миколай — приятелі.

— Шкода, що ми із отцем Миколаєм пізно зістикувалися, — каже, дивлячись на майбутній храм, Дмитро Моторний. — Аби раніше, то церква у нас уже давно була б! Людям, особливо зараз, хліб духовний не менш потрібний, ніж насущний...

Заходимо у сільський музей. У найдальшому кутку праворуч — погруддя двічі Героя Соцпраці і Героя України Дмитра Моторного. До того, як потрапити сюди, бюст цей сім років простояв у... гаражі.

— Тоді якраз пошесть пішла — пам’ятники зносити, — пригадує, тримаючись за погруддя, керівник сільгосппідприємства. — І я вирішив «сховатися» під брезент. — Схоже погруддя на мене, правда? Тільки я там набагато молодший. Але й зараз дідом не почуваюся!

Так-так, це сказав той самий Моторний, котрий три роки тому розміняв дев’ятий десяток, а ще через три відзначить інший поважний ювілей — півстоліття перебування на нелегкому посту керманича колгоспу. Колгоспу, що став «Зорею» задовго до аграрних реформ і зміни форми власності.

 

Херсонська область.