Бізнес по-донецьки

Коли у квітні 2008-го власник міні-металургійного заводу «Істіл (Україна)» Махоммад Захур оголосив про продаж підприємства російському бізнесмену Вадиму Варшавському, багато хто висловлював нерозуміння такого кроку. Невелике, але успішне підприємство виробляло мільйон тонн сталі на рік і давало стабільні прибутки. Проте пакистанський підприємець, який свого часу здобував освіту в Донецькому політехнічному інституті, лише загадково посміхався під час урочистого прийому на честь історичної угоди. Оцінити східну далекоглядність громадськість змогла незабаром. Уже через півроку стало очевидно, наскільки вдало іноземний власник позбувся металургійного активу: галузь охопила жорстка криза. Наступного року завод знову змінив власника — через величезні борги по банківських кредитах пан Варшавський змушений був продати частину активів.

Аналітики прогнозували, що одним із наслідків економічної кризи для бізнесу стане перерозподіл капіталів, продаж і купівля компаній. Криза мала виступити певним «санітаром» економіки, знищивши слабкі або неефективні підприємства. У свою чергу, на місце, яке звільнилося, могли прийти нові амбітні компанії, захопивши свою частину ринку і посиливши конкуренцію в певній галузі. Але приклад Донецької області свідчить: криза не призвела до появи нових гравців, а навпаки, поляризувала капітали. Криза зробила багатих ще багатшими, зате добряче «почистила» лави дрібних підприємців. Яким зараз не до захоплення нових ринків і не до складання амбітних бізнес-планів.

Дві найбільші угоди року у вітчизняній металургії — продаж російській компанії «Євразхолдинг» контрольного пакета акцій корпорації «Індустріальний союз Донбасу» та об’єднання активів ПАТ «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» із холдингом «Метінвест» — є яскравим вираженням двох провідних тенденцій у галузі. По-перше, це прихід до української металургії російського капіталу. По-друге — зміцнення позицій найбільшого вітчизняного виробника сталі — «Метінвеста» — та інших підрозділів, які входять до компанії СКМ Ріната Ахметова.

Зацікавленість росіян у купівлі українських металургійних активів зрозуміла. По-перше, грає роль географічна близькість: можна використовувати залізну руду та кокс російського виробництва і таким чином знизити собівартість кінцевої продукції. По-друге, українські та російські металурги конкурують з одним і тим же сортаментом металопродукції на одних і тих самих ринках. Тому придбання підприємства в Україні означає для російського капіталу розширення конкурентних переваг. Є й інший бік медалі: Україна є членом Світової організації торгівлі, а Росія — поки що ні. Тому для російського металу існують квоти та обмеження. Нарешті, важливий і чинник ментальності: російський менеджмент легко пристосовується до українських реалій, тоді як представникам далекого зарубіжжя, які ведуть справи в Україні, буває нелегко зрозуміти деякі особливості національного бізнесу.

За підсумками першого півріччя 2010 року обсяг інвестицій до Донецької області скоротився порівняно з аналогічним періодом минулого року. Хоча попередній рік, особливо його перша половина, були провальним для економіки: на багатьох донецьких підприємствах обсяги виробництва скоротилися на 70—80 відсотків. Тепер обласна влада випромінює оптимізм: створено Агенцію із залучення інвестицій, триває підготовка до третього Міжнародного бізнес-форуму, який відбудеться наприкінці вересня цього року в Донецьку.

«Наше завдання — залучити сюди інвестора, незалежно — іноземного чи вітчизняного, — каже перший заступник голови обласної державної адміністрації Сергій Дергунов. — Справді, порівняно з минулим роком є зниження обсягу інвестицій. Але вважаю, зараз найсприятливіший час, у тому числі для переговорного процесу. Ухвалено Бюджетний кодекс, у стадії доопрацювання Податковий. Головне, щоб документ був проголосований і працював, щоб правила гри не змінювалися щомісяця».

В області досі недобрим словом згадують 2005 рік, коли було зупинено дію Закону «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області». «Серед інвесторів є ті, хто «проковтнув» це, є ті, хто пішов назавжди, є ті, хто судиться досі», — зазначає перший заступник керівника області. І якщо під час дії СЕЗ та ТПР в області іноземні інвестиції становили приблизно 40 відсотків капіталовкладень (значна частина із них була грошима, які повернулися «додому» із офшорів), то нині бал править вітчизняний інвестор.

Незадоволення іноземного бізнесу українськими «правилами гри» настільки велике, що виплескується навіть під час «протокольних» візитів. Наприклад, під час урочистого прийому в Маріупольській міській раді на честь святкування Дня Європи у травні цього року іноземні дипломати поскаржилися на перешкоди для підприємців: на неповернення ПДВ, рейдерські захоплення підприємств тощо. «Інколи у нас таке відчуття, що Україна бажала би отримувати інвестиції, але без інвесторів, — так висловився Надзвичайний і Повноважний Посол Угорщини в Україні Андраш Баршонь. — Адже якщо компанії мають намір інвестувати сюди, вони висувають певні вимоги до менеджменту з боку українських колег. Інколи потрібно півроку для того, аби отримати дозвіл на роботу в країні. У нас в Угорщині це забирає не більше трьох тижнів. Отже, гроші в Україні вітають, але тих, хто їх вкладає, — не надто. При цьому на папері інколи все виглядає чітко і прозоро».

Улітку голова обласної державної адміністрації Анатолій Близнюк зустрівся із керівництвом німецької компанії «Хайдельберг Цемент Україна» — вона володіє заводом в Амвросіївському районі. Представники фірми, яка висловила готовність вкласти 250 мільйонів євро у розвиток підприємства, поскаржилися на те, що тривалий час не можуть отримати належні документи із землекористування, охорони навколишнього середовища, виділення земельних ділянок та розробки надр. На аналогічні труднощі із дозволами та узгодженнями нарікають й інші іноземні інвестори.

«Інвестиційна привабливість України дуже низька, і це відлякує інвесторів, — підкреслив під час зустрічі із Маріупольським міським головою Юрієм Хотлубеєм голова Представництва ЄС в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра. — Для поліпшення ситуації потрібні зміни в законодавстві та регуляторній базі. Місцева влада також має діяти активніше, аби переконати центральну в потребі запровадження цих змін. Маріуполь — частина України, і проблеми, які негативно впливають на інвестиційну привабливість усієї держави, тут не зникають. Інвестори не можуть сподіватися лише на добру волю місцевого керівництва».

А ось російський бізнес недосконалість українського законодавства, схоже, не лякає. Хоча у стосунках Донецької області із сусідами є своя особливість: донецькі бізнесмени більше інвестують у Росії, ніж російські — тут. «Експансію» на схід здійснюють насамперед ті українські компанії, які хочуть обійти митні обмеження та квоти. Тому кондитерська фірма «Конті» спорудила фабрику в Курську, а група «Норд» — завод із виробництва побутової техніки в Ростовській області.

Хоча близькість до кордону не завжди спрощує стосунки. Цю проблему порушив голова обласної держадміністрації Анатолій Близнюк під час розмови із директором Департаменту економічного співробітництва з країнами СНД мінекономрозвитку Російської Федерації Сергієм Чернишовим. «В Амвросіївському районі є село Висілки, яке розділене на дві половинки: частина — російська, частина — українська. Відстань — 500 метрів. І якщо кум захоче кумі листівку надіслати до 8 Березня, ця листівка спочатку піде до районного центру, звідти — до Таганрога, з Таганрога — до Ростова, Москви, а потім до Києва. З Києва — до Дніпропетровська, звідки — у Донецьк, Амвросіївку, а потім лише потрапить до села, — красномовно змалював проблему керівник області. — От така логістика усіх процесів, яку потрібно переглянути і створювати єдині логістичні центри, які були б взаємовигідними. Це може бути територія як російська, так і українська, об’єднана для спільних цілей із кожного боку».

Поліпшити транскордонне співробітництво могло би і будівництво сучасного автошляху Донецьк — Ростов, який  став би одним із транспортних коридорів до Євро-2012 та Олімпійських ігор у Сочі. «Всі сухопутні дороги до Сочі-2014 ведуть через Україну», —стверджує віце-прем’єр-міністр Борис Колесніков. Будівництво автошляху може коштувати п’ять мільйонів доларів.

Водночас очевидна тенденція, коли великий український бізнес не дуже вітає прихід сильних конкурентів із Росії. У політиці, як і в бізнесі, немає вічних друзів чи ворогів, а є вічні інтереси. Показовим прикладом став арешт майна металургійних підприємств, якими управляє «Індустріальний союз Донбасу», — Дніпровського металургійного комбінату імені Дзержинського, Алчевського металургійного комбінату та Краматорського металургійного заводу. Державна виконавча служба наклала арешт для забезпечення позову холдинга «Метінвест» до «Індустріального союзу Донбасу» («Метінвест» постачає на металургійні підприємства ІСД залізорудну сировину). Причому вартість фондів названих підприємств — серед них Краматорський завод не працює, а два інших — працюють не на повну потужність, — набагато більша, ніж сума відшкодування, яка фігурує в суді. Непохитність позивача свідчить про те, що компанія Ріната Ахметова хоче отримати свої гроші й не бажає вести питання про реструктуризацію боргу. Якщо врахувати, що понад 50 відсотків акцій ІСД тепер належать росіянам, бізнес-конфлікт може означати одне: український мільярдер не збирається надавати якісь преференції своїм російським колегам-конкурентам.

Металургійний бізнес «Індустріального союзу Донбасу» є вразливим через те, що корпорація не має власної залізорудної сировини, тому змушена купувати її на стороні. Економісти кажуть, що через це конкурентоспроможність ІСД нижча, ніж у підприємств «Метінвеста». Під час зростання цін на металургійну продукцію це не дуже помітно. Але в часи кризи у корпорації просто не залишилося резервів для заощадження.

Донедавна в такій самій ситуації перебував один із найбільших українських металургійних комбінатів — ПАТ «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча». Через борги перед постачальниками сировини підприємство опинилося на межі банкрутства. У травні цього року керівник комбінату Володимир Бойко оголосив про об’єднання активів із холдингом «Метінвест», який має власну сировину. Такий альянс може забезпечити виробництво двох третин української сталі — до 20 мільйонів тонн на рік. «Метінвест», який вносить до об’єднання Харцизький трубний завод, здешевить кінцеву продукцію. Оскільки більша частина труб великого діаметра харцизького виробництва відправляється до Росії, «вливання» комбінату імені Ілліча посилить позиції компанії в сусідній державі. Аналітики припускають, що у майбутньому металургійні активи «Індустріального союзу Донбасу» за аналогічною схемою можуть бути розділені між «Метінвестом» та російськими власниками пакета акцій «ІСД».

Посткризовий та поствиборчий перерозподіл власності в області не завершено. Нещодавно оголошено про продаж акцій ВАТ «Концерн «Стирол» — найбільшого хімічного підприємства Донеччини — компанії, яка належить бізнесменові Дмитру Фірташу. Протягом літа на підприємстві активно займалися ремонтом і оновленням: схоже, демонстрували потенційному покупцеві перспективність концерну. Виробник мінеральних добрив та полімерних матеріалів, «Стирол» дуже залежить від ціни на природний газ. Тому на початку року навіть з’явилася інформація про імовірний продаж концерну росіянам, які мають доступ до дешевого «блакитного палива». Тепер інтрига зникла: хімічний велет таки отримає газ без зайвих накруток, але від вітчизняного інвестора. Це збільшить конкурентні переваги горлівських хіміків.

Що таке «бізнес по-донецьки»? Деякі підприємці відверто кажуть, що «чужим» у цьому регіоні вести справи важко. Важко бути дрібним підприємцем або не бути «вбудованим» до великої структури. «Донецький регіон, на відміну, припустімо, від Дніпропетровська (а цей регіон за економічними і фінансовими параметрами зіставний із Донецьком), характеризується набагато більш жорстко вибудуваним бізнесом. У нас багато вертикально інтегрованих корпоративних структур, при цьому малий і середній бізнес, на жаль, представлений набагато скромніше, ніж це може здатися на перший погляд, виходячи з економічного потенціалу регіону, — відзначає керуючий регіональним відділенням OTP Bank Владислав Маслов. — Крім того, ми нерідко зіштовхуємося з тим, що компанії, цікаві для нас, воліють іти за ресурсами до «своїх» банків, і лише коли у цих банків недостатньо коштів, вони звертаються до нас... Але загалом тут є гарні ідеї, є «неоране поле» за деякими промисловими темами».

Здавалося би, підготовка до Євро-2012 мала би дати сплеск приватної активності. Та про ініціативи дрібних підприємців у місті не чути. Чому ріелторські компанії не об’єднають бази даних житла, яке можна винайняти туристу, і не створять просту і зрозумілу систему бронювання через Інтернет? Чому немає оголошень про додатковий набір на курси іноземних мов? Чому немає пропозицій із цікавими туристичними маршрутами? Наприклад, маловідомі мальовничі місця на берегах Кальміусу у Старобешівському і Тельманівському районах. Така прогулянка могла би стати гарним маршрутом вихідного дня. Але дістатися громадським транспортом туди важко. Питаю: чому місцеві мешканці не організують підвезення туристів від райцентру до Кальміусу? Чому не запропонують прогулянку човном, риболовлю чи юшку на свіжому повітрі? Адже рівень безробіття в сільській місцевості високий. «Та це ж скільки дозволів треба оформити! А скільки хабарів роздати!» — махнув рукою один зі співрозмовників, який частенько відпочиває в цих краях.

І поки іноземні інвестори та дрібні підприємці лякаються високого рівня корупції, змін у законодавстві та «забюрократизованості» українського бізнесу, на території індустріальної області практично без конкуренції діють великі фінансово-промислові групи. А купувати промислові активи ризикують хіба що сусіди-росіяни.