Ключовим чинником розвитку соціально орієнтованої економіки є людський потенціал нації, показник якого, за світовим рейтингом, лише за останніх п’ять років знизився в Україні на 7 пунктів, що відповідає 85-му місцю. Причина — в не завжди задовільному законотворенні не лише стосовно регуляторної політики, а й у царині соціально-трудових відносин. Саме тому публікацією «Піраміди» соціального діалогу» («Голос України» від 16 червня 2010 року) було започатковано серію статей на таку важливу для громадянського суспільства тему, як соціальний діалог (СД) — феномен досягнення балансу інтересів різних соціальних груп суспільства (роботодавців, найманих працівників та держави) в умовах наявних для СД ризиків, що нині містяться в проекті закону України №1440 «Про соціальний діалог в Україні», і в разі його схвалення народними депутатами у другому читанні можуть завдати руйнівних наслідків не лише функціонуванню системи СД в Україні, а й національним інтересам.
Репрезентативність
У цьому зв’язку низка всеукраїнських організацій промисловців, підприємців і роботодавців привернула увагу до законопроекту керівництва коаліції парламентської більшості та Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці, завдяки чому його розгляд у другому читанні було відтерміновано.
Адже якщо уважно опрацювати законопроект, то складається враження, що за своїм змістом він відповідає зовсім іншій назві: «Про репрезентативність сторін соціального діалогу». А передбачений ним принцип репрезентативності організацій роботодавців за своєю суттю не тільки не сприяє розвитку СД в країні, а навпаки — залишає за межами СД значну кількість організацій промисловців, підприємців та роботодавців, що використовують найману робочу силу, в тому числі ті, що були створені до набуття чинності Законом України «Про організації роботодавців». Це порушує базові конституційні засади діяльності об’єднань громадян України, їх рівності перед законом та в правах, зафіксовані в ч. 5 ст. 36 Конституції України.
Законопроект запроваджує критерій репрезентативності як обов’язкову умову участі профспілкових організацій та організацій роботодавців України в СД, зокрема в укладанні колективних договорів та угод тощо. При цьому ст. 5 дає своє розуміння репрезентативності: легалізація (реєстрація) зазначених організацій (об’єднань) та їх статус, загальна чисельність працівників, які трудяться на підприємствах—членах відповідних організацій роботодавців, галузева та територіальна розгалуженість, адміністративна та фінансова незалежність організацій (об’єднань), досвід діяльності організацій (об’єднань).
Репрезентативність як головна умова участі організацій роботодавців в соціальному діалозі в укладанні колективних договорів та угод також суперечить Конвенції Міжнародної організації праці №98 «Про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів», ст. 2 якої встановлено захист організацій роботодавців від будь-яких спроб втручання або обмеження діяльності організацій роботодавців. Тоді як передбачені законопроектом критерії репрезентативності обмежують право «нерепрезентативним» організаціям роботодавців брати участь у соціальному діалозі.
Монополізація
Не витримує законопроект перевірки на відповідність і статті 4 цієї ж Конвенції МОП, якою передбачено, що держава має сприяти розвитку переговорного процесу та поліпшувати умови їх укладання. Натомість запровадженням критеріїв репрезентативності створюються правові засади фактичної монополізації кількома всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців представницьких повноважень усього українського бізнесу у СД, що вже само по собі є дискримінаційним до інших об’єднань організацій роботодавців і не сприяє розвитку колективних переговорів. Отже, принцип репрезентативності, передбачений законопроектом, порушує базові міжнародні зобов’язання України, а отже, ухвалення законопроекту в запропонованій редакції потягне за собою цілком імовірне застосування до України міжнародно-правових санкцій, оскарження окремих норм закону в Конституційному Суді України тощо.
Такий підхід не відповідає міжнародним зобов’язанням, взятим на себе Україною, порушує засадничі принципи свободи діяльності організацій та є втручанням держави в їхню внутрішню діяльність на законодавчому рівні. А довільність вибору критеріїв позбавляє новостворені організації роботодавців права безпосередньо бути учасником СД.
Що ж стосується законодавчого врегулювання законопроектом оцінки репрезентативності суб’єктів сторін СД Державною службою посередництва та примирення, то це є прямим порушенням частини другої ст. 3 Конвенції МОП №87 «Про свободу асоціації та захист права на організацію», де йдеться про те, що «державна влада утримується від будь-якого втручання, здатного обмежити це право або перешкодити його законному здійсненню».
Тож єдиною умовою участі організацій роботодавців в СД на певному рівні повинна бути їхня легалізація у відповідному статусі. Особливо, якщо зважати на незначну участь у СД вітчизняних роботодавців. А якщо й запроваджувати принцип репрезентативності організацій, то він має базуватися на чисельності найманих працівників, що трудяться в роботодавців, які входять до тієї чи іншої організації роботодавців та/чи їх об’єднання. Тут саме собою напрошується запровадження критерію «пропорційної репрезентативності» організації та/чи об’єднання організацій. Це унеможливить їхню «віртуальну» репрезентативність, що часто межує з елементарним шахрайством, та подвійне членство в різних об’єднаннях.
Критерій пропорційної репрезентативності буде синергетизуючим для роботодавців зокрема та для сторони власників, що об’єднуються для ведення переговорів з укладення Генеральної угоди, загалом. Адже якщо профспілкова сторона представлена переважно історично самодостатніми профспілками та їх об’єднаннями, які спромоглися створити свій легітимний Спільний представницький орган (СПО), то:
1) у сторони власників квота представництва держави та роботодавців (наприклад, у переговорах щодо Генеральної угоди) визначається рівним поділом учасників без урахування чисельності працівників у царині державної та інших форм власності;
2) сторону роботодавців постійно супроводжують внутрішні «рейдерські розборки» та сепаратистські захоплення представницьких повноважень. Тож не дивно, що окремі політично налаштовані об’єднання організацій роботодавців утворили так званий СПО сторони роботодавців на національному рівні, не передбачений жодним правовим актом. Звідси і прагнення закріпити деструктивну практику представництва роботодавців у переговорному процесі.
Руйнація
Легітимація такої практики на законодавчому рівні руйнує дієвість соціального діалогу, дискредитуючи сторону роботодавців як соціально відповідального партнера, внаслідок чого потерпає людський потенціал та можливість його самореалізації в економічних реформах.
Тому й єдності в соціальних партнерів стосовно законо- проекту №1440, зокрема у стороні роботодавців, не було. Й опрацьовувався він у період активного політичного протистояння попередніх уряду та Президента України, що зумовило наявність у ньому постанов з виокремлення Національної тристоронньої соціально-економічної ради при Президентові України в самостійний незалежний тристоронній орган.
На практиці це реально позбавило б гаранта Конституції важливого механізму взаємодії зі сторонами соціального діалогу та забезпечило б урядові оперативну підтримку насамперед сторони роботодавців, представленої переважно його політично-партнерськими структурами («Голос України» від 9.12.2009 року, «Роботодавці та виборчі перегони»).
На той час це було вигідно й опозиції — без особливих зусиль досягти послаблення впливовості президентської гілки влади напередодні виборів керівника держави, за впевненості в перемозі представника своєї політичної сили. Тоді як тенденції розвитку економіки засвідчують необхідність посилення ролі Президента України в соціальному діалозі.
Тож проект закону України №1440 «Про соціальний діалог в Україні» за своїм змістом загалом сприймається як протекціоністський в інтересах окремих об’єднань організацій роботодавців, а в реальному житті — їх функціонерів. Його положення посилюватимуть присутність політичної складової СД, не лише гальмуватимуть економічні реформи, ініційовані Президентом України, а також свідчать про дискримінаційність проекту стосовно багатьох об’єднань роботодавців і підприємців, що користуються найманою робочою силою в частині їхньої репрезентативності та правового врегулювання такого інституту СД, як Національна тристороння соціально-економічна рада.
Окрім того, закон України «Про соціальний діалог в Україні», як і будь-який інший рамковий законодавчий акт, не повинен передбачати інституалізаційної розбудови суспільних відносин. З плином часу сам розвиток СД підкаже потребу в інших його інститутах. Натомість його засадничі положення повинні бути постійно діючими. Закон покликаний окреслити рівні правові засади для реалізації своїх конституційних прав і свобод будь-якими суб’єктами будь-якої сторони переговорного процесу, в тому числі й урядової.
Але це вже не про цей законопроект, і тому він не має права на життя. Звісно, не можна не враховувати при цьому регламент розгляду парламентом законопроектів, схвалених у першому читанні. Та практика українського парламентаризму знає багато прикладів, коли нікчемні за своєю суттю законопроекти знімалися з розгляду у другому читанні для підготовки нової редакції.
Мабуть, що досить із нас сахарської спеки! Можливо, таки вдасться обійтися без страусової філософії в законотворенні...
Віктор ХМІЛЬОВСЬКИЙ, кандидат сільськогосподарських наук, президент Спілки орендарів і підприємців України, заслужений економіст України, член-кореспондент МКА, член Національної спілки журналістів України.
