Влада і контроль — утопія чи реальність?!

Сформована не за професійним принципом, а за партійною ознакою вертикаль влади в переважній більшості почала носити вузькокланові інтереси, пріоритетами якої стали не питання соціально-економічного розвитку, а питання роздержавлення набутої десятиліттями державної власності, розкрадання землі та формування власного бізнесу.

Некоординована ротація, кадрова вакханалія набули норми, яка, по суті, паралізувала і центральні, і місцеві органи влади. Міністерські посади, керівні пости у регіонах тасуються, як карти у колоді. Ті, хто зміг утриматись при владі рік, а то і два, вважаються старожилами та професіоналами в системі державного управління. Наступна і вкрай небезпечна риса сучасної влади — це високий рівень її корумпованості. На жаль, це абсолютно об’єктивні речі; в умовах, коли влада є непрозорою, нестабільною, не відповідає за прийняття своїх рішень та їх наслідки — створюються умови для зростання корумпованого середовища. Всі дії влади приймаються та вирішуються через «номінал», у якому інтерес народу та соціальний ефект досягає нульового рівня.

Це аж ніяк не повний перелік характерних ознак влади, за якими криється результат суспільного розвитку, рівень життя громадян нашої держави, захист їхніх прав та цивілізованого обличчя країни серед міжнародної спільноти.

Якими мають бути реальні механізми протидії хронічній хворобі влади?

Звісно, з таким діагнозом влада, що обирається народом, ніколи не служитиме йому, а тим паче, піклуватись про всенародне благо та світле майбутнє. З такими пороками влада діє суто за власними правилами, для задоволення своїх потреб. У такому форматі та режимі існування — будь-які дії влади ведуть не на розвиток держави, вирішення стратегічних завдань, а навпаки, такі форми у системі управління є основою для розвалу наявного потенціалу, до банкрутства держави, зубожіння її народу, втрати суверенітету, прав та свобод громадян.

Реальні наслідки пороку влади на поверхні: їх можна побачити у постійно зростаючих процесах інфляції, у борговій політиці міжнародних фінансових запозичень, у щорічно зростаючих цінах на енергоносії, комунальні послуги, товари побуту та продукти харчування.

Від уряду до уряду, немов у спадщину, передається: зубожіння переважної частини населення, різке розшарування на вкрай багатих і вкрай бідних, тіньовий сектор економіки та боргова податкова кабальна політика, ну і звісно — наміри боротьби з корупцією під гаслами та керівництвом тих державних діячів, які за сприяння самої корупції потрапили у структури державної влади.

У такому середовищі і з такою спадщиною будь-яка влада приречена до самоліквідації. Саме в таких умовах вкрай необхідна система контролю за діями влади.

Ознакою демократичного суспільства є підзвітна контрольована влада, що здатна забезпечити свою діяльність відкрито і прозоро перед суспільством та законом.

Політики та науковці констатують, що такий контроль в Україні є. Зокрема, він уособлює дії політичних партій, громадських організацій, парламентської коаліції та опозиції і багато інших суспільних інститутів. Так, безперечно, як де-юре подібні важелі впливу на владу надзвичайно важливі та необхідні, але як де-факто їх ефективність в умовах української демократії залишається вкрай низькою. Адже влада на всіх етапах своєї діяльності вміло маніпулює усіма політичними силами, як лівими, так і правими, а особливо у ході виборчих перегонів. За високі фінансові ставки провідні політичні партії, незважаючи на свою ідеологію та принципи, продають владі все: розум, честь та совість. Прямим свідченням такого «партнерства» є той факт, що жодна із парламентських партій, жодна із коаліцій не спромоглись за свої роки незалежності притягнути до відповідальності уряд за невиконання державного бюджету, розкрадання загальнодержавної власності та грошей громадян України.

На сучасному етапі для наведення порядку в країні, для забезпечення противаг серед гілок влади та контролю за організацією їх роботи необхідні нові незалежні інструменти контролю, що здатні забезпечити безпосередній вплив на владу, домогтись її відповідальності перед народом.

Таким реальним інститутом контролю, принаймні у сфері публічних фінансів, є на сьогодні Рахункова палата України.

Відповідно до ст. 98 Конституції України «Контроль від імені Верховної Ради України за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням здійснює Рахункова палата».

Сам принцип утворення такого конституційного органу парламентом, а значить, від імені народу, надає право Рахунковій палаті організовувати свою діяльність на принципах незалежності, плановості, об’єктивності, законності та гласності. В усіх країнах світу такі інститути наділені надзвичайно великими повноваженнями, а їх рішення, експертні висновки враховуються усіма гілками влади під час виконання їх повноважень.

Як влада України реагує на існування незалежного фінансового контролю, і як в Україні забезпечується принцип незалежності такого контролю? Чи потрібний владі такий природний інститут державного контролю?

Відповідно до Закону України «Про Рахункову палату» Рахункова палата у кожному своєму звіті надає рекомендації парламенту, уряду, Президенту України щодо ліквідації причин, які ведуть до серйозних зловживань та порушень у фінансово-бюджетній системі країни.

За 13 років своєї діяльності практично в усіх звітах та висновках Рахункової палати розкривались фінансові схеми, зазначались персоналії державних постів, причетних до бюджетних правопорушень. Майже про всі фінансові зловживання інформовано Генеральну прокуратуру України.

Ось, наприклад, за останні три роки в результаті проведених контрольних заходів аудиторами Рахункової палати виявлено у 2007-му — більш як 12 млрд., у 2008-му — 19 млрд., у 2009-му — 36 млрд. гривень бюджетних правопорушень, за результатами яких відкрито лише 14 кримінальних справ. Але справа навіть не в кількості покараних чи звільнених з роботи порушників, причини та підстави правопорушень залишаються не усунутими, а практика і форми зловживань з кожним роком вдосконалюються.

Що змінилось у державі? Яка реакція влади і чи були потуги і бажання навести фінансовий лад, а значить, і перестати красти кошти у платників податків.

На превеликий жаль, жодних кардинальних змін не відбулося. Державний бюджет як був, так і залишився «годівницею» для політичних сил та владних структур. Рівень корупції в країні продовжує бути високим, корупція процвітає, а натомість головним корупціонером вже понад десять років залишається Павло Лазаренко, та заради престижу демократії декілька рядових маловідомих фігур. Все інше покрите туманом.

Здебільшого матеріали Рахункової палати, що розкривають жахливі речі у системі використання державних коштів практично в усіх сферах господарювання, залишаються під «сукном» та поза увагою правоохоронних органів.

Водночас з єдиним в країні конституційним органом незалежного фінансового контролю (Рахункова палата) майже з перших днів його зародження розпочато боротьбу.

Рахункова палата, на відміну від багатьох інших органів державної влади, надає всі результати контрольних заходів на розсуд громадськості через засоби масової інформації. Така практика роботи, безумовно, була багатьом не до вподоби — правда, як то кажуть, «очі коле».

Ще у 1997 році за поданням Президента України Конституційний Суд України істотно обмежив повноваження Рахункової палати, а саме:

Та скасовано низку інших норм, що регулюють фінансово-бюджетні відносини держави.

У своєму становленні та розвитку Рахунковій палаті з великими потугами вдавались будь-які організаційні, правові та інституційні заходи з розбудови та зміцнення принципу незалежності в її діяльності. А впродовж останніх років фактично розпочато відверту і пряму політику, спрямовану на ліквідацію незалежного органу державного фінансового контролю.

Як по-іншому розуміти політику влади в частині виділення бюджетних коштів на утримання Рахункової палати?

У 2007 році за мінімальної потреби 67 млн. грн. на діяльність єдиного незалежного конституційного органу фінансового контролю виділено 55 млн. грн., 2008-го за потреби 109 млн. грн. — виділено 75 млн. грн., 2009-го за потреби 144 млн. грн. — виділено лише 54 млн. грн., а 2010-го, з врахуванням усіх чинників фінансової світової кризи та за умов запровадження жорсткої економії коштів Рахункової палати за бюджетними розрахунками у сумі 84 млн. грн. виділено 65 млн. грн.

Цифри кажуть самі за себе. Фактично не було жодного бюджетного року, коли урядом (в особі Мінфіну) були б враховані пропозиції Рахункової палати на її утримання.

Як результат, практично унеможливлюється процес розвитку інформаційно-аналітичної системи, матеріально-технічної бази територіальних управлінь Рахункової палати, відсутні кошти для запровадження та адаптації сучасних світових стандартів та методів зовнішнього аудита.

За такого обмеженого утримання ледь-ледь вдається забезпечити основні контрольно-аналітичні заходи, не кажучи про матеріальні стимули і заохочення аудиторів. Водночас у переважній більшості країн, у тому числі наших сусідів — країн Сходу і Заходу, заради наведення порядку в державах, посилення боротьби з корупцією та бюджетними зловживаннями — вишукуються необхідні ресурси, щоб створити всі необхідні умови для забезпечення діяльності незалежних органів фінансового контролю, і особливо для матеріального захисту аудиторів, як то кажуть, на всяк випадок, щоб не було спокуси.

У достойній розвинутій країні не може й не повинно бути злиденного, бідного органу державного контролю, адже в іншому разі це суперечить прагненню зміцнення правопорядку в державі на всіх її рівнях.

Незважаючи на таке ставлення та «піклування» з боку влади, Рахункова палата виживає, існує і утримує свій авторитет і в Україні, і за її межами. Як то кажуть: «Ми бідні, але горді». Вона на сьогодні залишається однією з малочисельних державних структур у системі відповідних міжнародних організацій. Рахункова палата очолює спеціальну групу EUROSAІ з аудита коштів, виділених на запобігання та ліквідацію наслідків катастроф; є членом ради керуючих EUROSAІ, до якої входять 8 із 48 країн Європи членів EUROSAІ, а Постійна Рада Організації з безпеки та співробітництва в Європі, учасницями якої є 56 країн, призначила Рахункову палату України виконувати функції зовнішнього аудитора ОБСЄ. Однак цього замало і, мабуть, справді є пророчими слова Великого українського Кобзаря Т. Г. Шевченка «... В своїй хаті своя правда». Не боротись із незалежним фінансовим контролем, а навпаки — необхідно розбудовувати систему державного контролю (якщо хочете, то народного контролю), яка повинна уособлювати широке представництво громадськості, мати свою прозору вертикаль і обов’язково бути незалежною від усіх гілок влади та політичних сил, у тому числі й у фінансовому забезпеченні. Для цього передусім потрібна політична воля та бажання влади навести порядок у державній казні, забезпечити прозорість та законність у витрачанні публічних фінансів. Влада і контроль — це речі абсолютно взаємопов’язані.

І коли перша нехтує не тільки напрацьованим продуктом інституту незалежного контролю, а й самою природою його існування, тоді ні про яку демократію, законність та порядок навіть не варто говорити.

Звісно, проблем у держави чимало — не завжди вистачає коштів на вирішення роками накопичених соціально-економічних проблем, але в умовах бюджетного дефіциту, зростання зовнішнього і внутрішнього боргу, тінізації економіки країни, наявності інфляції та корупції — контроль за надходженням і використанням кожної бюджетної копійки є одним із найважливіших питань у сучасних процесах державного управління.

Вимоги часу змушують переглянути підходи до відносин влади та контролю і особливо до існування незалежних державних і громадських інститутів.

Влада, якщо вона прагне до самоутвердження, до реалізації своїх конституційних повноважень і тим самим поліпшити стан справ у країні, просто приречена до визнання і сприйняття суті, характеру і потреби у забезпеченні розвитку системи державного фінансового контролю. Мова не повинна йти лише про утримання самого контролю — проблема не лише у цьому. Надання широких законодавчих повноважень, формування відкритих стосунків та реагування на результати діяльності державного контролю та усунення причин, що породжують фінансові правопорушення, діалог влади і структур контролю на державному і регіональному рівнях — це той важливий механізм і шлях до наведення порядку в державі, зміцнення її економічного, духовного і культурного потенціалу.

Нехтуючи таким підходом до формування цілком цивілізованих стосунків та розвитку інститутів демократичного громадянського суспільства, влада у супротив може отримати абсолютно нові форми контролю, які сформує суспільство для захисту прав і свобод, для збереження держави, у якій достойно повинні жити не тільки «круті» чиновники, а й її народ.