Теорія змови*

Поки що, як і прогнозував автор у попередніх публікаціях у газеті «Голос України», з відкритих джерел інформації складається враження, що слідство намагалося будь-що підвести показання Олексія Пукача під записи, оприлюднені колишнім Головою Верховної Ради Олександром Морозом, і які отримали у народі назву «плівки Мельниченка», колишнього працівника Служби безпеки України, відрядженого на роботу в Управління державної охорони. А ще — розвести убивство Георгія Гонгадзе і «касетний скандал».

Тобто можна дійти висновку: слідство не побачило зв’язку між цими подіями, хоча багатьом, у тому числі й мені, зрозуміло: лише після встановлення імен організаторів прослуховування кабінету Президента України Леоніда Кучми можна насправді встановити й тих, хто замовив і організував убивство журналіста. Але про це дещо пізніше. Поки що варто звернути увагу на інше.

Слідство стверджує — Юрію Кравченку. Але не дає відповіді на запитання: для чого? Для припинення журналістської діяльності?

Ми вже писали, що ті, хто обрав Георгія Гонгадзе на роль жертви для досягнення своїх політичних задумів, уміло маніпулювали довірливим, зарядженим на досягнення справедливості в цьому несправедливому світі, нашим колегою. Особливо у передачах «Епіцентр», яка йшла на телеканалі «1+1». Про одну з них автор написав минулого року в третій публікації з циклу «Справа Георгія Гонгадзе: жертви та виконавці». Писав, що складалося враження, нібито Георгія хтось навмисне провокував на емоційні, інколи невиправдані, вчинки. (Цікаво, чи аналізувало слідство ці передачі, чи запрошували психологів дати свої висновки про адекватність його виступів у них?)

Хоч би як там було, але, гадаю, замовником убивства виступав не тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко. А хтось інший. А тому варто звернути увагу на коментарі колишніх працівників Міністерства внутрішніх справ. Зокрема, народного депутата Геннадія Москаля (фракція «Наша Україна — Народна самооборона»). До цієї людини можна ставитися всіляко, але він говорить про те, що знає. Ось що, зокрема, він сказав у своєму коментарі до інформації, яка з’явилася у засобах масової інформації про те, що команду на вбивство Георгія Гонгадзе Юрій Кравченко віддав Олексію Пукачу в своєму кабінеті:

— Я скептично ставлюся до висновків слідства, яких досягла слідча група у справі Гонгадзе. Там багато нестиковок. У постанові слідчого, яке потрапило в Інтернет, сказано, що Кравченко у своєму кабінеті замовив Пукачу вбити Гонгадзе. Я двічі був заступником у Кравченка, тож можу, поклавши руку на серце, сказати, що він навіть дрібні робочі питання не обговорював у кабінеті. Він завжди виходив на вулицю, тому що був у вкрай напружених відносинах з тодішнім главою СБУ Деркачем. Кравченко знав, що у нього в кабінеті було напаковано багато пристроїв для прослуховування. Коли йому казали: так чому ж ви «жучки» не прибираєте? — відповідав: приберу, так нові поставлять. Мовляв, немає сенсу. За ним навіть «наружка» СБУ ходила, яку перед його будинком декілька разів в’язав «Беркут». Ніколи не повірю, щоб Кравченко зібрав Литвина і Джигу і представив Пукача як убивцю. Покійного міністра, що, вважають психічно ненормальним? Думаю, що показання Пукача продиктовані з точки зору політичної доцільності — валити все на покійного Кравченка, щоб не нашкодити тим фігурантам, які нині у владі.

До речі, про протистояння Деркача і Кравченка у 1999—2000 роках у журналістських колах Києва не говорив хіба що лінивий, або той, кому були нецікаві ці подробиці. Леонід Деркач після призначення на посаду голови СБУ вибив у Леоніда Кучми указ, який дозволяв спецслужбі контролювати міліцію. Дійшло до того, що «Беркут» «пов’язав» сина керівника спецслужби, а СБУ, у свою чергу, «пресувала» доньку Юрія Кравченка. Добре обізнані люди стверджують, що після цього обидва керівники силових структур домовилися: не втягувати дітей у це протистояння.

А воно посилювалося тим, що обидва претендували на посаду Прем’єр-міністра. Так, після відставки з цієї посади Валерія Пустовойтенка після президентських виборів народний депутат Михайло Сирота (нині покійний), який входив у фракцію «Трудова Україна», пропонував призначити прем’єром Леоніда Деркача. Згодом лише голосів цієї фракції не вистачило для призначення Валерія Пустовойтенка на високу посаду, коли Леонід Кучма вніс його кандидатуру у Верховну Раду. Хоча стрілки перевели на об’єднаних соціал-демократів. А сам Кучма в одному з інтерв’ю зізнався нещодавно, що розглядав кандидатуру Юрія Кравченка як претендента на прем’єрське крісло.

Власне, сліди міліції і Служби безпеки України у справі Георгія Гонгадзе пересікалися не раз, але про це також дещо пізніше.

Окрім того, у постанові слідства сказано, що про вбивство Георгія Олексій Пукач доповів наступного дня також у кабінеті Кравченка. Хоча, що цікаво, не так давно герой «касетного скандалу» Микола Мельниченко стверджував, що Пукач доповів Кравченку про вбивство Георгія у мисливському господарстві «Залісся», куди того запросив на полювання Леонід Кучма. І для переконливості посилався на свою багатогодинну фонотеку. Що, слідство не цікавлять такі дрібниці у показаннях чи не головних фігурантів цієї справи?

У фрагменті, викинутому в Інтернет, про який казав Геннадій Москаль, стверджується, що, окрім уже згадуваних осіб, при розмові після вбивства Георгія Гонгадзе був присутній і тодішній керівник апарату МВС Едуард Фере (нині також покійний). Понад те, той само Геннадій Москаль у червні цього року казав журналістам, що крайнім у вбивстві журналіста зроблять саме Фере.

Цікаво, що в «Українській газеті» у грудні 2008 року була публікація з промовистою назвою «Дагаєв і Фере — головні організатори зникнення Гонгадзе?». У ній ідеться про те, що стосунки між міністром і керівником апарату були аж ніяк не безхмарні. А особливо вони загострилися, як розповідали колеги, котрі працювали в МВС, після того, як не стало Георгія Гонгадзе. Напевне, він знав, хто й що зробив. Бо, цитує Геннадія Москаля газета «По-киевски»: «Про те, що зробила «наружка», в МВС усі знали на третій день».

З другого боку, у постанові про притягнення Олексія Пукача йдеться про те, що Юрій Кравченко віддав і наказ про перепоховання Гії. Але як тоді бути зі свідченнями Олександра Поповича, особистого водія Пукача і співучасника страшного злочину? На суді той дав свідчення, що наприкінці жовтня 2000 року возив свого керівника у заміський ресторан на зустріч з Фере і Дагаєвим. А через кілька днів почув у джипі «Ніссан» трупний сморід. А Пукач пояснив це тим, що йому довелося перепоховати убитого.

Чому ж особа Едуарда Фере не фігурує в постанові? Тому що мертвий? А, можливо, з інших причин?

Але, якщо порівняти біографії Едуарда Фере і Олексія Пукача, то не можна не помітити збігів. Пукач після закінчення Донецької школи міліції наприкінці сімдесятих років минулого століття отримав, як стверджував в інтерв’ю «Комсомольской правде» його викладач, запрошення на роботу до Києва, де й почав працювати у кримінальному розшуку. А Фере у 1977 році був і виконувачем обов’язків начальника, і заступником начальника управління кримінального розшуку МВС, а в 1992—1995 роках очолював головне управління кримінального розшуку. Думаю, що Олексій Пукач зростав на його очах і з його допомогою робив кар’єру в міліції. З 2000 року він став начальником главку, який свого часу очолював Фере. Чому вибір упав на нього? Випадково? Чи, ймовірно, він був потрібний саме на цій посаді для виконання «делікатних завдань»? І, зокрема, для скоєння убивства Георгія Гонгадзе. Хто стояв за цим призначенням? Міністр? Не думаю. Понад те, дехто з колег стверджує, що Юрій Кравченко ніколи навіть не спілкувався з Пукачем і йому подібними, а розпорядження віддавав через своїх заступників. Отож, напрошується висновок, слово за майбутнього вбивцю журналіста замовив саме Едуард Фере, якого, стверджує дехто, міліцейські генерали боялися більше, аніж Кравченка. Недаремно у міністерстві у нього було прізвисько «сірий кардинал».

Проте, на мою думку, і Фере, і Дагаєв, якщо останній причетний до злочину, скоєного Пукачем з підлеглими, не основні замовники і організатори убивства Георгія Гонгадзе. Вони були лише посередниками між справжніми замовниками і тими, хто скоїв цей злочин. Але мертві нічого не скажуть ні на допиті, ні в суді: вони тримають відповідь перед Богом.

З другого боку, є запитання до Олексія Пукача про те, що змусило піти на викрадення і вбивство нашого колеги після того, як міліцейські топтуни прокололися вперше влітку 2000 року. Георгій Гонгадзе звернувся з листом у Генеральну прокуратуру. Однак головна наглядова інстанція країни зреагувала мляво. Вони послали запит у Львів, де був зареєстрований Георгій, і, хоч як дивно, у столичний главк міліції. Ним зацікавився перший заступник начальника з оперативної роботи, майбутній заступник міністра внутрішніх справ Петро Опанасенко. Як він розповів журналістам, він одразу побачив, що це справа рук «сімки», така іще одна назва головного управління карного розшуку МВС. Опанасенко зателефонував Пукачу, але той заявив, що у них вкрали номери автомобілів, які зафіксував у своїй скарзі Георгій Гонгадзе.

Опанасенко переконаний, що якби тоді не відстежили номери автомобілів, то справа не була б розкрита й досі.

Однак особисто у мене є чимало сумнівів. По-перше, якщо перше стеження за нашим колегою було якось вмотивоване: нібито в одеському барі хтось представився журналістом Георгієм Гонгадзе, а потім там була перестрілка, в результаті якої були жертви. То відновлене на початку вересня стеження не було вмотивоване нічим. Принаймні громадськості нічого про це невідомо. По-друге, за Гією стежило кілька екіпажів служби зовнішнього спостереження і вони добре знали, хто вів журналіста вночі 16 вересня. Що ж змусило Олексія Пукача, попри все, піти на тяжкий злочин? Що означали нібито його слова, які ми вже цитували в одній з подач, коли він сказав співучасникам злочину: «Або ми їх, або вони нас»? Врешті, якщо дії міліції ще якось були вмотивовані, то стеження за Георгієм Гонгадзе працівниками Служби безпеки України абсолютно випадає з канви сюжету. Понад те, спецслужба продовжує зберігати горду мовчанку, не реагуючи на публікації, у тому числі «Голосу України».

Твердження колег з газети «Сегодня», що у Леоніда Деркача були якісь підстави, щоб завести оперативно-розшукову справу на Георгія, позбавлені будь-якого сенсу. Скажімо, коли колеги одного з видань написали весною 2000 року про те, як і за що «Беркут» затримав сина голови СБУ, то поки що немає жодних даних про те, що проти них також проводилися оперативні заходи. Та й гранти надто вже дріб’язкова деталь, щоб запідозрити журналіста у шпигунстві. Тим більше гранти отримував не лише Георгій, а й багато інших його колег.

Автор уже не раз звертав увагу на слова Олександра Турчинова у 2005 році, коли той очолював СБУ, про те, що стеження за Георгієм припинилося 15 вересня 2000 року, тобто за день до того, як міліцейська «наружка» викрала нашого колегу, але, мовляв, оперативно-розшукова справа знищена, бо минув термін зберігання. Вдумайтеся: журналіста шукає вся країна, проходять масові акції протесту, а в СБУ знищують заведену на нього справу. Тож, можливо, події розвивалися не зовсім так, як свідчать Пукач і його підлеглі? Можливо, саме тому керівництво Служби безпеки, ні колишнє, ні нинішнє, не хоче відповідати на запитання:

Окрім того, зверну увагу на публікацію в «Українській правді» Сергія Лещенка, який стверджує: «Так, зі слів генерала, наступного дня після убивства Гонгадзе до Пукача завітав полковник СБУ, який працював помічником Деркача по взаємодії з МВС. Він повідомив, що йому відомо про викрадення журналіста міліцейською наружкою».

Іще у 2005 році автор цих рядків писав, що наприкінці жовтня 2000 року народний депутат першого скликання застеріг мене: «Ніколи не сідай у машину, в якій сидить міліцейський генерал». І розповів, що знайшли тіло Георгія, яке випливло у Дніпрі неподалік від Українки і про це, мовляв, швидко почують усі. А на запитання: звідки такі відомості, відповів, що йому сказав про це знайомий полковник із СБУ.

Однак, як відомо, тіло знайшли під Таращею. Голови не було, але були прикраси, щоб ніхто не сумнівався, що воно належить Георгію Гонгадзе. Проте про роль Служби безпеки у цій справі суспільство й досі не почуло нічого. Складається враження, що справжні організатори від першого дня спрямовували передусім громадську думку, а потім і слідство в одному напрямку: Георгія вбила міліція за наказом міністра Юрія Кравченка. А згодом, після касетного скандалу, усі почали показувати на Банкову, де знаходиться головний кабінет країни, у якому протяги виносили за двері усі слова, сказані його відвідувачами.

Фактично усе вказує на змову, щоб затіяти в Україні державний переворот. Але це — лише теорія. Теорія змови, яку треба довести. Про що й поговоримо дещо пізніше.