Беззуба щука

...Біда з Н. трапилася в ніч з 24 на 25 жовтня 1994-го. Тоді п’яні нелюди затягнули її до хати Дольшакова і знущалися кілька годин. Урешті-решт, утомлені і безсилі (схоже, як нинішні правоохоронці) гвалтівники «прокліпали» жінку, яка вся в синцях і подряпинах у чому мати народила втекла до знайомих.

Через тиждень «дивовижна п’ятірка» з одягом і речами Н. насмілилась з’явитися на порозі кабінету її начальника. Мовляв, умовте підлеглу забрати заяву із органів і віддайте їй 500 «зелених» відкупних.

Нахабству збоченців не було меж: Н. буцімто заробила ті гроші, і все що трапилось —трапилось за її згоди. Численні тілесні пошкодження? Так вона ж лика не в’язала, падала...

Зрозумівши, що залагодити справу з потерпілою не вдасться, «справжні мужчини Умані» звернулись до відомого своєю безкомпромісністю адвоката Леоніда Дашицького. В якості плати за його послуги віддали 500 доларів.

Вочевидь, Дашицький не взявся б за цю справу (хоча захист — його робота), якби в перші години знайомства розгледів у негідниках вовків в овечих шкурах. Адвокат тільки-но наблизився до істини, шукав колег, які б долучилися до захисту Дольшакова і Ко, коли дізнався, що його здали. Підзахисні заявили стражам порядку, що начебто він вимагав від них гроші аби дати хабара погононосіям для закриття їхньої кримінальної справи.

А до цих подій один із помічників міського прокурора К-в, який тісно співпрацював з кримінальними авторитетами, на спір з офіцерами УБОЗу пообіцяв ненависного адвоката «закрити». Щоб не плутався під ногами, коли той з бандюками доводив, хто в Умані господар.

...Леоніда Борисовича таки арештували за посередництво в дачі хабара. Згодом судили за шахрайство, але це окрема тема публікації.

Факт залишається фактом — гвалтівників до відповідальності досі не притягнуто.

Захистити честь і гідність Н. просили Президента Ющенка 250 жінок Умані. Про свавілля і бездіяльність правоохоронців інформована Уповноважений Верховної Ради з прав людини.

Ще будучи заступником Генпрокурора Олександр Медведько, реагуючи на запит голови парламентського профільного комітету В. Стретовича, давав цінні вказівки підлеглим «організувати ретельну перевірку, «вжити заходів», «повідомити заявницю», «грунтовно інформувати Генпрокуратуру».

Минуло 16 років, але віз тяганини, байдужості та відвертого ігнорування вказівок з печерських пагорбів так і не зрушив з місця.

Достатньо ознайомитись із хронологією «активних» дій регіональної прокуратури, щоб зрозуміти: бракує волі принципового професіонала, який би примусив підлеглих довести скандальну історію, що ганьбить увесь прокурорський корпус, до логічного кінця. Поки що, немов шило з мішка, видно небажання генералів суворо спитати: чому рівняння, в якому немає жодного невідомого, досі не розв’язано?

Отже, 6.12.1994 р. уманський слідчий відмовив у порушенні кримінальної справи. На переконання «пінкертона» — не було навіть злочину.

Черкаська прокуратура справедливо констатувала, що постанова незаконна, є фактично знущанням над потерпілою Н. і скасувала її через місяць.

Потім почалося. Дивним чином кримінальна справа опинилась у Вінниці, де її успішно «поховали», тобто постановою слідчого закрили 8.08.1996. Про це Н. та її адвокат Л. Дашицький, для якого захист Н. став справою честі, дізналися лише ... в 2005-му. Їхня скарга Ленінським райсудом Вінниці задоволена, згадана постанова — скасована, справу повернуто для відновлення слідства.

Гадаєте, гвалтівники апелювали до обласного суду, рятуючи свою шкуру? Вони лягли на дно і наче води в рот набрали. А їхні інтереси, не повірите, взялася захищати ... обласна прокуратура в особі М. Б.

Не гадатиму, чи пережила М. Б. те, що пережили 250 її землячок — авторів колективного звернення до Президента. Погононосійка в апеляційній скарзі лише цитувала негідників, які торочили, що Н. була п’яна і настирлива, домагалася п’ятьох невинних ягнят за гроші. Чи вірила в цю маячню сама М. Б.? Адже йшлося про матір двох дітей, добропорядну дружину і сумлінного працівника, яка того вечора в кафе з друзями відзначала дату і на свою біду сподобалася мерзотникам за сусіднім столом.

Захищала М. Б. і честь мундира уманського слідчого Сорокопуда, який по гарячих слідах чомусь не оглянув місця події, не обшукав житло підозрюваних.

Прокурор зазначила в апеляції, що суд безпідставно поновив строк оскарження. Одне слово, чіплялася до чого завгодно, аби справу про тяжкий злочин не розслідували.

Та апеляційний суд відхилив скаргу «адвоката» гвалтівників.

Справа із Вінниці тишком-нишком емігрувала ... ні не до Умані — до Гайсина.

— Тамтешня прокуратура, вважаю, як і Вінницька, робила все, щоб не розслідувати злочин, приховати його обставини і відвести, таким чином, від кари не лише насильників, а й тих, хто їх досі «кришує», — каже Н.

Її переконання, вочевидь, обгрунтовані. З 2005-го з Н. жодного разу не спілкувались правоохоронці. Про це вона заявила Гайсинському райсуду, який витребував кримінальну справу і (о, чергове диво!) виявив у ній постанову слідчого про закриття справи ще 4.12.2006 р.

Вердикт Феміди від 20.07.2009: рішення прийнято передчасно, без перевірки всіх обставин, до того ж невиконана постанова Ленінського райсуду Вінниці.

Кримінальна справа кочувала від Гайсина до Вінниці, звідти — до Києва і назад неодноразово. Нарешті її передали ... міліції. Із надійного джерела знаю: слідчий Гайсинського райвідділу виправив «помилки» прокурорів, виїхавши в Умань і провівши необхідні слідчі дії. Він уже готовий був пред’явити обвинувачення покидькам, коли надійшла команда передати справу ... прокуратурі. Згодом вона повернулася з Вінниці, слідчий має намір довести її до суду. Чи дозволять йому це зробити?

Це запитання до Генпрокурора Олександра Медведька. Хоч як крути, а саме за його каденції підлеглі встановили рекорд тяганини в розслідуванні справи, в якій є все: мотив, підозрювані, жертва, судово-медична експертиза, свідки. Чого бракує? Принциповості та трішечки злості: допоки?

Ці якості потрібні керівникові наглядового органу, гадаю, і для того, щоб поставити жирну крапку в кримінальних справах, порушених самою Генпрокуратурою.

...У січні 2007-го «Голос України» опублікував серію матеріалів під загальною назвою «Дрімаюче «око государеве». На журналістські дослідження звернув увагу сам Олександр Медведько. За результатами перевірки на місця полетіли «ластівки» у вигляді касаційного подання на вирок суду (Сімферополь) та постанови про порушення кримінальної справи «за фактом розбійного нападу і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень Котову М. Д.».

Харків’янин Микола Котов постраждав від розбишак у рідному селі, що у В. Писарівському районі (Сумщина). Кузьменко, Сидоренко, Карпенко жорстоко побили його і пограбували. Але судили їх лише за хуліганські дії. Начебто йшли білі та пухнасті вулицею, побачили п’яного, трохи над ним поглумилися (насипали піску в штани, роздягли догола, кілька разів ударили гілкою між ніг, помочились на нього). А хто завдав Миколі тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких він став інвалідом другої групи? Котов стверджує: Кузьменко, Сидоренко, Карпенко. Ті категорично це заперечують.

Після численних скарг матеріали про заподіяння тяжких тілесних ушкоджень виділили в окреме провадження. Розслідувати цей злочин ГПУ доручила сумським слідчим саме після публікації в «Голосі України».

Розслідують досі. З лютого 2007-го.

— До березня 2008-го жодних дій не проводилось, хоча мені нахабно брехали, що слідство триває, — зазначає жертва «хуліганів». — Виправдались тим, що оголосили слідчому догану за неналежне виконання своїх обов’язків. Я просив передати справу про розбійний напад в інший район, але...

Але прокуратура області довіряє, напевне, лише В. Писарівським шерлокам холмсам, які, схоже, абсолютно не налаштовані визнавати в хуліганах ще й розбійників. Вони, за словами Котова, не допитали свідків, самого потерпілого тощо.

— Єдине, про що цікавляться: скільки мені треба відкупних, щоб я замовк, — каже Микола Дмитрович. — Генпрокуратура, вочевидь, не тримає на контролі справу, яку сама й порушувала.

Після формальних, неправдивих, на думку Котова, відписок його нарешті «заспокоїли».

Стаття про жертву жорстокого нападу завершувалася так: «Хочеться вірити, Генпрокурор Олександр Медведько «розбудить» сумських правоохоронців і змусить подивитися на справу Котова недремлючим оком».

Рішення облпрокуратури, що так і не притягнула відомих усім розбійників до відповідальності, і є жирною крапкою у справі?

У своєму безсиллі, мабуть, розписалися і хмельницькі стражі закону. Про те, як вони розслідували справу про загибель Олександра Матвіюка із Кам’янця-Подільського, я розповів в одній із статей згаданої серії публікацій «Дрімаюче «око государеве» («Голос України» за 17.03.2007).

...Хлопця знайшли під скалою в каньйоні ріки Смотрич 11.04.2005. Тоді я з матір’ю 24-річного Саші обійшов усі стежки, був на місці його падіння в каньйоні, зустрівся зі свідками. Усі і все наштовхнуло на висновок: Матвіюка скинули зі скелі. Один із доказів: у нього забрали при житті «мобілку», гроші, годинник, портмоне.

Та сищики, як це не раз бувало в історичному місті, в перші ж години після трагедії безапеляційно заявили: покінчив життя самогубством. Цю версію офіційно оприлюднив слідчий О. Гончар, відмовивши в порушенні кримінальної справи «у зв’язку з відсутністю події злочину».

Нісенітницю потім слово в слово слідчий повторив в інших постановах, палець об палець не вдаривши для пошуку істинної причини смерті. За що був дисциплінарно покараний і відсторонений від роботи.

Після статті в «Голосі України» слідство поновили. Але з тим же результатом: топтанням на місці мети не досягають. А тим часом, перебуваючи в черговому відрядженні в Кам’янці-Подільському, я вкотре зустрівся з матір’ю Саші Світланою Шупарською.

— Пам’ятаєте, невдовзі після смерті сина знайшовся телефон, — говорила вона. — Мр-й тоді доводив, що знайшов апарат у кафе, де з друзями відпочивав Саша. Слідчі повірили йому, а через деякий час Мр-й зник з міста. Квартиру ж його батьки хутко продали. Усі ці роки підозрюваного Мр-го начебто шукали і не знаходили. А я вже неодноразово бачила його в магазині і на базарі. Він мене упізнавав і тут же розчинявся у натовпі.

Ов-ва! Таке не можна приховувати. Ми разом пішли в прокуратуру, а потім в міліцію. Реакція була, м’яко кажучи, прохолодною.

— Будемо затримувати, — мляво сказав погононосій, усім виглядом показуючи, що не шукали підозрюваного і не шукатимуть.

Минув рік після того ходіння по начальниках. Мр-й уже не ховається, каже Світлана Леонідівна. В прокуратурі, як в театрі, тримають багатозначну паузу. Міліція, певне, чекає вольового рішення...

...Загальновідома роль щуки в ставку. Та коли карасі дрімають, навіщо і кому потрібна беззуба щука?