Податки як плата за послуги,а не гроші на утримання

Кабмінівський проект не витримав критики. Кодекс повинен кодифікувати об’єкти узаконення, встановлювати системну класифікацію податків і ознак суб’єкта та об’єкта оподаткування, а натомість маємо лише зібрання законів про податки, збори та обов’язкові платежі. А хіба податок не є обов’язковим платежем? Навіщо роздрібнюється загальне поняття «податок» на збори й платежі? Збори на цільові майбутні витрати є безтоварними платежами, характерними для страхування, а не для оподаткування. Безтоварні платежі не сумісні з оподаткуванням і ринковою економікою.

Що є податком? У демократичних країнах із ринковою економікою податками оплачуються послуги державної влади своєму народові. Податки є оплатою праці державної влади, а не безтоварними платежами для утримання влади. З податків складається держбюджет, кошторис послуг влади народові. В усіх недемократичних державах податками оплачується, перш за все, утримання влади, а не її праця, тому в складі валового внутрішнього продукту (ВВП) має місце вартість утримання влади замість вартості державних послуг. Суми однакові, але політична та економічна суть протилежні.

На жаль, в Україні податки досі залишаються оплатою утримання влади. Жоден її орган не показує обсяг своїх послуг народові. Відсутня будь-яка залежність податків від вартості та якості праці державної влади, бо вона панує над народом, а не служить йому. Влада досі не стала ринковим суб’єктом, звичайним покупцем і монопольним продавцем державних послуг. Саме тому досі використовується успадкований від соціалістичного кріпацтва «тотальний» контроль влади за доходами, за отриманням грошей суб’єктами оподаткування. А відтак об’єктами оподаткування залишається заробіток продавців працездатності, прибуток продавців результатів праці, а також уся вторгована виручка в малому бізнесі.

Наявність грошей у покупців і в складі цін реалізації товарів доводить те, що в ринкових умовах єдиним реальним суб’єктом оподаткування фактично є і може бути тільки покупець, а універсальним об’єктом оподаткування — отримання товарів покупцем, як придбаних за гроші, так і привласнених у інший спосіб. Продавці не платять і тому не є суб’єктами оподаткування, а отримання грошей ними за продані товари не є об’єктом оподаткування, але примушує продавців стати покупцями, бо гроші неїстівні. Ці елементарні ринкові аксіоми не зламати при оплаті відповідними податками персональних державних послуг. Конкретні покупці оплачують різні реєстрації, дозволи, ліцензії, інші персональні послуги державної влади. Ці платежі навіть податками не прийнято називати, хоча вони є такими — монопольними цінами на персональні державні послуги й водночас оплатою праці відповідних органів влади. Штрафи також є податками, оплатою контрольних послуг влади. Персональні послуги потребують системної класифікації. Місцеві органи влади теж повинні мати право встановлювати місцеві персональні послуги. Оплата податками всіх персональних державних послуг об’єктивно розвивається. Не згоден платити, маєш право не отримувати персональну послугу державної влади.

Згадуються податки за користування землею та надрами, які так само є оплатою персональних державних послуг. 

Про акцизний збір. Якщо акциз на тютюнові та алкогольні вироби віднесено до податків, то влада повинна якось відробляти ці гроші. Наприклад, боротися з алкоголізмом і тютюнопалінням, але ж маємо те, що маємо... Акциз використовується владою як персональний податок, але суб’єкти оподаткування, невідомі покупці, сплачують його через продавця. Він виконує роль податкового поcередника. Тобто суб’єкт оподаткування і платник акцизу до бюджету є різними особами, що зайвий раз засвідчує непричетність акцизного збору до оподаткування. Доцільно акциз не включати до Податкового кодексу. Цей імперський архаїзм хай встановлюється окремим законом доти, поки не буде відкинуто на смітник історії.

Усі проблеми стосовно демократії і ринкової економіки сконцентровані в наданні та оплаті загальних державних послуг. Оборона держави, охорона здоров’я людей і навколишнього середовища, фундаментальна наука та обов’язкова освіта, введення та обіг національної валюти, тощо — такі послуги надаються всім і нікому особисто, а безпосередньо оплачують їх тільки покупці праці, роботодавці, оплачують податками з вартості придбаної праці. Саме в оподаткуванні вартості праці зосереджені всі негаразди політики та економіки.

Для фінансування загальних державних послуг використовується також перевищення над собівартістю оплати персональних державних послуг, але це не може бути стабільним джерелом. Наприклад, надходження до бюджету від сплати акцизу майже повністю витрачається на загальні державні послуги, але ж споживачі підакцизних товарів можуть перейти на самогон і самосад... Покупці безпідставно дорогих персональних державних послуг можуть не платити. Відмовлятися від отримання таких послуг або переховуватися в «тіньовій» економіці. А використання зовнішніх кредитів для оплати загальних державних послуг підлягає компенсації тільки податками з вартості праці.

Зараз оподатковується вартість працездатності, заробіток кожного продавця працездатності, а не вся вартість праці. Цей податок успадкував кріпосницьку назву «податок на доход фізичної особи», а платників ще називають «доходягами». Фактично ж цим податком оподатковується покупець праці, а не продавець працездатності. До цього податку притягнуто «за вуха» ще й оподаткування депозитних відсотків. Це відверта провокація. Розберіться, хто які державні послуги повинен оплачувати податком, вкладник чи банк. Продавець довіри на зберігання вкладу не є суб’єктом оподаткування. Оподатковується прибуток від підприємництва, перевищення обсягу реалізації результатів останньої праці над їхньою собівартістю, економія на оплаті праці. Це провокує подвійний бухоблік, реальний для себе, а штучний — для податківців, бо прибуток є внутрішнім фінансовим результатом підприємництва. Втручатися у внутрішні справи підприємництва влада зобов’язана тільки за наявності певних негативних обставин. Нав’язаний силоміць публічний «стриптиз» прибутку, податкове декларування, завдає шкоди рівноправним ринковим відносинам між покупцями праці та монопольним продавцем загальних державних послуг, між підприємництвом і державою.

Заробіток і прибуток — складові вартості праці. Загалом вартість праці оподатковується в малому підприємництві, але в складі загального обсягу реалізації товарів (послуг, робіт), що є несправедливим і провокаційним. Несправедливим, бо не кожен і не завжди продавець дорогих товарів заробляє більше від продавця дешевих товарів. Провокаційним, бо заінтересовує документувати не всі факти реалізації, примушує перейти в «тіньову» економіку. Загалом, вартість праці оподатковується також податком на додану вартість (ПДВ), але разом із вартістю зносу активів і не тільки, що робить ставку податку неоднозначною і нікому не відомою.

Додана вартість в урядовому трактуванні штучно перетворена на дописану вартість і не визначена в законі об’єктом оподаткування. А додавати до вартості результатів попередньої праці можна тільки вартість кожної останньої праці. Це не скасувати жодним дописуванням. Ні нарахування на вартість товару, ні вирахування з вартості товару не спростовують рівняння: 0,2Х - 0,2У = 0,2(Х У). Тут 0,2 — діюча ставка ПДВ, Х — обсяг проданих результатів останньої праці, У — обсяг придбаних результатів попередньої праці. Тоді (Х - У) і є додана працею вартість, фактичний об’єкт оподаткування, але юридично не визнаний. Ця нахабно узаконена неправда (невизнання доданої працею вартості об’єктом оподаткування) збиткується над бізнесом від 1 липня 1997 року, відколи набрав чинності закон про ПДВ.

Навіщо податок із доданої працею вартості законодавці замінили податком на дописану без ніякої праці вартість? Та тому, що дуже хочеться в ЄС. Дуже хотілось бодай якось приєднатися до Шенгенської угоди про «безмитне» переміщення товарів. Для цього запозичено у ЄС заохочення експорту з державного бюджету таким собі відшкодуванням ПДВ. Маємо замість заохочення — відшкодування, бо ввізне мито для українських експортерів не скасовано жодною державою-імпортером. Але ж в Україні оплата праці на порядок менша від європейської, що не дозволяє використовувати ПДВ не за призначенням, не на оплату загальних державних послуг.

Україну ніхто не збирається приймати в ЄС, бо ми їх влаштовуємо як бездонний імпортер. ЄС невигідно мати Україну конкурентним експортером. Найбільше, що може допустити ЄС у торгових стосунках з Україною, — рівність експорту з імпортом. Треба докорінно змінити стратегію євроінтеграції.

ПДВ треба зробити найголовнішим джерелом оплати загальних державних послуг, єдиним податком із доданої кожною останньою працею вартості за єдиною ставкою і без ніяких звільнень. Відчищений від ПДВ дозволить скасувати оподаткування заробітку, прибутку та обсягу продажу в малому підприємництві. Для цього треба скасувати всі штучні навороти навколо цього податку: податкову реєстрацію платників ПДВ, виписування сум ПДВ окремим рядком в усіх облікових документах, податкові накладні та податковий облік, відокремлений і незалежний від звичайного бухобліку податків. Усі ці навороти запозичені в ЄС, де ними (наворотами) приховується авантюрне використання податку не за призначенням. Треба мати такий універсальний податок для оплати загальних державних послуг, щоб усі демократичні держави захотіли його запозичити в України. Тоді не буде проблем з членством у ЄС.

Підсумую. В Податковому кодексі податок слід визначити оплатою персональних і загальних послуг державної влади своєму народові. Суб’єктами оподаткування можуть бути тільки покупці державних послуг, а об’єктами оподаткування-отримання товарів покупцями, як придбаних за гроші, так і привласнених інакше (успадкування, подарунок, знахідка, виграш, бартер, тощо). Декларуванню з метою контролю за сплатою податків підлягає тільки придбання товарів на суму, яка перевищує легітимне отримання грошей, а також привласнення товарів без оплати грішми.

Ужгород.