Поїздки до столиці колишніх трьох імперій з недавніх часів (розпаду СРСР) стали для наших людей звичним явищем. Але завершуються вони, як правило, шопінгом на базарному торжищі біля Босфору або ж відпочинком на березі Анталії. Доторкнутися ж до витоків і пам’яток Константинополя-Стамбула, поринути в духовний світ тюркського народу і традицій ісламу немає змоги. Бо умови згаданих поїздок обмежені певною метою і виробленими стереотипами. Тож око лише побіжно ковзає по силуетах місцевих святинь та таємничій арабській в’язі.
За таких умов інформаційний вакуум заповнюють скупі оповіді знайомих. У кращому разі — екскурсоводів. Якщо з’явилося бажання діалогу. А таке з кожним роком зростає. Минули часи холодної війни і суперництва двох систем, між якими пролягала глибока прірва. Нині держави й народи потребують розширення контакту. Глобалізація світових процесів вимагає широкого і предметного діалогу в кожній сфері життя.
Саме цим і займається Платформа «Діалог Євразії»
Це міжнародна громадська організація, яка народилась у Стамбулі, де Босфор єднає Європу й Азію. У вересні 1998 року, трохи оговтавшись від розпаду СРСР, тут зібралися на так званий з’їзд письменницьких і журналістських організацій Євразії представники наукової і творчої інтелігенції з 17 країн. Зібралися для того, щоб відновити розірвані зв’язки. Обговорювалися проблеми діалогу, конкретні кроки, які треба зробити, щоб краще знати і розуміти одне одного, сприяти миру і злагоді на землі.
Результатом стало створення міжнародної громадської неприбуткової організації — Платформи «Діалог Євразії», її генерального секретаріату зі штаб-квартирою у Стамбулі, народження журналу «ДА».
В тих акціях активну участь брала і Україна. Головою комітету цієї Платформи у нас став директор Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук Володимир Сергійчук. А невдовзі в Києві з’явилося представництво Платформи і журналу «ДА», яке нині очолює активний координатор всієї роботи Гйокхан Демір.
Я не випадково нагадую ці деталі. Бо дехто, поїхавши за кошти Платформи до Туреччини, лише там дізнається про її існування та проведену нею роботу. А робота ця — створення сприятливих умов для розвитку вільного діалогу. Секретаріат Платформи організовує різноманітні конференції, симпозіуми, форуми, «круглі столи» і семінари передусім у країнах колишнього СРСР, проводить екскурсії, всілякі дослідження та займається видавничою справою.
Один із масштабних заходів — конференція «Роль освіти і ЗМІ в діалозі культур і співробітництві народів» — відбувся в Києві у квітні 2007 року. А ще раніше було зроблено переклад роману Павла Загребельного «Роксолана» на турецьку мову, і в травні 2006 року його презентовано в Стамбулі у султанському палаці Топкапи. Окрасою того вечора стала театралізована вистава за участю Ольги Сумської — виконавиці головної ролі в серіалі «Роксолана».
За останні роки представництво Платформи у Києві організувало багато поїздок нашої творчої інтелігенції до Туреччини — як для участі в різноманітних заходах, так і для знайомства з цією дивовижною і багатою на древню цивілізацію країною. Особливо «врожайними» стали ці поїздки поточного року, в якому Стамбул іменується культурною столицею Європи.
Для проведення найрізноманітніших культурологічних заходів цього року в Стамбулі створено спеціальну агенцію. Тож Платформа працює у тісному зв’язку з Міністерством культури і туризму Туреччини. Саме вони і запросили мене на береги Босфору на міжнародну зустріч журналістів у рамках програми
«Стамбул у дні Рамазану»
Священний для мусульман місяць припав цього року на 11 серпня—10 вересня. Це час тривалого посту, що передбачає повну відмову від уживання їжі, питва, паління й інтимних взаємин у світлий час доби — від сходу й до заходу сонця, тобто від ранкової до вечірньої молитви (намазу). З настанням сутінків обмеження знімаються, але захоплюватися зайвиною мусульманам не рекомендується.
Протягом Рамазану в усіх мусульманських країнах помітно меншає ділова активність, робочий день, посилюються релігійні настрої. Все повсякденне активне мирське життя зміщується на темний час доби. І все це можна побачити в будь-якому куточку Туреччини, але найяскравіші враження саме в Стамбулі, хоча і вдень іноземцеві впадає тут у вічі саме те, що різнить з рідною землею.
Прямуючи з аеропорту в центр міста, ловиш себе на думці: як змінилось воно за останні роки! Я бував тут якихось десять літ тому і тепер багато чого не впізнав. Особливо доріг і транспортних розв’язок, яким може позаздрити Київ. А також гладеньким асфальтівкам без ям і тріщин, мурашникові транспорту, в якому не почуєш обурення чи лайливого слова, спокою і толерантності водіїв, чиї машини не несуть на собі слідів на кшталт київських таранних автобоїв.
Тут на кожному кроці древність переплетена з ультрасучасністю. Висоти над європейським берегом Босфору вже «засаджені» хмарочосами, фешенебельними банками, готелями і ресторанами, між якими купчаться затишні відкриті кафе і зваблива для туриста торгівля. І всюди натикаєшся на велелюддя, яке зростає з наближенням вечірнього намазу, перетворюючи Стамбул з транспортного на людський мурашник, в якому особливо помітні туркені з цілими виводками дітей, що свідчать про демографічний бум у цій державі. Здається, що з 15 чи 17 мільйонів жителів мегаполіса (ніхто толком не знає) три чверті його становлять діти, багато з яких уже з 5-7 років займаються торговим бізнесом — пропонують туристам напої, всіляку біжутерію і прянощі, буклети з екзотикою Стамбула.
До них долучаються і дорослі — і все це роблять якщо й настирливо, то чемно. Бо нинішній Рамазан оголошено тут ще й святом толерантності. Тож повсюдно в ці дні панує дух шаноби і добра.
Біля ще римських іподрому й акведука, що прийшли сюди з дохристиянських часів. У пам’ятках Візантії, зокрема в соборі Святої Софії, перетвореному волею компромісу на дивовижний музей, в якому Османська імперія не змогла поховати першоджерел християнства. У султанському палацовому комплексі Топкапи, де мені вдалося почути багато цікавої інформації про нашу землячку Настю Лісовську — Роксолану, дружину султана Сулеймана ІІ, яка відігравала значну роль у політичному житті Османської імперії в ХVІ столітті. Вона подається тут дещо інакше, ніж у наших джерелах. Тож у ті хвилини подумалося: українським історикам о-го-го скільки роботи в турецьких архівах.
Але повернімося до Рамазану. У рамках священного місяця в Стамбулі, що нинішнього року оголошений культурною столицею Європи, відбулася безліч усіляких заходів, щоб місцевий і прийшлий люд пересвідчився у тому високому йменні. З 11 серпня по 8 вересня на площі Баязит (і не лише на ній) відбувалися різноманітні конкурси, концерти і гігантські книжкові ярмарки.
Ми побували на одному з таких ярмарків майже просто неба. Тут продавалась сила-силенна релігійної літератури (Коран найрізноманітнішого формату, популярні книги про основи, історію та чільників ісламу), пишні фоліанти, що подають шляхи-дороги цього регіону Євразії за 8 тисяч років. І більшість цієї книжково-альбомної продукції реалізувалася за півціни.
Мене особливо подивувала така деталь. До книжкових яток важко було доступитися. Поціновувачі друкованого слова (навіть жінки з виводками дітей) не просто гортали літературу, а купляли тут по кілька книг, чого не побачиш на наших книжкових ярмарках. І все це відбувалось у досить пізній вечірній час.
Благочинне розговіння
Після вечірнього намазу турки можуть нарешті попоїсти. В той час мечеті світяться священними посланнями. На вулицях і в будинках панує особлива атмосфера, дух любові і добра. У заздалегідь розставлених на площах шатрах з досвітку трудяться кухарі. Тут усі бажаючі можуть одержати сухур (сніданок) й іфтар (вечерю). В усі дні священного місяця філантропи роздають нужденним пакети з продуктами.
Саме такої пори ми побували спочатку на службі в мечеті Султанахмет, що іменується голубою і була збудована «на зло» соборові Святої Софії, а потім спустилися ближче до затоки Золотий Ріг. Всюди у сквериках і парках відчувалися передіфтарні приготування. Стамбульці і гості міста стелили на траві скатертини й килимки, розкладали на них скромну їжу.
Доброю традицією стало тут робити іфтар у присутності великої кількості людей. Саме тому в усіх містах Туреччини в дні священного місяця виставляють «палатки Рамазана», де всі бажаючі можуть безплатно справити іфтар. У ці палатки заходять усі, хто хоче, незалежно від того, постилися вони протягом дня чи ні. Багато малозабезпечених людей приходять сюди зі своїми дітьми, для яких безплатний гарячий іфтар як царська трапеза. Серед відвідувачів є й ті, хто, повертаючись із роботи, запізнився додому на це дійство, відкладати яке на пізніший час не рекомендується.
Найбільші палатки приймають до двох тисяч відвідувачів. У Стамбулі виставляють майже 40 таких палаток. Черга охочих побувати в них розтягується на кілька сотень метрів. За сигналом іззовні у точно визначений час (звуки заклику до молитви з найближчої мечеті) присутні в палатці на іфтарі, подякувавши Аллаху, приступають до трапези, організованої благодійниками. Зазвичай подають суп, плов, оливи, сир, фрукти, айран (розбавлений водою йогурт).
Подивовує щойно відкрита «Панорама 1453» (штурм цитаделі Візантії османами), приватна колекція унікальних речей трьох імперій на цій землі найбагатшої людини Туреччини Закіра Сабансі, яка суперничає з найвідомішими подібними експозиціями Європи.
Дивився я на все те й думав: ех, якби наші багатії мали такий духовний багаж, як цей турок, і прагнули зробити хоч якусь дещицю для збереження і розвитку національної культури...
Микола МАХІНЧУК, спеціально для «Голосу України».
