У науці стає вже поганою традицією замість нормального фінансування ініціювати розмови про перебудову. Обов’язково знаходиться якийсь галасливий і наполегливий промовець, який намагається довести, що можна все покращити, якщо, наприклад, одну організацію приєднати до іншої. Так, уже давно за ініціативою деяких діячів насаджується думка про те, що аграрна наука може бути ефективна лише за умови, коли вона функціонуватиме в межах агроуніверситетів. Може, воно й так (американський досвід начебто свідчить на користь такого поєднання), але Україна успадкувала структуру управління аграрною наукою від СРСР, а той, у свою чергу, ще від Російської імперії. В СРСР, і в Україні в тому числі, наукові дослідження традиційно вели переважно в академічних і галузевих науково-дослідних інститутах. Саме тут формувалися наукові школи і проводилися фундаментальні дослідження. Порівняння результативності наукових робіт у вузах та академічних інститутах явно не на користь вузів. Це підтвердить будь-який незалежний фахівець. На жаль, тільки в окремих аграрних вузах, де працювали видатні вчені, викладання й дослідницька справа ефективно поєднувалися. Але, повторюємо, це, швидше, було винятком, ніж правилом.
Вузи з метою підвищення рівня наукових досліджень починали створювати кафедри в науково-дослідних інститутах (НДІ), відправляли в НДІ студентів для підготовки магістрів, а викладачів на стажування.
У США так історично склалося, що освітянська і наукова діяльність поєднувалися з часів утворення перших університетів. Самостійні дослідні інститути стали функціонувати пізніше, під егідою великих фінансово-промислових корпорацій або в університетах, а в аграрній сфері — тільки з кінця 30-х років минулого століття. Наприклад, кілька інститутів у земельно-охоронному напрямі почали функціонувати одночасно з утворенням Служби охорони ґрунтів. Але самостійні науково-дослідні інститути ніколи не домінували у США. Фундаментальні дослідження вели і ведуть нині в університетах.
До речі, в більшості європейських країн, за винятком Великої Британії, американська модель управління наукою в чистому вигляді відсутня. Гармонійно співіснують вузи і дослідні інститути різних міністерств. Так само, як і американська, російська аграрна наука довела своє право саме на таку модель численними досягненнями у різних галузях, зокрема в науках про землю, рослинництві, тваринництві та меліорації. З не меншою позитивністю можна висловлюватися і про українську аграрну науку, адже досвід управління нею в країні накопичено чималий. І чи знайдуться фахівці, які скажуть, що це був не успішний досвід, особливо після надання академії Аграрних наук почесного статусу національної? А цьогорічні 40 мільйонів тонн зерна, здобуті за гострої нестачі вологи, не свідчать на користь ефективності доробок академії? Адже за рекомендаціями науковців оновлюються і стають більш стійкими до кліматичних аномалій сорти, поступово зростає частка мінімального (вологоощадного) обробітку, під «тиском» науки урізноманітнюються сівозміни, меншає кількість бур’янів, стає майже обов’язковим підживлення озимини, що також сприяє більш раціональному використанню вологи.
Між іншим, управління наукою у Франції таке саме, як і в Україні. У Парижі працює керівництво — Національний інститут з аграрних досліджень, а в регіонах — дослідні інститути. Поруч — розвивається наука в освітніх закладах. Нікому й на думку не спадає переймати американську модель і поєднувати вуз і дослідний інститут. Адже треба зважати на історичні корені і традиції французької й американської систем та й міркування самих інститутів і провідних фахівців. Останнє особливо важливо. Кожен науковець знає, від яких чинників залежить ефективність його праці. Питання, до якого відомства належить той чи інший науковий заклад, не є тут пріоритетним. Набагато важливіші інші — наявність досвідчених і активних наукових лідерів, оснащеність приладами, можливість вести експерименти, вільний доступ до літератури провідних країн, участь у міжнародних нарадах, стажування в кращих світових лабораторіях, можливість вільного спілкування зі своїми колегами за межами країни і ще багато чинників. Саме тут і є ключ до підвищення ефективності науки, а не в перебудові на кшталт «аби не так, як тепер».
Хто виграє від приєднання дослідницького інституту до вузу? Безперечно, вуз, бо він за рахунок залучення вчених одразу підвищить рівень викладання. А що отримає НДІ? Майже нічого, тому що поєднання ніяк не вплине на успішне вирішення хронічних проблемних питань діяльності наукового закладу — кадрових, матеріальних, соціальних і, головне, фінансових.
Типовий дослідницький інститут будь-якої західноєвропейської країни має можливість отримати фінансування з різних джерел — бюджету, декількох міністерств, фондів, грантів. Останніми роками стає дедалі більш значущим фонд наукової комісії Європейського Союзу. Там, якщо НДІ має достатню кількість висококваліфікованих фахівців, він не залишиться без фінансів. Не можна навіть порівнювати з українською практикою, де вже багато років фактично фінансується тільки заробітна плата. Дістати додаткове фінансування вкрай важко і часто просто неможливо. Міністерства не в змозі фінансувати роботи, навіть окреслені в законах і постановах найвищих органів влади. І почесний національний статус дослідного інституту ніяк не впливає на його фінансовий стан та матеріальну базу, зокрема забезпеченість приладами. Чим тут може допомогти об’єднання агроуніверситету з НДІ, бідного з бідним? Проблему ефективності аграрної науки не можна звужувати до стосунків з аграрними вузами. Це навіть не другорядна проблема. Здається, що це, швидше, проблема окремих надто амбіційних діячів.
Штучне поєднання агроуніверситетів і НДІ, безперечно, негативно позначиться на ефективності наукового закладу, бо завдання того і того принципово різні і малосумісні, а в разі поєднання є загроза, що наука в діяльності нового закладу вже не буде пріоритетною справою. Але ніхто не перешкоджає розвивати плідні творчі стосунки. Можливості для цього є.
Ще раз наголосимо: проблеми аграрної науки в іншому. Головна з них, здається, в попиті на результати наукової діяльності. Держава, й передусім її повноважний представник — Міністерство аграрної політики, має бути замовником нових агротехнологій. Саме тут криється розв’язання споконвічної проблеми — впровадження результатів наукової роботи. Але про яке впровадження може йти мова, якщо Мінагрополітики фактично не має реальних планів оновлення технологій і модернізації галузі. Сільське господарство європейських країн активно освоює нульові технології, точне й органічне землеробство, різноманітні консервативні й підтримувальні технології, енерго- та екологоощадний ефект від яких очевидний. До впровадження залучають фермерів. Їхнє прагнення до застосування ґрунтозахисних технологій підтримують субсидіями.
Що може змінитися, якщо НДІ увійде до складу агроуніверситету. Впевнені: нічого!
Таку само відповідь буде дано й на інші болючі питання функціонування наукового закладу. Наприклад, де взяти позабюджетні кошти, якщо немає коштів у міністерствах, немає фондів, немає грантів, та й досвід такий ніяк не приживається в Україні. Ось чому з року в рік не вирішуються кардинальні аграрні питання: немає земельного кадастру, не ведеться моніторинг природних ресурсів, який уже давно став ознакою цивілізованої країни. Унаслідок незбалансованого господарювання погіршуються ґрунти, в тому числі гордість України — її чорноземи, зменшуються запаси й погіршується якість питної води, втрачає привабливість сільська місцевість і праця людей (особливо молоді) на селі. Ці питання складні і, треба визнати, коштовні, на скромні бюджетні кошти їх не вирішити. Потрібна допомога. Але не така, яку замислили «новатори» від науки. Треба не реорганізовувати чи переставляти, а вирішувати справді актуальні питання.
Роль держави тут визначальна — вона повинна підтримувати актуальні дослідження всіма доступними засобами. Якщо цього не простежується, то немає різниці, перебуває науково-дослідний інститут у межах агроуніверситету чи має самостійний статус.
Отже, проблема перебудови в аграрній науці актуальна. Її рівень і результативність потребують підвищення. Потрібні наполегливі і злагоджені дії держави, академії, інститутів і науковців, та й освітні установи прямо причетні до цього. Союз між освітою і наукою має бути. Та він був завжди і є нині. Можна навести чимало прикладів. Але базується він не на перепідпорядкуванні НДІ агроуніверситету, а на узгодженій роботі кафедр і лабораторій, спільних темах, проектах, дослідах і вирішенні конкретних завдань.
Академія аграрних наук України, з дня заснування якої минуло вже понад 50 років і яка сьогодні об’єднує більш як 70 інститутів і дослідних станцій, поступово перетворилася на могутню державну структуру. Національна академія аграрних наук має достатній науковий потенціал для розв’язання найактуальніших проблем суспільного розвитку держави і забезпечення динамічного інноваційного зростання її економіки. Академія здатна підтримувати авторитет України як провідної аграрної держави й вирішувати завдання будь-якої складності. У тому числі й підвищення рівня підготовки бакалаврів, спеціалістів і магістрів. Не зашкодили б цій справі непродумані сквапні пропозиції.
Святослав БАЛЮК, Віталій МЕДВЕДЄВ, Борис НОСКО, академіки Національної академії аграрних наук України.
ННЦ «Інститут ґрунтознавства та агрохімії імені О. Н. Соколовського».
