Днями у Києві сталася безпрецедентна, як на останні роки, подія. 8 вересня у столиці було затримано директора Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» історика Руслана Забілого.
Як повідомив під час прес-конференції сам Забілий, він приїхав до столиці зі Львова у службове відрядження. На вокзалі його зустріли шестеро співробітників СБУ, відвезли на Володимирську, 33 і протягом чотирнадцяти з половиною годин допитували. Так, усі шестеро й допитували. Водночас пан Руслан зізнався, що почувався шпигуном, який поширює в широкі маси державну таємницю. А саме це ставили йому в провину. І вимагали добровільно повернути документи «під грифом секретно». Парадокс у тому, що йшлося про документи, а точніше, —ксерокопії історичних документів, які містяться в архівах СБУ і вже кілька років не тільки розсекречені, а й перенесені на електронні носії. Як засвідчив колишній директор архіву СБУ Володимир В’ятрович, щонайменше два-три роки ці документи відкриті не тільки для фахових істориків, а й для широкого загалу. І саме завдяки послідовній роботі з розкриття архівів КДБ вдалося заповнити білі плями в історії нашої країни.
Але повернімося до нашого «шпигуна». Врешті, відібравши в пана Забілого приватний ноутбук, два зовнішні жорсткі диски, де були, зокрема, і його наукові дослідження, історикові порадили кинути досліджувати історію, подумати про сім’ю і піти працювати вчителем до школи.
Коли наступного дня він офіційно звернувся зі скаргою до голови СБУ Валерія Хорошковського з проханням пояснити дії його підлеглих, а також до представників ЗМІ, на сайті СБУ з’явилося повідомлення, що проти «співробітника СБУ Руслана Забілого порушено кримінальну справу».
Одразу зауважу, що Руслан Забілий не є співробітником СБУ. Він очолює музей, який, як колишня в’язниця КДБ, досі «на балансі» СБУ. Він історик і досліджує визвольний рух, зокрема пише про стратегію і тактику УПА.
Що відбувається? Володимир В’ятрович, якого звільнили з посади директора архіву СБУ Указом Президента у перший робочий день В. Хорошковського, радить не шукати логіку у діях його колишніх колег. Тим паче, що чекістські методи 30-х років не спрацюють у вік інформаційних технологій.
Розсекречені архіви КДБ, що вже потрапили до інтернет-мережі, неможливо знову засекретити. Навіть якщо посадити до в’язниць істориків, вилучити з підручників спогади про події та історичних осіб, які не подобаються окремим міністрам. Можна хіба що відібрати у всіх комп’ютери, відключити кабельне телебачення, захопити телефон і телеграф... Хоча це вже було. І ми ще пам’ятаємо, чим закінчилося. Навіть не зазираючи до архівів.