Цього літа пішов із життя письменник Євген Концевич, один з найбільших моральних авторитетів українського шістдесятництва.
У червні він відзначав 75-річчя. До Житомира прибуло багато гостей. Концевич намагався жартувати. Сам говорив, а гості писали йому записки. Бо від надміру ліків, які приймав, щоб встояти проти хвороби, втратив слух...
Подарунком на ювілей стала книга «Євген Концевич. Клекіт глухоти. Зібране». З анотаціії: «Звичайно — це підсумок. Проте не тільки літературний, адже кожна книжка письменника є підсумковою. Перед нами результат цілого життя. Яскравого. Неповторного. Талановитого. Позамежного... По суті, це наочна констатація величі душі та незборимості духу — подвигу».
Концевич довгий час навіть не підозрював, що друзі готують цю книгу. Вона справді видана від щирого серця. Замість прізвища того, хто дав гроші на друк, такий напис: «Спонсор цього видання категорично заборонив привселюдно згадувати його ім’я, лише дозволив вдячно згадати його в тихій молитві перед Богом...»
Письменником Концевич став за крутого повороту долі. Його життя поділилося на дві частини. Перша — до трагічного літнього дня 1952 року, коли красень майже двометрового росту пішов на Тетерів купатися і пірнув зі скелі. Друга — коли його непритомного витягли з води і виявилося, що він не тільки ходити, а й сидіти не може. Тільки лежати... І так тривало 58 років. Свою живучість та опір недузі пояснював просто: він з роду довгожителів.
Писати почав завдяки дружбі з Васильком Хомичевським та його батьком Борисом Теном, перекладачем, якого назвали українським Гомером. Перша збірка оповідань «Дві криниці» вийшла 1964 року. Друга — «Йдучи вулицею» — лише 1985 року. Не тому, що не писав — його заборонено було друкувати. Як сказав один кадебіст, «якби цей тип не лежав, він все одно не ходив би — він у нас би сидів».
...Ще на початку 1960-х років, рекомендуючи читачам «Літературної України» молодого автора, літературознавець Леонід Новиченко зазначив: «Коли б Євген Концевич не написав нічого більше, то й за ці три новели він вартий уваги в історії української літератури». Один з тих творів — «Чого вона мовчить?». Сюжет простий: померла мати, а маленький синочок радіє, бо його одягли в новий костюм, а люди, що заходять у двір, пригощають цукерками. От він і питає, чи може вона ще раз померти... І лише коли опускають її в чорну яму, він розуміє весь жах того, що сталося.
Новела була написана 1960 року, а в сімдесятих викликала дивну реакцію в «особливо пильних». Ось як про це писав Концевич: «...Мені говорив мій житомирський майор-душпастир з КДБ щось на зразок: кого ви вважаєте за дурнів? Адже й сліпому ясно, що це про Україну, про тих, хто її закопує... Я пояснював, що це враження моєї мами, яка тоді ще й п’яти років не мала, але він єхидно посміхався, не вірячи жодному моєму слову».
А 2006-го в Житомирі видано книжку, в якій була тільки ця новела — дванадцятьма мовами.
У «Клекоті глухоти» зібрано художні та публіцистичні твори Концевича та розповіді друзів про нього. А останній розділ має назву «І на тім рушникові». Почалося все давно, з жарту: мовляв, треба вести реєстр численних Євгенових гостей. Взяли вибілене льняне полотно, на якому 6 вересня 1964 року першими поставили підписи Надія Світлична, Алла Горська, Іван Світличний, Євген Пронюк і Галина Севрук. Того ж вечора Надія Світлична всі підписи вишила кольоровими нитками. Відтоді їх набралося близько півтисячі.
«Нам потрібні такі люди, які збирають нас докупи. Одним із таких є Євген Концевич — людина великої притягальної сили. Хіба зібралися ми б отак у Києві, як оце в Житомирі?» — це сказав В’ячеслав Чорновіл, підпис якого теж є на полотні. А ось — слова письменника Валерія Шевчука: «Це дивовижна людина, не його треба було підтримувати, а він усіх підтримував і підживлював енергією».
Свою останню книгу Концевич дарував тим, хто розписався на рушнику...
Житомир.
