У Хмельницькому завершився Міжнародний фестиваль моновистав «Відлуння». Гості — актори, режисери та критики з Німеччини, Вірменії, Білорусі, Росії та сусіди з Києва і Харкова.
Протягом тижня показано десять вистав. Кожна з них — окрема доля: Іуди («На полі крові», Хмельницький, Володимир Веляник), Едіт Піаф («Піаф», Білорусь, Могилів, Олена Дудич) чи Василя Жуковського («Жуковський. Прощання», Росія, Санкт-Петербург, Сергій Барковський). Затишна атмосфера маленької зали та сцени монотеатру «Кут» автоматично поєднувала глядача та виконавця в одне ціле.
Жанр моновистави специфічний. Тут грає лише один актор, який часто виконує ролі і за себе, і за уявних інших героїв. Та й для кожної постановки потрібні різні способи театральної виразності, щоб втримати увагу глядача протягом усієї дії. В одній виставі виконавець міг сидіти весь час в оксамитовому кріслі, спілкуючись із залом лише мімікою та очима (як у виставі «Жуковський. Прощання»), а в іншій доводилося лізти на стелю і бігати по стінах (вистава «Момент кохання», Київ, Євген Нищук). І, відповідно, в першому випадку відчувається трагічна атмосфера похорону поета Пушкіна, а в другому — персонаж виплескує несамовиту енергію, якою сповнює його божевільне кохання. Одна героїня розповідала таємниці свого життя, витягуючи з-під ліжка сміття — в прямому і переносному сенсі слова («Служниця Церлина», Київ, Тетяна Круліковська). А поруч, в іншій виставі, інший герой, трохи несповна розуму, дістає безцінні спогади зі старої сумки. Це вже не сміття, та справді потрібним з усього того виявляється лише маленький дитячий дзвіночок. Той, яким він колись кликав на допомогу бабусю. І той самий, яким тепер хотів би покликати до себе Бога. Щоб звідти, згори, показати, що й він уміє любити. («Дзвінок згори», Москва, Андрій Любімов).
Протягом фестивалю монотеатр «Кут» створив під своїм дахом велику родину. А це, напевно, і є основне завдання театру — віддати глядачу свої емоції, щоб потім із вдячністю отримати їх назад.
Фестиваль не був конкурсним — лише обмін досвідом та враженнями. Із Хмельницького всі роз’їхалися з подарунками та дипломами індивідуальних номінацій: «За щирість акторського існування» («Теза з нашого двору», Харків, Віталій Бондарєв), «За сучасне осмислення нашої спільної трагічної історії» («Коба», Литва, Каунас, Александрас Рубінова), «За віртуозну акторську майстерність» («Історія моєї голуб’ятні», Німеччина, Кіль, Герберт Калуза). На прощання всі казали, що на такий фестиваль хочеться приїхати ще. На що хмельничани відповідали: «Ласкаво просимо!»
Хмельницький.
