Припиніть тиск на тих, хто будував цю державу!

Ми, підприємці, представники малого та середнього бізнесу, упродовж дев’ятнадцяти років незалежності нашої держави вибудовували свою справу, справно сплачували податки, допомагали державі стати на ноги. Чи відали ми, що прийде складний та економічно скрутний час, коли замість зміцнення наших позицій ми самі гостро потребуватимемо підтримки. Колись наше місто Кам’янець-Подільський вважалося потужним індустріальним центром. Упродовж багатьох років більшість заводів та фабрик не працюють, місту важко наповнювати бюджет. А якщо й працюють, то в більшості застаріле обладнання, вони ледь тягнуть на половину колишньої потужності, сучасного виробництва у нас не так багато. Люди тут за мізерну плату гнуть спину на «олігархів». А коли народ поставлений на коліна, у кожній родині щодня постає вибір: лишатися в цій країні і жити далі злиденним, безперспективним життям, прирікши на це і власних дітей, чи їхати за кордон, де українцям також доводиться батракувати. Це неправда, що жити стало легше. Тому й потік заробітчан не зменшується. Ми й самі трудилися — хто на виробництві, хто в інших галузях, та, переживши скорочення й безробіття, зуміли знайти застосування своїм знанням у сфері торгівлі, послуг. Ми не втекли від труднощів, не виїхали. Ми самі створили для себе робочі місця, хоча це було на межі людських можливостей. За власні кошти, часто позичені (а це немалі гроші), ми розпочали власну справу. Ризикуючи, вклали кревні в оформлення документів, торгові точки, товар. Нас понад дві тисячі. Це — потужна сила. Сьогодні в місті жодне підприємство не має такої кількості робітників. Напевне, у більшості українців у пам’яті перші роки незалежності, коли всюди були порожні полиці, а дістати необхідне можна було, стоячи годинами в живій черзі зі жмутом купонів або чекаючи рік-два, і то тільки завдяки довідці, що твоя родина дійсно потребує дивана чи пилососа. Саме ми допомогли народитися й розвинутися широкому ринку, де можна придбати все. Ми працюємо на ринку: влітку — під палючим сонцем, узимку — в нещадні морози, восени — під заливними холодними дощами. Нашими послугами користуються найменш забезпечені верстви населення, бо саме у нас можна знайти товари першої необхідності за невисокими цінами. А ще ж у кожного підприємця за спиною — родини, діти, котрих треба вчити за непомірну плату, хворі батьки, які потребують дорогих ліків, чоловіки чи дружини, котрі роками не можуть знайти роботи, застосування своїм золотим рукам та дипломам. Багато хто з нас є єдиним годувальником великих сімей. Загалом ми — люди законослухняні, терплячі. На своєму підприємницькому віку ми бачили часті безглузді перевірки, зазнали немало знущань, сплатили купу штрафів. Дехто не витримав і закрив власну справу, дехто довгий час залишався в боргах.

Вочевидь, нинішня влада хоче довести народ до крайнього зубожіння. Купівельна спроможність населення впала в декілька разів. Ми бачимо це на власні очі, бо продаємо за день одиниці товарів зі свого асортименту. Місяць за місяцем неймовірно зростають ціни на все — товари першого вжитку, народного споживання, послуги, особливо в комунальній сфері. Правляча партія не зважає ні на народний стогін, ні на його зубожіння, ні на відплив кращої робочої сили з країни. І це не надумані слова. Нам, підприємцям, постійно й непомірно піднімають плату за так звані послуги ринку, оренду ларків, електрику, патент... Тепер ще й треба сплачувати неймовірно високий внесок у Пенсійний фонд — по 300 гривень щомісяця. До кінця року ця сума становитиме до півтори тисячі гривень. Звідки їх брати?! Виходить, із нашого прибутку ми маємо віддати все — податковій, Пенсійному, адміністрації ринку? А як маємо існувати самі, за який рахунок?

Хочемо запитати керманичів країни: доки будуть гнобити цей народ та знущатися над ним?! Де підтвердження тези, з якою правлячий уряд ішов на вибори? Запевняли про «податкові канікули» на п’ять років — підтримку бізнесу. «Натхнення» на канікули вистачило до найближчих виборів. Ми проти такого правління! Ми — за повагу до нас, «малих» українців, громадян великого українського народу, який заслуговує на світле і гідне сьогодення та майбутнє. Чому наш уряд не зважає на те, що Україна пережила свого роду атомну війну у вигляді Чорнобильської трагедії, після якої народ масово хворіє на онкологію і показник захворюваності перевищує світовий?!

Цей народ потребує всебічної підтримки та людяного ставлення. А що маємо?! Урядовці вперто продовжують просувати свою ідею підвищення пенсійного віку. Кажуть, що цього вимагає Міжнародний валютний фонд. А чому ви не захищаєте свій народ перед ним? Чи ви хочете, щоб ми вмирали, так і не доживши до пенсії?! Щоб до останнього подиху були платниками податків?! Хай спробують ті, хто має 31 тисячу відпускних на рік, від 14 до 18 тисяч щомісячної зарплати чи пенсії, прожити на 800—900 гривень! У жодній країні немає такої разючої різниці в життєвому рівні громадян. У «Світській хроніці» сильні світу цього засліпляють народ діамантами, одягом та аксесуарами за тисячі «у. о.», їхні діти навчаються у престижних вузах за кордоном. Водночас діти бідних українців не можуть придбати навіть найнеобхідніше, щоб піти до школи. Ми бачимо щодня цих людей і часто намагаємося допомогти їм. Виходить, це ми турбуємося про найнужденніших, а не уряд?! Знаємо, не тільки ми у своєму стотисячному місті зіткнулися з тиском, який загрожує загибеллю і нашої справи, і нас самих. Тож закликаємо всіх підприємців України єднатися в боротьбі за свої права, за справедливість. Уряд забуває: якщо народ не чують, терпець уривається. Невже знову треба починати все спочатку і невже у нас лише один шлях: повстань, Україно?!