Єгор СОБОЛЄВ: «У дива треба вірити діями»

— Після Майдану кожен собі має заборонити це запитання — вірю чи не вірю. Відповідь проста: треба все зробити, щоб було «так». Бо якщо будемо думати, що не вийде, то можна одразу всім лягти в труну і попросити себе забити цвяхами. Зараз рівень загроз для кожного та держави в цілому настільки величезний, що тільки віра, що можемо все змінити, може нас врятувати. Корупція може бути знищена. Це показали грузини, котрі мали ще жахливіші, аніж у нас, традиції у корупції. Якщо вони таки змогли зробити дива, то й ми точно можемо. Але в дива треба вірити й вірити діями.

— Звісно, це озлоблює, коли ми разом бачили смерть Небесної Сотні, а тепер — одні намагаються збудувати Україну, за яку загинула Сотня, а інші продовжують Україну Януковича, яка побудована на ідеї, що все треба вкрасти. Це сумно й огидно, що так ми розділилися. З другого боку, повторююся, це — не привід лягати в труну й помирати. Значить, вони були несправжніми, вони були ситуативними спільниками, а сенс нашого союзу полягав у тому, щоб вигнати Януковича, а далі ми, природно, опинилися по різний бік барикад. У новому парламенті, першому постмайданівському, з’явилося дуже багато людей, які не крали, не крадуть і, сподіваюся, не будуть красти. З’явилося дуже багато людей, які хочуть мати повноваження для побудови такої України, про яку мріяла Небесна Сотня, і ми ще зараз продовжуємо мріяти, а не для того, щоб отримати квартирку, віллочку чи літачок. Зрадників треба викидати, у тому числі, й з парламенту — шляхом виборів, а людей, які втілюють ідеї Майдану, — підтримувати, підвищувати і закликати йти у владу тих, хто туди ще не подався.

— Скажу чесно — я дуже розчарований політикою Петра Порошенка щодо боротьби з корупцією. Мені здається, Президент не робить того, що мав би, опинившись на чолі клептократичної держави, яку треба перетворити на демократичну й розвинуту. Через це дуже слабенько працюють люди, яких він поставив боротися зі злочинами, в тому числі й корупційними. Ми ініціювали відставку Генерального прокурора Віталія Яреми, і не тому, що Ярема більше за всіх винний, а тому, що в нього найбільше відповідальності та повноважень змінювати стан справ. Генеральний прокурор — це ключова людина у боротьбі з корупцією після президента. І ми обов’язково доб’ємося, щоб на цій посаді була людина, яка ненавидітиме корупціонерів, яка буде їх ув’язнювати, «рвати» їх.

— Завдання парламентаріїв — бити по великих мішенях. Ми не маємо ганятися за даішником, який взяв 100 гривень за те, щоб не фіксувати перевищення швидкості. А от Генеральний прокурор, голова СБУ, міністр внутрішніх справ, голова податкової, митниці — це ті люди, яких маємо поставити під парламентський контроль: чи вони борються з корупцією, чи далі її очолюють. Наша мета — з одного боку, ставити конкретні завдання керівникам правоохоронних органів, щоб вони вирішували конкретні корупційні проблема, а з другого — зробити якомога кращим законодавство для боротьби з корупцією. Ми вже затвердили фінансування двох нових антикорупційних органів, які будуть утворені з нуля, щоб не всмоктати заразу, бацилу корупції, яка є в усіх нинішніх правоохоронних органах. Це Національне антикорупційне бюро, яке має взяти під ковпак усіх топ-високопосадовців, державних службовців першої-другої категорії. І Національне агентство із запобігання корупції, що контролюватиме декларації державних службовців і оприлюднювати їх для суспільства. Ми розробили закон, який дозволяє забирати незаконну власність — якщо суддя, прокурор, чиновник не може пояснити, звідки в нього дорогий великий будинок, не кажучи вже про яхту, літак чи фешенебельне авто, то це треба забирати на користь держави, а його самого ув’язнювати.

Де межа корупції для людей? Вихід у кожного громадянина один: спочатку перемогти корупцію в собі. Бо якщо комусь даєш гроші чи береш — не важливо, чи за оцінку дитини, чи за вирішення якогось питання для бізнесу — то як можеш вимагати, щоб Генпрокурор не брав, щоб інші не брали, в кого набагато більше спокус? Тільки почавши боротьбу з себе, можна перемогти корупцію.

— Мені некоректно порівнювати з попереднім комітетом, бо я працюю перше скликання у парламенті. У мене є дуже чіткий вказівник, дороговказ, чим маємо займатися (Єгор підходить до шафи біля робочого столу і демонструє два папірці, приліплені до скла). Це витяг із Коаліційної угоди, де прописано створення Національного антикорупційного бюро і Національного агентства із запобігання корупції, а також творення такої держави, де все прозоро. Коли все — кому належить земля, будинки, бізнес, як витрачаються гроші платників податків, кожна платіжка, проведена за кошти платників податків, яка зарплата в Єгора Соболєва чи у Віталія Яреми та Петра Порошенка — буде в Інтернеті, то багато проявів корупції стануть неможливими. Адже прозорість убиває зловживання. Коли я був уповноважений Майданом на проведення люстрації, щоправда, без жодних повноважень державного службовця, я одразу сфотографував свою квартиру, машину та дачу і вивісив в Інтернеті на блозі «Української правди». І сказав: якщо ще щось з’явиться — одразу до мене запитання: де взяв? Це має бути правилом для всієї держави, кожного державного службовця.

— У Єгора Соболєва зараз зарплата близько шести тисяч гривень і ще стільки ж отримую на виконання депутатських повноважень.

— Неправда, зарплати залишилися такими ж, як і торік, а в минулому році їх знизили. Раніше депутат отримував більше 20 тисяч гривень — до 30 тисяч, зараз виходить близько 12 з усіма виплатами.

— Перший, про який уже розповідав, — що дозволяє забирати незаконне майно, яке нажили корупціонери. Насправді держава може отримати десятки мільярдів доларів, якщо по-чесному цей закон виконувати. Наступне завдання — створити законодавство про прозорість всього: від власників землі до витрат кожної копійки з грошей платників податків. Відкритість в Інтернеті — коли кожен зможе зайти на сайт і це побачити. Плюс ще одне дуже важливе завдання нашого парламентського комітету — антикорупційна експертиза. Наш комітет зобов’язаний переглянути кожен закон, який подається до Верховної Ради незалежно ким — президентом, урядом, народним депутатом. І подивитися, чи немає там рядочків, які спеціально записані, щоб сприяти корупції. І третє завдання — організувати серйозний парламентський контроль, заслуховування високопосадовців, якщо до них є запитання, зокрема, щодо важливих державних контрактів. 

Наш комітет уже набув у парламенті репутації найбільш працелюбного й активного. У нас не найбільший склад — 22 депутати, але це і Сергій Лещенко, і Борислав Береза, і Володимир Парасюк, і Дмитро Добродомов, і Ігор Луценко. У нас дуже «зубастий» склад, що дуже добре.

— Тому що керівники держави, які прийшли після Майдану, насправді ненавидять саму ідею люстрації і всіляко її блокують, за рідкісним винятком. Є в мене пара, може, трійка спільників у високій владі, на високих посадах. Але більшість ненавидять саму ідеологію очищення влади і хочуть, щоб усе залишилося, як при Януковичі, тільки під їхнім головуванням. Тому люстраційному комітету не дали ані повноважень, ані статусу, хоча це було обіцяно Майдану, і тому є такий великий супротив виконанню закону про очищення влади, тому в парламенті ми відбивали спробу захистити всіх колишніх керівників міліції, СБУ та інших силових відомств. Саботаж величезний. Утім, зараз головне — не втомлюватися, не розчаровуватися і казати: якщо я буду робити свою справу наполегливо, у мене в результаті все вийде, і в України все вийде.

— Це була здорова реакція людей на нездорову затримку з ухваленням люстраційного закону (закон про очищення влади. — Ред.). Тільки-но люстраційний закон був ухвалений, сміттєва люстрація одразу припинилася. Бо люди побачили можливість йти законним шляхом. Але зараз, коли закон саботується, я попереджаю, насамперед суддів, які досі не вигнали жодного свого колегу: якщо будете далі саботувати своє очищення, плювати на люстрацію, то люди знову до вас прийдуть, і тепер уже не з баками. Люди дуже пожорсткішали, ситуація стала страшною, ми ведемо справжню війну. Судді це розцінюють як погрозу, а я хочу якраз, щоб усе було цивілізовано, і кажу: ідіть у відставку, бо вас почнуть поступово викидати з вікон.

— Не маю. Мені було 16 років, коли я вступив у Росії, де тоді жили мої батьки, аж на острові Сахалін, до місцевого інституту на спеціальність «історія і соціологія». Я з дитинства мріяв бути археологом, ще в школі почав цікавитися археологією, їздив на професійні розкопки і тому вступив до історичного вишу. Але коли мені виповнилося 18, після двох курсів, які я, до речі, закінчив на «відмінно», переїхав до бабусі у Донецьк. І, як багато хлопців того періоду — на початку 1990-х (повна розруха, занепад, жебрацтво), подумав, що зараз час не вчитися, а працювати і робити кар’єру не за допомогою дипломів чи прослуханих курсів, а за допомогою реальних дій. У Донецьку я абсолютно випадково спочатку влаштувався рекламним агентом, а потім став журналістом у місцевій газеті, й з того розпочалася моя журналістська кар’єра, яка тривала 18 років. З тих часів я двічі робив спробу відновити навчання і отримати вищу освіту, але не було можливості по-справжньому вчитися і суміщати це із журналістською роботою. Зараз я про це замислююся знову, у мене є велика жага освіти, фундаментальної освіти. Бо зіштовхнувся з проблемами, які вимагають по-новому прочитати тих самих Арістотеля і Платона, по-новому вимагають вивчення історії, психології, економіки. І думаю, як сумістити напружений графік політика з отриманням справжньої, а не просто заради диплома, освіти.

— Були, й це триває. Я отримав інформацію, що один із топ-посадовців погрожував моєму життю. Що скажеш — я зла нікому не спричинив і нічиєї смерті не бажаю. Якщо є люди, які мають іншу думку щодо мене, Бог їм суддя. Я сподіваюся на Божу допомогу, що все буде добре, і добрі справи у результаті переможуть усі погані плани.

— У кожній українській родині голова — жінка. Ті, хто це не визнає, — або людина нерозумна, або прикидається. Тому в нашій родині голова, звісно, Марічка. Поки я був журналістом, то заробляв доволі добре й принаймні більше, аніж дружина. Мої доходи стали скорочуватися, коли почав займатися громадською діяльністю та політикою замість журналістики. Однак Марічка каже: «Для мене це не проблема, думаю, нам достатньо тих грошей, що я заробляю, головне, щоб ти був хорошим чоловіком, батьком, я готова тобі дати можливість реалізовуватися для держави». Я себе втішаю тим, що прочитав колись у автобіографії Білла Клінтона — він теж усе життя заробляв менше, ніж дружина. Всім державним службовцям треба піднімати зарплату, але нам — парламентаріям, президенту, прем’єру — в останню чергу.

— Найгірше у професії політика те, що дітей взагалі не бачиш, а дружину — по ночах, і то не завжди. Якщо вдається мати вільний час, їдемо з дітьми на дачу. І разом із Марічкою вийти на прогулянку, посидіти біля каміна, погратися в якусь настільну гру, просто поспілкуватися — це для нас дуже класний відпочинок, оскільки в робочі дні часто приходжу додому глибокої ночі, а субота, та й неділя здебільшого є робочими днями. Тому день з родиною — це вже маленька відпустка і свято.